Коли інформаційні технології стануть головним механізмом для волевиявлення громадян, як спонукати мешканців до більш активної участі в процесах ухвалення управлінських рішень, та чим відрізняється електронна демократія від електронного врядування, журналістам АКМЦ розповів Юрій Місніков, асоційований професор, доктор наук, міжнародний експерт з електронної демократії.
Юрій Місніков, асоційований професор, доктор наук, міжнародний експерт з електронної демократії
– Чим відрізняється електронне врядування від електронної демократії?
– Це питання дуже хороше і як академічне, і як практичне. Основна різниця у тому, що електронна демократія пов’язана із такими демократичними процесами, які дуже складно автоматизувати, перевести у якийсь віртуальний режим.
А що стосується електронного врядування, електронного уряду, що широко використовується, то тут достатньо просто. Потрібно зрозуміти алгоритм роботи деяких установ, наприклад, з надання послуги будь-якої. Вам потрібен паспорт, і міністерство внутрішніх справ або ще якесь звертається до конкретної бази даних, перевіряє. Тобто усі дані є, і послуга може бути надана автоматично.
Але як оцифрувати взаємодію громадян і влади – велике питання. Яким чином, наприклад, коли влада просить допомогти ухвалити якесь рішення у місцевих бюджетах, люди можуть взаємодіяти між собою? Це дуже складно. Тому я б сказав, що основна відмінність електронної демократії та електронного врядування – як відрізняється участь народу в управлінні від того, як управляють люди обрані або призначені. Тобто різниця фундаментальна. І тому так непросто в усьому світі йде процес. Хоча дуже багато є розмов про те, як використовувати цифрові технології на благо демократії.
– Чому електронне врядування більш розвинене і поширене, ніж електронна демократія?
– Є дуже багато прикладів, коли електронне врядування пов’язане з автоматизацією процесів управлінських. Сама ідея управління вийшла з бізнесу, коли потрібно було більше уваги звертати на клієнта. І держава стала розглядати громадянина як клієнта. Потім ця концепція зазнала змін. І для того, щоб людина була не просто клієнтом, а стала партнером, щоб брала участь у виробленні якихось рішень, одразу виникли більш складні питання. Наразі одні країни дивляться на інші і копіюють якісь речі. Принаймні, використовують уже відоме. Наприклад, в Україні використовується система взаємодії між різними базами даних «Трембіта» – аналог естонської системи.
Можна узяти якісь технічні рішення і, змінивши внутрішні правила, їх використовувати. Але спробуйте скопіювати якийсь британський досвід в галузі демократичних процедур або голосування… Наприклад, голосування можна розглядати і як адміністративну послугу – ви можете проголосувати в будь-який час, але одночасно це і процес вибору і волевиявлення. Яким чином можна цей процес автоматизувати? І основна причина відмінностей у тому, що демократичний процес набагато складніший, учасники більш складні. Вони унікальні у кожному конкретному випадку, на відміну від речей достатньо стандартизованих, які стосуються управлінських рішень.
Якщо закласти алгоритм демократичної участі, наприклад, при обговорення бюджетів участі у Литві, Польщі, Бразилії, то вони будуть дуже різні з точки зору того, як люди спілкуються між собою, як культурні фактори впливають. Це те, що не так важливо в галузі публічного адміністрування.
– Які практики електронної демократії було б слушно запозичити Україні в інших країн?
– Поки жодна країна не зробила надто значного прориву у сфері електронної демократії. І коли ми говоримо про електронну демократію, то повинні розуміти, що це багатомірне явище. Яка взаємодія між громадянами та владою, як громадяни здатні між собою щось обговорювати та приходити до єдиної думки, представляти консолідовану політику, щоб влада їх почула.
Я б навів приклад Великої Британії. У них є така ініціатива, пов’язана з цифровими групами громадян. Коли, наприклад, в якомусь невеликому місті обираються 100 громадян. І ці люди протягом року є радниками для влади. Вони самі можуть ініціювати якісь питання, підготовку рішень, консультації. Я кажу зараз, насамперед, про місцеві спільноти, міські ради тощо. І такі збори проводяться декілька разів на рік віртуально, в реальності ніколи не збираються. І виходить дуже цікавий зріз того, про що думають люди. Причому у систематизованому вигляді.
Через рік цих людей змінюють інші. І люди розуміють свою відповідальність в обговоренні питань, що можуть стосуватися їхнього життя.
– На вашу думку, Україна скоро голосуватиме на виборах вдома за комп’ютером чи за допомогою телефону?
– Я не сумніваюся, що через п’ять років в Україні буде електронне голосування. Я не можу сказати, на якому рівні – на місцевому чи на національному. В принципі, це не має великого значення. Усе питання в тому, наскільки буде готова держава до цього і самі люди.
Що стосується технічного боку, тут проблем великих немає. Знову ж таки, в Естонії це вже працює близько 7-8 років, жодних проблем не виникало. Це абсолютно безпечно, людина може перевірити як вона голосувала. Тобто можливості для махінацій можна виключити.
Але потрібно вирішити питання, пов’язані з довірою людей до такого голосування. Якщо люди вважають, що голосуванням у віртуальному вигляді можна більше маніпулювати, ніж коли ти кидаєш бюлетень в скриньку, то треба працювати з цим і пояснювати. У цьому випадку можливість використання цих механізмів залежить від самої культури суспільства і готовності до цього.
– Ви робили діагностику стану електронного врядування і демократії на Донеччині та Луганщині. Які ваші висновки?
– Завдання стояло таке, щоб оцінити, яким чином інформаційні технології впливають на процес розвитку. Ми дослідили близько 40 громад у двох областях – Донецькій та Луганській. Досліджували яким чином влада взаємодіє з громадянами і який ступінь цікавості та ініціативи з боку громадян, які були б представлені на веб-сайтах.
Ми оцінили сайти за десятками параметрів і розбили на групи, які стосувалися питань участі, співпраці, інформаційного забезпечення. Є така модель електронної демократії. Тому саме такий акцент на електронній участі, яка починається з інформаційного забезпечення, потім вона переходить в область консультацій з громадянами. І вже на верхівці цієї піраміди знаходиться ухвалення рішень, коли громадяни напряму беруть участь в ухваленні рішень. Не лише у виборах, але й інших процесах.
Ми дослідили сайти за різними параметрами, і визначили, що хоча громади відрізняються між собою, але є багато однакової описової інформації, про структуру влади тощо. Не завжди можна було знайти на головних сторінках саме інформацію про те, як людина може брати участь у діяльності. Дизайн багато де вже застарілий. Наприклад, ті ж сайти у Великій Британії більш лаконічні. Вони націлені на надання послуг. І якщо ти хочеш узяти участь в якомусь питанні, то завжди на головній сторінці буде інформація як це зробити. На українських сайтах цього немає. А ми знаємо, що якщо людина за короткий час не знаходить потрібну інформацію, вона йде з сайту.
Тому ми визначили оці прогалини, і дали рекомендації стосовно того, що можна зробити для виправлення. Поки що сайти виконують суто інформативну функцію і не завжди дають інструменти, канали та майданчики, щоб громадяни могли реалізувати свою потребу та цікавість щодо участі в управлінні.
Ріта Карпенко, «Донеччина. ЗмІнИ»
Відстежуйте події, що відбуваються на сході України, разом з нами на наших сторінках - YouTube або Facebook або Twitter або Telegram. Долучайтесь!