У прифронтовому Нью-Йорку на Донеччині проходить літературний фестиваль «Справжні імена. Справжні історії». Він зібрав цілу когорту відомих письменників, поетів, митців, науковців, громадських діячів. Чому такий масштабний захід організовано так близько від лінії фронту? Чому саме у Нью-Йорку, чию історичну назву нещодавно було повернуто селищу. На ці питання відповіли організатори та гості фестивалю.
Ольга Герасим’юк – телеведуча, журналістка, письменниця:
«Щоб йти вперед, нам треба пам’ятати, ким ми були вчора. Показовий приклад – повернення історичної назви Нью-Йорк цьому містечку. Та потужна історія, яка є в регіоні, вона недаремно знищувалася, спалювалася та викреслювалася. Але неможна вбити спогади людей.
До мене сьогодні підійшов місцевий мешканець і показав документи своїх батьків, у яких значиться назва Нью-Йорк. Він зберігає їх як сімейні святині, пишається ними.
Говорять, що для відновлення цього регіону у пріоритеті повинні бути ремонти доріг, заводів і фабрик. Але на моє переконання, все починається з культури, спілкування, особистих стосунків. Цей фестиваль продовжує процес спілкування, тут народжуються нові традиції і нові імена. Сподіваюсь, що він стане початком постійної роботи, і я кожного разу з радістю буду приєднуватися до його заходів».
Олена Стяжкіна – письменниця, історикиня, викладачка:
«Завжди, коли я приїжджаю на Донеччину, я задаю собі питання – коли я зможу побувати у Донецьку. Вже восьмий рік, як я мусила покинути рідне місто. Знаходячись тут у Нью-Йорку, в чотирьох кілометрах від лінії фронту, я вірю, що ми наближаємось, раз за разом роблячи малі кроки додому. Поки що в гуманітарному сенсі, в сенсі своєї надії.
Люди, які залишилися на окупованій території, зможуть побачити трансляцію цього фестивалю. Вони знатимуть, що ми тут, поруч з ними, і відчують нашу віру у перемогу.
Проведення фестивалю саме тут, поблизу лінії фронту – це свідомий вибір. Оскільки можна багато говорити про війну, але ніколи її не бачити. Можна багато говорити про окуповані території, але взагалі не знати, де це. Чим частіше ми буватимемо тут, тим швидше ми повернемо своє».
Вікторія Амеліна, письменниця, засновниця та співорганізаторка фестивалю:
«З цим містом мене пов’язують романтичні та сімейні стосунки. Сама я львів’янка, але мій чоловік і вся його родина з Нью-Йорку. Коли почалася війна, я як письменниця, стала часто відвідувати прифронтові містечка. Побувала майже всюди. На мій погляд, це найкращий спосіб підтримати людей.
Сподіваюсь, що започаткований літературний фестиваль у Нью-Йорку стане щорічним. Оскільки він є прекрасним майданчиком, який надає можливість розповісти про справжню Донеччину Україні та світу. Власне, й самій Донеччині, тому що ми потребуємо того, щоб усвідомити свою ідентичність.
За місяць до фестивалю ми побували тут і оголосили конкурс есе серед школярів на тему «Що для мене ім’я мого містечка». Діти активно відгукнулися, надіславши багато цікавих робіт. Ми відібрали п’ять переможців, яких буде нагороджено освітньою та пізнавальною поїздкою до Києва та Львова».
Олексій Чупа, письменник, поет-перекладач:
«Сам я з Макіївки, але з початку окупації вимушений був переїхати до Хмельницького. Утім кожного разу, коли є така можливість або нагода, я приїжджаю на Донеччину та Луганщину. Побував майже в усіх прифронтових населених пунктах.
Вважаю за потрібне позначити свою присутність тут, щоб висловити свою підтримку людям, які живуть у складних психологічних умовах. Показати їм, що їх пам’ятають, про них думають і що з ними хочуть говорити про їхні проблеми».
Олена Мокренчук, прес-офіцерка оперативно-тактичного угрупування «Північ»:
«У мирному житті я диригент церковного хору та викладач школи. Коли прийшла війна, довелося захищати свою рідну землю зі зброєю в руках. Також почала писати книжки, у тому числі й для дітей. Ідея була в тому, щоб розповісти малятам простою та зрозумілою мовою, що відбувається на фронті. Тому складні теми життя та смерті, страху та сміливості я розкриваю на прикладах тварин. Часто в моїх книжках головний персонаж – лисичка Аліска, але це не вигадана тваринка, а справжня, яку приручили бійці.
Також я привезла на фестиваль книгу «Україна – мрія», в який діти малюють своє майбутнє. Зараз вже підростають діти, які народилися після 2014 року, і не бачили життя без війни. Але вони мріють про якісь прості та звичайні для інших малюків речи, які насправді символізують мир».
Світлана Денисенко
Відстежуйте події, що відбуваються на сході України, разом з нами на наших сторінках - YouTube або Facebook або Twitter або Telegram. Долучайтесь!