У 2014 році через окупацію Луганська Альоні довелося поспіхом покидати рідне місто, а цього року розв’язана росією повномасштабна війна змусила мати трьох дітей знов тікати та шукати безпечного житла на новому місці.
І без того непрості життєві обставини, в яких вже вдруге опинилася багатодітна родина, ускладнювалися присутністю чоловіка-тирана. Навіть перебуваючи в евакуації, дружина та діти не мали спокою. Поки зрештою не опинилися у затишному шелтері благодійної організації «Світло надії» у Полтаві.
Альона розказує свою історію нібито спокійно, але цілком зрозуміло, через які жахи довелося пройти цій тендітній жінці, щоб врятувати себе та своїх дітей від ворожих обстрілів та ще й від домашнього агресора.
З Луганська до Сєвєродонецька
Коли у 2014 році росія окупувала частину Луганщини, родина Альони жила в обласному центрі. Була квартира, робота – все що потрібно для життя. На той час у них було двоє синів, молодший тільки но народився. Чоловік служив у поліції і на початку бойових дій був переведений на роботу у Сєвєродонецьк. Після захоплення міста до нього приєдналася дружина з дітьми.
«У мене в Луганську залишилася нерухомість, але я не змогла жити під окупацією. Не могла змиритися з тим, що моє рідне місто захоплене, що в ньому викорінюється все українське. До речі, починаючи з 2014 року я розмовляю виключно українською. Таким чином я висловлюю свою позицію проти загарбницької російської політики», – наголошує Альона.
Переїхавши до Сєвєродонецька, родина почала облаштовуватись на новому місці. Чоловік забезпечував сім’ю, Альона піклувалася про дітей. Жінка насправді присвятила своє життя домашнім турботам. Добре доглядала за синами, влаштувала хлопців у секції, водила їх на заняття.
При цьому дуже хотіла піти на роботу, бо сини трохи підросли та вже не потребували постійної опіки. Але чоловік категорично заборонив навіть думати про працевлаштування. Мовляв, я все куплятиму, а ти сиди дома та займайся дітьми.
«Вдарив так, що зламав щелепу»
Саме тоді в нього проявилися агресивні риси характеру. Альона вважає, що проблеми з психікою у її чоловіка спричинені подіями 2014 року та його участю у бойових діях. Спочатку він став замкнутий, а потім – жорстокий, причому по відношенню до жінки.
«Постійно пригнічував мене психологічно – ображав, принижував. Згодом почав бити, причому без якогось повода. Часто це відбувалося напідпитку. Одного разу вдарив так, що зламав мені щелепу. Я терпіла все це до 2020 року та нарешті наважилася подати на розлучення. Зібрала дітей, продала всі свої коштовності та орендувала окрему квартиру. Одразу влаштувалася на роботу, щоб було на що жити», – продовжує Альона.
На той час вже народилася третя дитина – дівчинка Сніжана. Чоловік навіть був присутній на пологах, радів появі доньці та майже не чіплявся до дружини. Утім щастя тривало недовго, знов почалися бійки. Альона пішла від агресора, коли малій не було ще й року.
Згодом чоловік припинив спілкування з Альоною, з дітьми також не підтримував ніяких відносин. «Напевно, хотів мене зламати. Думав, що я не впораюся з трьома дітьми та приповзу до нього. Я цього не зробила, і це його ще більш розлютило», – припускає жінка.
Альона каже, що після розлучення як знов на світ народилася – почувалася вільною, впевненою та щасливою. Почала працювати, займатись тим, чим хотілося, не питаючи чийогось дозволу.
Дивом вирвалися з Сєвєродонецька
Велика війна застала Альону та діток у Сєвєродонецьку. З першого дня у місті були чути вибухи, діти лякалися гучних звуків, особливо реагувала маленька Сніжана.
«Спочатку я не планувала виїжджати, думала що це жахіття ось-ось закінчиться. Але побачила, що багато людей пакують валізи та вирушають з міста. У магазинах почали зникати продукти, а на дорогах утворилися великі пробки з бажаючих виїхати. Я теж прийняла рішення евакуйовуватись. Подзвонила до перевізників, дізналася ціну та жахнулася. До Дніпра просили 40 тисяч гривень, до Полтави – 45 тисяч. Таких грошей в мене не було, тому довелося звертатись по допомогу до колишнього чоловіка», – згадує Альона.
