Фабрика іграшок з Маріуполя «Марі і Поль» відроджується у Дніпрі
Руслана Щербина розвивала в Маріуполі успішний бізнес – завдяки їй з’явилася фабрика іграшок «Марі і Поль», де шили м’які іграшки, білизну та одяг. Війна забрала в підприємниці все. Відновити улюблену справу жінка намагається на мирній території України.
Дитяча мрія стала бізнесом
Фабрику дитячих іграшок «Марі і Поль» у Маріуполі відкрила молода підприємниця Руслана Щербина. Вона з дитинства обожнювала м’які іграшки, навіть у дорослому віці купувала їх постійно. Поки не наважилась виготовляти іграшки самостійно.
«Коли купуєш в магазині, мимоволі помічаєш, щось там не так, щось тут модна було б інакше зробити. А потім вирішила таки – можна ж шити ці іграшки так, як самій хочеться!» – згадує Руслана початок свого підприємництва.
У 2018 році молода жінка перемогла в конкурсі бізнес-проєктів «Український донецький куркуль» від Донецької ОДА. Отримала грант на обладнання. Частину закупили в Китаї, решту в Україні. Влітку того ж року фабрика іграшок «Марі і Поль» почала працювати. Сім робітниць були забезпечені роботою.
Свої вироби фабрика продавала через маркетплейси, вітрину можна було побачити на самому виробництві.
«Ми шили іграшки, постільну білизну, а в минулому році почали виготовляти одяг під власним брендом, – розповідає Руслана. – Готувались до нового сезону, закупили тканину, нитки та решту необхідного».
Довга дорога до безпеки
Відчуття тривоги було особливо сильним 23 лютого. На роботі працівниці обговорювали можливий початок війни. Як керівниця, Руслана заспокоювала кожну, намагаючись триматись. Зранку 24 лютого родина прокинулась від дзвінка колеги про напад росії. Почали потроху збирати речі, але були роздуми, чи варто їхати. Усі ці сумніви геть розвіялись, коли о 9 ранку ракета впала десь поруч.
Забрали дитину та поїхали геть. Речей узяли мінімум, бо їхали до Запоріжжя на два дні, або був варіант до мами Руслани на захід України, аби перечекати. Головне – забрали документи та гроші.
Подорож виявилась набагато довшою, аніж планували. Машин на дорозі було безліч, усі їхали суцільним потоком. У Запоріжжі сказали, що залишатись небезпечно, треба їхати далі. До ночі доїхали до Кропивницького. Там також була незрозуміла ситуація, чи готуватись до оборони, чи все мине. Тут постійно гули літаки, отже, вирішили добиратись до батьків на Закарпаття.
З Кропивницького виїхали о 5 ранку і до опівночі змогли доїхати до Чернівців. На блокпостах стояли по декілька годин, на узбіччях стояли покинуті автівки, які потрапили в ДТП, а людям треба було їхати далі.
У Чернівцях нам було де залишитись на пару днів, але то помешкання чекало інших людей, які добирались і не було розуміння, як швидко вони приїдуть. Тож вирішили переночувати та рухатись далі, – згадує Руслана. – З Чернівців ми виїхали о 9 ранку, а до Чопа приїхали о шостій ранку наступного дня. Тільки на перевалі стояли понад шість годин. До мами доїхали в шоковому стані від такої дороги».
Повернення в минуле
Хоча родина Руслани була в безпеці, спокою в жінки не було. В Маріуполі залишались усі її працівниці, хоча вона пропонувала виїхати.
У перший день війни сказала не виходити на роботу, сидіти вдома. Щохвилини Руслана хвилювалась щодо їх безпеки, щодо цілісності фабрики. Головне, з людьми було все гаразд. 2 березня з Маріуполем пропав зв’язок. Там не було електроенергії, води й газу.
Коли зв’язок став потроху пробиватись, одна з працівниць встигла телефоном сказати Руслані два речення: «Ми живі, обладнання ціле».
Коли обстріли трохи вщухли, жінки навіть змогли забрати частину обладнання з фабрики до себе додому. Залишились лише великі машини, які вручну не можна було б вивезти. Але їхати ніхто не хотів. У них уцілілі квартири, то було раєм після життя в підвалах.
Загалом життя в Маріуполі повернулось наче в радянські часи. Коли окупанти давали людям хліб, то змушували їх посміхатись на камери, інакше не було можливості отримати їжу.
Будівля, де знаходиться фабрика іграшок, зазнала незначних пошкоджень, була посічена осколками. А ось нове приміщення, яке підприємниця придбала для розширення виробництва, було вщент зруйноване. Залізли рашисти й в квартиру Руслани. Зламати двері не змогли, тож вибили їх разом з бетоном. Винесли геть усе: меблі, техніку, одяг, дитячі іграшки. Залишились лише голі стіни.
Руслана знає, що в Маріуполі вже розпочалась націоналізація усього, що там уціліло. Якщо людина не повертається, її майно забирають на користь нової «влади». Повертатись працювати під окупаційної влади жінка не буде. Вона щиро чекає, коли Маріуполь стане українським.
Нова фабрика іграшок і плани на майбутнє
Посидівши місяць на Закарпатті, було прийнято рішення рухатись далі. Сидіти без діла Руслана не могла. Вирішили їхати до Дніпра. Це ближче додому, отже, можна буде швидко зібратись і рушити у звільнений від окупантів Маріуполь.
Руслана зрозуміла, що готова рухатись далі в тих умовах, яких опинилась. У Дніпрі дуже багато переселенців, з роботою великі проблеми.
Започаткувавши виробництво на новому місці, Руслана сама була б з роботою і могла б працевлаштувати декілька людей. Дехто з її працівниць з маріупольської фабрики також готові виїхати, якби знати, що мають роботу на новому місці.
Спочатку Руслана звернулась до Дніпропетровської ОДА. Але їй запропонували….переїхати до іншого регіону. А щодо програми з релокації, то пояснили, що це більше про вивезення обладнання.
Руслані багато не треба. Найнеобхідніше обладнання для старту готова придбати за власні заощадження. Вона просила тільки приміщення з електрикою, де можна поставити швейні машини.
Далі жінка звернулась до міської ради. Разом з іншими підприємцями-переселенцями її запросили на зустріч з профільним заступником міського голови. Там були підприємці з Краматорська, Бахмута, Слов’янська, Костянтинівки, які змогли щось вивезти зі свого обладнання. Ситуація в Руслани була іншою, вивезти будь що з Маріуполя наразі нема жодної можливості.
Жінка просила приміщення для фабрики та можливості розміщення працівників, які зможуть виїхати. Справжнім подивом для Руслани було те, що ситуація почала рухатись після тієї зустрічі. Вже ведуться більш детальні розмови щодо приміщення. Підприємниця робить кроки для закупівлі обладнання. За місяць будуть готові розпочинати виробництво.
«Стовідсотково вірю, що все вдасться, – каже Руслана. – Якщо не виде тут, будемо шукати інші варіанти. Вірю, що Маріуполь звільнять і ми повернемось до мирного життя в рідному для мене місті».
Фото з минулого життя Руслани Щербини
Дивіться також: Переселенець з Донеччини влаштовує поетичні вечори у Дніпрі
Ольга Нікуліна, «ЗмІнИ. Схід»
Відстежуйте події, що відбуваються на сході України, разом з нами на наших сторінках - YouTube або Facebook або Twitter або Telegram. Долучайтесь!
