Діти не хочуть йти додому – у чернівецькій «СпівДії заради дітей» допомагають малечі відволіктися від війни
На пухких кріслах-мішках розмістилися діти. Разом із ними у коло сідають Марина та Микола. Сьогодні вони будуть менторами на занятті у чернівецькому стаціонарному просторі «СпівДія заради дітей». Марина – переселенка з Ізюма. Разом із двома дітьми, тікаючи від війни, вона шукали прихисток як закордоном, так і у різних містах Україні. Нині живуть у Чернівцях, де Марина долучилася до проєкту «СпівДія заради дітей».
Микола передає м’яку іграшку дітям по колу. За правилами, той, хто тримає її в руках, може говорити та розповідати про себе. За словами Миколи, за роки проживання у Чернівцях він став вже місцевим. До міста переїхав з Кам’янця-Подільського сім років тому на навчання, зрештою вирішив залишитися.
«Діти не хочуть йти від нас»
«Сьогодні із середньою групою вітання затягнулося. Діти почали розповідати, як хто виїжджав під час війни. Чесно кажучи, таке важко чути від дітей», – каже Марина Бойко, менторка проєкту. З жінкою ми познайомилися ще під час відвідування дітьми-переселенцями клубу верхової їзди у Чернівцях. Саме Марина організовує такі відкриті заняття у проєкті.
До повномасштабного вторгнення жінка 5 років працювала в Ізюмській службі у справах дітей. З початком великої війни Марину відправили у безоплатну відпустку на 90 днів. Після того, як вийшов термін, їй сказали виходити на роботу або звільнятися. Жінка обрала останнє, хоча на той момент українські військові вже звільнили Ізюм.
«Чому не повертаємося? Бо дітям немає, де навчатися. Молодший ходить в місцеву школу, офлайн, а старша, бо вона в десятому класі, вирішили, що не будемо травмувати її психіку, то вона нині навчається онлайн», – розповідає Марина. Вона додає, що нині сумує за старою роботою, бо звикла до неї. Будинок в Ізюмі вцілів, але через потрапляння ворожого снаряду у двір були пошкоджені вікна та опалення. За словами Марини, її чоловік все це вже відновив.
У Чернівцях жінка проживає з дітьми у готелі. Марина каже, що знайти квартиру важко та дорого. До Буковини родині довелося змінити декілька тимчасових прихистків.
«Спершу ми переїхали всією родиною у Черкаську область до міста Шпола. До тепер я не була в Ізюмі. Потім ми з дітьми переїхали до Болгарії, бо повертатися нікуди було: місто ще було під окупацією. І ми вирішили, що так найкраще буде. У Болгарії були до листопада. Протягом цього часу я спілкувалася з Євгенією (знайома Марини та керівниця проєкту в Чернівцях – ред). І вона запропонувала мені вакансію, сказала, що я працюватиму з дітьми», – розповідає Марина.
Менторка каже, що її теперішня робота відрізняється від попередньою.
«Діти не хочуть йти від нас. Вони прагнуть приходити знову й знову. Це дуже ціно, бо якщо ти не подобаєшся дітям, то вони ніколи в житті не прийдуть. Діти – одні з тих, хто не буде лукавити, обманювати. Діти ходять туди, куди тягнеться душа. Сподіваюсь, що до нас ходять із задоволенням», – підсумовує Марина.
Більше про заходи, плани та команду «СпівДія заради Дітей» у Чернівцях слухайте в підкасті.
Ходили єдиним пішохідним мостом, аби піклуватися про дітей
Знайома Марини, яка порадила їй повернутися з Болгарії в Україну та запропонувала роботу, Євгенія Ярова. Нині вона керівниця стаціонарного простору «СпівДія заради дітей» у Чернівцях. В Ізюмі до повномасштабного вторгнення працювала керівницею центру соціально-психологічної адаптації дітей. Саме до цього шелтеру доправляли хлопців та дівчат з неблагополучних родин, якими опікувалася Марина.
«Це прихисток для дітей із родин, які потрапили у складні життєві обставини і не в змозі подолати їх самостійно. Наприклад, батьки вживають алкогольні напої. Коли почалися бойові дії, усі працівники одночасно не могли приходити на роботу, оскільки наш заклад знаходиться на іншому боці річки. Ізюм розташований на двох берегах Сіверського Дінця. Майже всі, хто працював у нашому прихистку, проживали на іншому боці, на якому все і почалося. З початком великої війни, з 24 лютого, я жодного дня не ночувала вдома, тому що перебувала з цими дітьми», – розповіла Євгенія.
Аби міняти один одного, працівники стали ходити на роботу по черзі. Навіть склали графік, оскільки дістатися на інший берег можна було або плотами, або єдиним вцілілим пішохідним мостом. За словами Євгенії, співробітники центру надавали перевагу саме другому варіанту, бо думали, що так безпечніше.
Коли почалися активні бойові дії, то в Ізюмі пропали зв’язок та електроенергія. У прихистку мали запаси їжі, але приготувати їх було не можливо, оскільки кухні обладнані електроплитами. Євгенія зізнається, вже потім зрозуміли, що можна було готувати їжу на багатті, але спершу така думка не спала.
«На той час у Слов’янську та Святогірську активні бойові дій не точилися, тому я вважала, що це найбільш безпечні міста. До того часу діти одну ніч, 4 березня, переночували у сховищі будинку культури. Там переховувалися налякані місцеві мешканці. Згадувати про ці страшні події дуже-дуже неприємно», – каже жінка.
Разом із дітьми Євгенія переночували одну ніч у Святогірську. Зранку жінка повернулася в Ізюм, аби забрати свою родину: бабусю й маму. У Святогірську та Слов’янську був зв’язок – там Євгенія зв’язалася зі службою у справах дітей Харківської облради. Тоді вирішили евакуювати підопічних до Дніпра і там розподілити до прийомних родин. Євгенія з родиною поїхала до Чернівців бо мала в місті знайомих.
Три місяці на новому місці жінка не думала, про роботу. Євгенія зізнається, що їй було морально важко і вона плакала. Зрештою вирішила, що треба відволіктися і щось робити, а краще за все продовжувати працювати з дітьми. Жінка скинула знайомій свою анкету, а згодом їй зателефонували та запросили на співбесіду.
«На початку дуже складно було. Це все нове для мене – проєктна діяльність, бо 11 років я відпрацювала керівником державної установи, а проєкт – це щось зовсім інше. Батьки дітей ведуть і неймовірно дякують. Нещодавно був випадок, коли одна мати спитала: «Що ви тут робите з нашими дітьми – вони не хочуть йти від вас додому», – розказує Євгенія.
Будівля прихистку в Ізюмі вціліла, хоча усі комунікації – знищені, тож прийняти дітей немає можливості. Євгенія каже, що їй телефонують вихованці та питають, коли вони зможуть повернутися.
«Нині працюємо над тим, щоб усе це можна було відновити. Ізюм деокупований, але все дуже складно, адже лінія фронту близько і не всі західні партнери хочуть відбудовувати місто саме зараз», – зазначає жінка.
Сама Євгенія каже, що поки не планує повертатися в Ізюм.
Ірина Мартинова
Відстежуйте події, що відбуваються на сході України, разом з нами на наших сторінках - YouTube або Facebook або Twitter або Telegram. Долучайтесь!
