Депортовані назавжди. Бойки та лемки: хто такі та як опинилися на Сході

Фото на обкладинці: Вертеп «Лемко-центру» у с. Званівці Бахмутського району, Донецька область. Фото: Олександр Рукін

Місцеві жителі називали їх «западенцями» та «бандерами». Вони вперто говорили українською та дотримувалися своїх традицій. Вони – переселені на Донбас українці з Польщі. Мало хто знав (або хотів знати), чому ці люди опинилися в чужому для себе краю, що вони пережили та що втратили. Навіть сьогодні, коли в інтернеті можна знайти абсолютно будь-яку інформацію, даних про появу мешканців Галичини у Донецькій та Луганській областях небагато – їхня історія довгі роки замовчувалася радянською владою. В офіційних документах термін «депортовані» (насильницьким шляхом переміщені з рідної землі) змінили на «переселенці» (ніби мова йшла про добровільний переїзд чи про якихось заробітчан). Сподівалися – зітреться, забудеться. Не забулося.

ДОВІДКА. Лемки (лемаки, русини, руснаки) – найбільш західна автохтонна етнографічна група українського етносу, що здавна проживала по обидва схили західних та східних Карпат. Оскільки місцеві русини-українці не використовували літературну українську мову і не мали уніфікованої писемної граматики, то у побуті вони спілкувалися мовою, яка становить основу лемківської говірки. Існує декілька гіпотез щодо походження слова «лемко», найбільш правдоподібна – назва походить від загальновживаної діалектної частки «лем» у значенні «лише, тільки». Видатні постаті: Михайло Вербицький, Андрій Воргола (Енді Воргол), Ігор-Богдан Антонич.

Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі (і навпаки – польських громадян з території УРСР) підписали 9 вересня 1944 року представники радянського уряду і новоствореної Польської Народної Республіки. Попри заяви буцімто переїзд здійснюватиметься добровільно, більше ніж півмільйона етнічних українців з Лемківщини, Надсяння, Західної Бойківщини, Південного Підляшшя та Холмщини в 1944–1946 роках примусово виселили і відправили до 17 областей радянської України. Переселення проходило в чотири етапи, остання хвиля депортації відбулася 1951 року. Лише протягом 1945 року до СРСР прибуло 23 ешелони з лемками та бойками.

Де-юре переселенці мали право вибору: виїхати у міста, радгоспи чи колгоспи (пропонувалося їхати на схід УРСР) або у місця ведення індивідуального господарства – у західні області. Однак де-факто вивозили запланованими маршрутами без урахування думки людей. Підставою для переселення ставали списки осіб, котрі виявили бажання покинути Польщу, відмовитися від її громадянства й отримати паспорт УРСР. Причому виявлення волі могло бути як письмовим, так і усним. Це й створювало широкі можливості для зловживань: людину могли внести до списку, а вона про це й не знала. Приводом для виселення стала ідентифікаційна картка нацистської окупаційної влади (Kennkarte), в якій були дані про національність.

Теоретично переселенців мали звільняти від податків і поточних виплат, їм були обіцяні підйомні кредити і житло. На папері дозволялося взяти з собою домашній скарб, продукти харчування й господарський інвентар вагою до 2 тонн на родину. Майно, що лишалося, мали описати й оцінити, а його вартість у грошовому еквіваленті повернути на місці поселення в УРСР, де люди мали отримати земельні ділянки, за розмірами однакові з тими, які вони залишили. Документ щодо опису майна видавали польсько-українські районні уповноважені з евакуації. Але зрозуміло, що у товарних вагонах, якими везли «західняків», місця для зайвих речей не було, а на місці прибуття ніхто нічого не відшкодовував та жодних пільг не надавав.

Розповімо спочатку про Луганщину. Сюди потрапили переважно лемки (принаймні, ніякої інформації про переселення бойків знайти не вдалося). Говоримо про це із завідувачем кафедри історії України Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, доктором історичних наук, професором Олександром Набокою:

Тодішня Ворошиловградська область була визнана однією з пріоритетних у справі розселення лемків. На Луганщині їх розселили у дванадцятьох переважно сільських районах області, зокрема, у Новоайдарському, Білокуракинському, Олександрівському, Старобільському, Краснодонському, Лисичанському, Станично-Луганському. Кількість лемківського населення тут вірогідно складала понад двох тисяч осіб. Людей селили також на місцях колишніх німецьких колоній. Саме таке поселення виникло у селі Переможне нинішнього Лутугинського району замість депортованої німецької колонії Шмідтівка.