Чоловік запропонував вивезти родину до Полтави. Альона прийняла допомогу на тих умовах, що разом проживати вони не будуть. Домовилися, що він лише орендує житло, а жінка знайде роботу та зможе самостійно його оплачувати. Чоловік погодився, але під різними приводами залишався у квартирі. Мовляв, ніяк не вдається винаймати собі окреме житло.
Ледь не викинув з балкона
«Так проходили дні, потім тижні. Він проживав з нами, напевно, надіявся що вдасться відновити стосунки. Але після того, що він вчинив зі мною, я й думати не могла про це. Він жив в одній кімнаті, а ми з дітьми – в іншій. Часто заводив розмови про те, що як добре жити сім’єю, що він обіцяє більше мене не бити та не ображати. Я не погодилася, адже не зможу кохати його як чоловіка – надто багато поганого було між нами. Втім запевнила, що продовжу спілкуватися з ним та підтримувати чим зможу», – говорить жінка.
Одного разу чоловік прийшов додому під вечір, добряче напідпитку. Альона як раз була на балконі, вивішувала дитячі речі. Він знов завів розмову про возз’єднання сім’ї, але в грубій формі. Почав погрожувати, що викине непокірну жінку з балкона. Казав, що ніхто не дізнається – він доведе, що це був нещасний випадок. Квартира була на десятому поверсі, тож Альона неабияк злякалася. Бо знала, що від агресора можна будь-чого очікувати.
«Я хотіла проскочити повз нього у квартиру, але він схопив мене, всадив на балконний поручень та вже потроху виштовхував. Я почала кричати, чіплятись ногами та руками за рами. Мене почув старший син і прибіг на допомогу. Схопив батька за шию та з усіх сил тягнув на себе. Я миттю вирвалася, злізла з поручня та одразу получила ногою в живіт. Удар був настільки сильний, що я ледве підвелася», – від згадки про страшні події у жінки навертаються сльози.
Побачивши, що батько коїть з мамою, середній син викликав поліцію. Правоохоронці провели з кривдником бесіду, а Альоні з дітьми запропонували одразу переселитись до притулку благодійної організації «Світло надії». Сказали, що це місце саме для таких жінок, які зазнали домашнього насильства. Що там прихистять, забезпечать житлом, їжею, нададуть психологічну допомогу.
Спокійне життя у притулку
«Ми довго не роздумували – зібралися за десять хвилин та поїхали до притулку. Нас поселили в окремій кімнаті, надали все необхідне. Тут дуже спокійна та дружня обстановка. Окрім нас, у цьому шелтері проживають багато переселенців. Персонал притулку та директорка Вікторія Мірошниченко піклуються про кожного. Цікавляться про самопочуття, які є потреби та намагаються допомогти», – підкреслює Альона.
Наразі жінка активно шукає роботу, переглядає вакансії та ходить на співбесіди. Хоча в притулку вони з дітьми забезпечені всім необхідним, Альона хоче бути самостійною та незалежною.
Зараз старшому сину Віталію 16 років, середньому Дмитру 9, а молодшій доньці Сніжані скоро виконається 4 роки. Сини навчаються у школі онлайн зі своїми вчителями з Сєвєродонецька. Донька поки що з мамою. Але коли Альона знайде роботу, за нею буде доглядати соцпрацівниця шелтеру.
Нагадаємо, ми розповідали про цей прихисток для переселенців, облаштований благодійною організацією «Світло надії» в одному з кризових приміщень для жінок, постраждалих від домашнього насильства. З перших днів війни організацією було прийнято рішення, що усі їхні притулки будуть функціонувати ще й як шелтери для внутрішньо переміщених осіб та прийматимуть людей, які тікають від обстрілів.
Світлана Денисенко, «ЗмІнИ. Схід»
Відстежуйте події, що відбуваються на сході України, разом з нами на наших сторінках – YouTube або Facebook або Twitter. Долучайтесь!
Відстежуйте події, що відбуваються на сході України, разом з нами на наших сторінках - YouTube або Facebook або Twitter або Telegram. Долучайтесь!