Формування громадянської компетентності: не варто втрачати ще одне покоління
29 березня в «Антикризовому медіа-центрі» відбулась дискусія на тему «Реформа освіти та формування громадянської компетентності», проведена Аналітичним центром «Обсерваторія демократії» за фінансової підтримки Європейського Фонду за Демократію (EED) та Уряду Канади. В обговоренні особливостей впровадження освітньої реформи на національному та регіональному (на прикладі Донецької області) рівнях взяли участь експерти, представники громадських об’єднань, ЗМІ.
Прийняття нового Закону України «Про освіту» започаткувало реформу системи освіти. Ключова ідея шкільної реформи полягає у тому, що школа має давати ті знання і формувати ті компетентності, які необхідні для життя людині ХХІ століття. Враховуючи те, що сучасна школа дає будь-які знання, окрім необхідних для життя, зміни повинні бути кардинальними і масштабними. Саме так ідеологи реформи оцінюють майбутній позитивний вплив від реалізації Концепції «Нової української школи». Однак заплановані темпи впровадження реформи дають мало підстав сподіватись, що сьогоднішні учні мають значні шанси відчути позитивні зміни і стати носіями необхідних вже сьогодні компетенцій. Зокрема йдеться про громадянську компетентність, формування якої – найбільш нагальна потреба сучасності. Якщо інші компетентності, зокрема, мовна, математична, інформаційно-цифрова хоч певною мірою формуються в сучасній українській школі, то соціальна та громадянська не формується взагалі.
Якість демократії визначається рівнем компетентності громадян. Чим більше будемо відкладати «у довгий ящик» впровадження громадянської освіти і вироблення громадянських навичок, тим надійніше законсервуємо діючу квазі-демократію. Тому усім нам вже зараз варто усвідомити суть ідеї, яку обґрунтовували ще давньогрецькі мислителі: держава має виховувати громадян в дусі своєї філософії. Усвідомивши, починати формувати громадянську компетентність не лише у тих дітей, які прийдуть наступного навчального року у перший клас, а й у тих, хто зараз навчається у школі, технікумі і коледжі, у ВНЗ. Інакше ми ризикуємо перетворити ще одне покоління молодих людей на соціально і політично пасивну та некомпетентну масу.
Закон України «Про освіту»: дієві інструменти чи імітація змін?
Закон України «Про освіту» визначає, як один із складників ключової мети освіти, «формування цінностей і необхідних для успішної самореалізації компетентностей, виховання відповідальних громадян, які здатні до свідомого суспільного вибору та спрямування своєї діяльності на користь іншим людям і суспільству», «підвищення освітнього рівня громадян задля забезпечення сталого розвитку України та її європейського вибору». Як бачимо, він безпосередньо стосується соціальної і громадянської компетентності. З огляду на її важливість, закон має закладати підґрунтя для системної громадянської освіти і виховання, визначати засоби і механізми впровадження державної стратегії європейської інтеграції через систему освіти. Оскільки влада ставить «амбітні плани» щодо прискорення темпів європейської інтеграції, вочевидь, необхідно прискорити, передусім, наше ментальне наближення до цивілізованої Європи. Краще не відкладати цю перспективу ще на десяток років. Але ж для цього потрібно вже зараз і дуже швидкими темпами, буквально «на ходу» вносити зміни у зміст навчання і в навчальний процес. Аналіз відповідних статей чинного закону допоможе визначити, які реальні можливості для цього закладені у ньому, а також, як можна прискорити темпи змін і що цьому заважає.
Пункт 5 статті 5 Закону, яка визначає державну політику у сфері освіти, гласить: «Держава створює умови для здобуття громадянської освіти, спрямованої на формування компетентностей, пов’язаних з реалізацією особою своїх прав і обов’язків як члена суспільства, усвідомленням цінностей громадянського (вільного демократичного) суспільства, верховенства права, прав і свобод людини і громадянина». Як відомо, політика передбачає наявність засобів її реалізації. Тож згідно змісту цього пункту, мають бути чітко визначені ці умови та зміст компетентностей. Умови для здобуття громадянської освіти залежать від засад політики у сфері освіти та міри їх реального впровадження у діяльність навчального закладу. Компетентності формуються як результат засвоєних знань і вироблених на їх підґрунті практичних вмінь. Європейські інституції вже давно визначили базовий зміст громадянської компетентності та знання, необхідні для її формування. Більше того, розробили низку рекомендацій з детальним описом громадянських і соціальних знань і вмінь. Цього достатньо, щоб уже зараз починати запроваджувати громадянську освіту не як пілотний проект, а в усіх школах, поступово вдосконалювати її зміст. Інтелектуалів, які можуть швидко розробити якісний курс, в Україні також достатньо. Проблема полягає у наявності/відсутності у влади волі і бажання прискорити процес.