Так українці, до рідних будинків яких в’їхали поляки, опинялися у хатах, покинутих депортованими німцями. Втім, то їм ще пощастило з житлом – воно хоча б було. «У Лисичанському районі до цього часу частина сімей живе у землянках: у колгоспах ім. Ворошилова – 5, ім. К. Маркса до хворої туберкульозом вселено три сім’ї із 19 осіб (17,5 кв. м), у іншому домі (25 кв. м) розміщено 5 сімей у кількості 24 чоловіка, «Червоний борець» – у кімнату площею 12 кв. м. вселено 11 чоловік», – читаємо архівні документи повоєнної доби у краєзнавчому нарисі «Лемки на Луганщині: сторінки історії та культури».

Матеріали до цього нарису роками по крихтах збирала директорка Новоайдарського районного краєзнавчого музею Ганна Божкова. Завдяки їй у музеї багато свідоцтв про життя депортованих лемків. Про те, як вони були змушені звикати до роботи у колгоспі за символічну оплату «трудоднями». Їм заборонялося покидати місце проживання, в їхньому середовищі першими шукали «куркульські та антирадянські елементи», а паспорти вони отримали тільки наприкінці 60-х років. Про те, що передбачені переселенські пайки видавалися нерегулярно та складалися із солі, хліба і мерзлої городини. Діти не ходили до школи, бо не мали теплого одягу та взуття, мало кому з них вдалося закінчити бодай семирічку.

Справа в тому, що переселенці багато речей із собою брати не могли. В чому приїхали – те й носили до дірок, – розповідає пані Ганна про перлину музею – жіночий лемківський костюм. – Пошити тут такий же одяг не мали змоги. Бо, наприклад, щоб виготовити таку рясну спідницю, потрібне було спеціальне обладнання та розчини, чого, звісна річ, із собою не везли з Лемківщини. Коли лемкині почали брати участь в художній самодіяльності, то й виступали у своїх костюмах. Та й навіть, коли помирали, то ховали обов’язково в них. Тому майже нічого не лишалося, знайти такий одяг для музею – практично нереально. І ми з великою радістю прийняли від 80-річної переселенки Анни Филимонівни Бадлак костюм її матері, який виготовлено 1906 року. Він просто неймовірної краси…

Від директорки музею дізнаємося і про релігійні переконання лемків. Переважна більшість їх у Польщі ходила до православної та греко-католицької церков. На радянській Луганщині набожним лемкам було нелегко. Церковне майно, з яким вони приїжджали, одразу конфіскували на користь зареєстрованих православних громад. У неділю, коли лемки на батьківщині звикли ходити до храму, тут їм доводилося працювати. Дітям у школах докоряли, що вони ходять у церкву з батьками. Релігійність лемків часто дошкуляла місцевій владі. Наприклад, на півночі області (у тодішніх Покровському й Лозно-Олександрівському районах) вони рішуче відмовилися вселятися у неосвячені будинки, а також вимагали призначити їм священнослужителя. Райвиконкоми змушені були піти на поступки і дозволити священику найближчої православної церкви, яка знаходилася у Харківській області, здійснювати для лемків треби.

За часів СРСР про існування поселень лемків в Україні широкому загалу майже нічого не було відомо. Лише після здобуття Україною незалежності про це дізналася громадськість, і, починаючи з 2005 року, на Луганщині щорічно проходять фестивалі лемківської культури.

Але із початком війни на Донбасі частина лемківських сіл опиняється під окупацією. За словами Олександра Набоки, дуже серйозно постраждали лемки села Переможного, що розташоване поблизу Луганського аеропорту. Бойовики відразу взяли їх «на олівець» як «бандерівців» і звинуватили у підтримці захисників аеропорту. На території села було зруйновано пам’ятник першим переселенцям, багато хто з місцевих лемків самі змушені були стати переселенцями і покинути нову батьківщину. Частина луганських лемків знайшла притулок у лемківській громаді на Тернопільщині.

А тепер рушаймо на Донеччину. Тут наші пошуки ускладняються, бо наразі окупована більша частина населених пунктів, до яких було переселено бойків і лемків. Наприклад, села Козацьке та Октябрське Новоазовського району, де, за твердженням історика Дмитра Білого, населення на 90% складається з бойків та лемків. Тельманівський район, зовсім невипадково перейменований нещодавно у Бойківський, також на непідконтрольній території.

ДОВІДКА. Бойки – етнічна група західних українців з північних і південних схил Карпат («Бойківщина»). Це найзагадковіший і найменш досліджений український етнос (попри те, що в Україні прізвище Бойко дуже поширене). Й до сьогодні в наукових колах йдуть суперечки щодо походження бойків. Одні дослідники вважають, що бойки мають кельтське походження від племені «боїв», споріднене з войовничими ірландцями. Інші –що бойки походять від білих горватів.

Самі бойки нерідко називають себе «верховинцями», «підгорянами» чи «горальцями». Розмовляють бойківським діалектом, часто вживають частку «бойє» – означає «тільки, так». Бойківські церкви більше схожі на пагоди чи східно-азіатські храми, аніж на традиційні українські церкви. Бойківський танець «бітля» виконують на діжцірізновиду коломийки.

Видатні постаті бойківського походження: Захар Беркут, Петро-Конашевич-Сагайдачний, Іван Франко.

За даними краєзнавиці, бойкині за походженням Дарії Петречко, 32 тисячі українців-бойків з 35 сіл були розпорошені по чотирьох південних областях УРСР: Донецькій (тоді – Сталінська) – в 25 селах, Миколаївській – в 10 селах, Одеській – в 20 селах та Херсонській – у 5 селах.

Так, з села Чорна, яке простягалося майже на 12 кілометрів, 554 сім’ї бойків було виселено до Тельманівського району Донеччини. Чорнян поселили у селищі Тельманове (нині Бойкове) та селах Мічуріне і Староласпа, тоді як їхні односельці – сім’ї робітників копальні нафтової ропи – були депортовані на нафтопромисли до західних областей України. Населення було розділене «по живому», бо ніхто не зважав на родинні стосунки, коло спілкування, побутові звички.

Зі сльозами покидали споконвічні бойківські землі, відбудовані після воєнного лихоліття господарства. Були випадки, коли люди в день від’їзду у відчаї підпалювали свої садиби, – розповідає пані Дарія.

Людей «вантажили» по чотири сім’ї до кожного товарного вагону, всіх разом – немовлят, стареньких та немічних. Шлях займав деколи до шести тижнів, ніхто не знав, де буде зупинка і якою тривалістю. Вибігали з вагонів у пошуках води, інколи не встигали повернутися. Коли потяги з переселенцями прибували до станцій, то зачинялися вокзали, навіть магазини і крамниці, бо місцеві були налякані тим, що везуть «бандерівців».

І то був тільки початок поневірянь. Виділених хат виявилося менше, ніж родин. Людей селили по «кутках» у хатах місцевих жителів або в нашвидкуруч зліплених землянках, в яких взимку замерзала вода. Було таке, що селили разом із худобою.

Старші люди до самої смерті говорили: «Там, у нас вдома…», – наводить краєзнавиця спогади Марії Прайзнер. – Ніде було купити одежу і взуття. Носили те, що привезли з собою з Чорної, майже все було з домотканого полотна. Місцеві мешканці сміялися з нас. Їхній побут відрізнявся від нашого. Вони не вишивали, не писали писанки. Сапали тяпками, а ми звикли обробляти землю мотиками… Церкви в райцентрі не було до років незалежності. Двічі на рік, на Великдень і на Спаса, ми ходили до храму в село Конькове за 10 кілометрів. Ніяк не могли звикнути, все сподівалися на повернення на Батьківщину.

Після того, як 2002 року було створено товариство «Бойківщина» на чолі із Дарією Петречко, понад 80 переселенців вперше потрапили на історичну батьківщину. Організатори товариства спромоглися вмовити обидві сторони, щоб ці люди перетнули польсько-український кордон без закордонних паспортів. За півстоліття після депортації бойки Донеччини побачили свої обійстя, впізнали кожну стежку, горбочок чи потічок, відвідали могили предків. Цікаво, що поляки не змінили назви бойківських сіл та навіть упорядкували їхній цвинтар.

Ще один острівець Галичини знаходиться у Бахмутському районі, де до сіл Званівка, Роздолівка та Верхньокам’янське були депортовані 360 сімей (354 – бойків, 6 – лемків) із села Ліскувате (польською Liskowate). Одна лише Званівка прийняла 98 родин.

За кількістю переселених родин Ліскувате поступається тільки місту Нижні Устрики та селам Чорна і Коростенко. За словами науковця Ярослава Пасічка, переселенці не чинили опору: хто міг би це робити – були вже або закатовані, або заарештовані, або перебували за Уралом. Звістка про переселення до селян дійшла у травні 1951 року, а вже 17 червня із залізничної станції Коростенко вирушив перший ешелон. У ньому була переважно молодь та родини представників робочих професій, які на новому місці мали будувати житло для всієї громади. Голова родини Тимчаків тесляр Микола Гнатович віз з собою заготовлений ліс, тож його нащадки ї досі живуть на Донбасі у будинку із карпатського дерева. Ліскуватцям дозволили брати худобу, одяг, ремісничий реманент, навіть столярні та ткацькі верстати. Багато з тих речей зараз опинилося у музеях, от і родина Тимчаків передала на довічне зберігання інструменти та побутові прилади (олійницю, ночовки для тіста, колотивцю тощо).

З часом виявилося, що компактне розселення ліскуватців (Званівка, Роздолівка та Верхньокам’янське розташовані одне від одного на відстані 10–15 кілометрів, а переселенці тут складають 85%) стало запорукою збереження самобутньої етнокультури бойків та лемків. По-перше, мова: лише в цих трьох селах Бахмутського району у школах з 1951 року викладали українською мовою. По-друге, релігія: наприкінці 1990-х років у селах Бахмутського району були зведені греко-католицькі церкви. Зрештою, мешканці Званівки та Верхньокам’янського домоглися створення єдиної окремої територіальної громади. А Андрій Тимчак, правнук Миколи Гнатовича, заснував громадську організацію «Лемко-центр» та активно популяризує заборонений за радянських часів вертеп – театральні вистави за біблійними сюжетами. Ну і, авжеж, з особливою повагою з покоління в покоління передаються прадавні рецепти бойківських страв: підбиваний борщ, буляники, верхнина, киселиця, пинцяки, стиранка тощо.

Надія Тутова народилася у Роздолівці, в родині бойків-переселенців Олексія та Наталі Василишиних. На Бойківщині дідусь Наталі Олексіївни мав багато землі і лісових угідь, а після переселення ледь отримав 60 соток. 2012 року пані Надія відвідала Ліскувате, і в неї виникла ідея написати книгу-дослідження. Тільки уявіть собі: 497 сторінок з архівними додатками, детально занотовані спогади 33 переселенців, безліч інформації про історію Бойківщини, уклад її життя. Співавторами книги виступили чоловік та донька пані Надії – Петро та Анна. Чотири роки тривав збір інформації (тільки архівів об’їздили силу-силенну в Україні та Польщі), ще два роки родина Тутових писала книгу. Видано її було 2017 року під назвою «Бойківщина-Донбас. Збережемо пам’ять». Кожна сторінка пронизана болем і тугою за рідним краєм.

Із спогадів Олексія Єфремовича Василишина, який понад 10 років був церковним старостою у Роздолівці: «Гарна природа, віковічні ліси і чудове повітря, яким, здається, ніколи не надихаєшся. Вони мені сняться і до цього часу. Іноді здається, усе б покинув: і гарний дім, і все нажите, і повернуся б туди. Але розумію, що частина моєї душі залишиться тут, бо Донбас став для мене рідним… І Донбас, і Карпати – усе це рідна Україна, тому любіть Україну, як її любимо ми… Вільна Україна – понад усе».

Юлія ЧЕБРЕЦЬ/Громада Схід 19(28) 2020

---

Відстежуйте події, що відбуваються на сході України, разом з нами на наших сторінках - YouTube або Facebook або Twitter або Telegram.  Долучайтесь!