Перелік засад державної політики у статті 6 включає: верховенство права; демократизм; формування поваги до прав і свобод людини, нетерпимості до приниження її честі та гідності, фізичного або психічного насильства; формування громадянської культури та культури демократії; невтручання політичних партій в освітній процес; державно-громадське управління; державно-громадське партнерство та інші. Як бачимо, формально закладені всі необхідні передумови для демократизації школи. Попередній закон також декларував верховенство права та повагу до прав і свобод. Однак щоденне життя сучасної української школи досі демонструє протилежні засади. Тому перехід від декларування до реалізації засад потребує громадянської освіти і виховання громадянської культури в усіх учасників освітнього процесу. Щоб унеможливити втручання політичних партій та забезпечити державно-громадське управління і партнерство, необхідно, передусім, вивести школу із вертикалі адміністративного ресурсу, забезпечити її відкритість для громадськості. Однак постає питання про міру зацікавленості у цьому «партій влади» різного рівня. Адже школа – цінний електоральний ресурс, «клондайк» слухняних виконавців.
У статті 12 визначаються компетентності школярів. Серед них «громадянські та соціальні компетентності, пов’язані з ідеями демократії, справедливості, рівності, прав людини, з усвідомленням рівних прав і можливостей». Формування компетентностей передбачає наявність обов’язкових дисциплін, спрямованих на засвоєння теоретичних знань, а також, створення середовища для їх практичного застосування. Зважаючи на те, що ці компетентності необхідні випускникам школи вже сьогодні, а їх зміст визначений у рекомендаціях європейських інститутів, можна починати поетапне впровадження громадянської освіти. Вже зараз у громадському секторі є певні напрацювання у цій галузі. Їх можна брати за основу. Ключова проблема – кадрове забезпечення. Тому паралельно потрібно впроваджувати курси для працюючих вчителів, починати навчання фахівців з громадянознавства.
Навчальні дисципліни забезпечують необхідні теоретичні знання. Шкільні практики, передусім, участь у роботі органів самоврядування, сприяють виробленню вмінь, дають корисний досвід. Однак для цього потрібна дієва модель шкільного самоврядування. Сьогодні вона відсутня, а нові норми закону викликають низку зауважень. Стаття 27 визначає основним колегіальним органом управління закладу освіти вчену або педагогічну раду. Тут бачимо звуження поняття колегіального органу управління. Раніше до колегіальних органів управління, окрім педагогічної чи вченої ради, також відносилась конференція, рада навчального закладу, рада при директорі та його заступниках. Звісно, у наших реаліях рада школи була і залишається номінальним органом. Однак, з формальної точки зору, саме вона має включати представників усіх зацікавлених сторін, бути колегіальним органом. У західній моделі демократичної школи саме представницький орган, до складу якого входять як учасники освітнього процесу, так і представники громадськості, виступає основним колегіальним органом. Називати його можна як завгодно – радою, парламентом чи ще якось по-іншому, однак суті це не змінює.
Стаття 28 України «Про освіту» закріплює право учасників освітнього процесу безпосередньо та через органи громадського самоврядування вирішувати питання організації та забезпечення освітнього процесу. Зазначається, що у закладі освіти можуть діяти органи самоврядування працівників закладу освіти, органи самоврядування здобувачів освіти, органи батьківського самоврядування. Однак більшість проблем шкільного життя вимагають спільної участі у їх вирішенні вчителів, батьків і учнів. Комунікація різних зацікавлених сторін – невід’ємна складова цивілізованого вирішення проблем у демократичному суспільстві. Цьому потрібно вчитись. Так, норма закону допускає й існування інших органів. Але відсутність у переліку представницького органу, сформованого із представників педагогічного колективу, батьків і учнів означає, що не обов’язково його створювати. Оскільки освітяни і батьки мають дуже віддалене уявлення про шкільне самоврядування, дуже сумнівно, що такий орган буде створюватись за їхньою ініціативою. А без нього складатиметься ситуація, коли кожна із зацікавлених сторін буде здійснювати самоврядування окремо від іншої. Принцип «дозволено усе, що не заборонено законом» може не спрацювати у цьому випадку.
Стаття 70 передбачає впровадження державно-громадського управління в сфері освіти. Воно забезпечується через взаємодію органів влади, місцевого самоврядування та інститутів громадянського суспільства. Передбачається можливість утворювати репрезентативні громадські об’єднання та інші інститути громадянського суспільства, що представляють учасників освітнього процесу та інших стейкхолдерів. Це позитивна новація, яка забезпечує можливість для активної громадськості отримати доступ до вирішення шкільних проблем і поставити школу під громадський контроль. Однак у пунктах 6 і 7 статті присутне показове протиряччя. У пункті 6 зазначається: «Для забезпечення державно-громадського управління у сфері освіти можуть утворюватися репрезентативні громадські об’єднання та інші інститути громадянського суспільства…». У пункті 7 сказано, що «органи державно-громадського управління у сфері освіти утворюються за рішенням центрального органу виконавчої влади у сфері освіти і науки, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування у формі робочих груп, дорадчих, громадських, експертних та інших органів». Згідно змісту цих пунктів, репрезентативні громадські об’єднання та інші інститути громадянського суспільства утворюються за рішенням органів влади. Крім того, у переліку форм, відповідно, і функцій, бачимо дорадчі, експертні та інші, але не знаходимо контролюючих. Однак управління не може реалізуватись без контролю. Тож очевидною виглядає необхідність логічного узгодження та доопрацювання пунктів статті.
Проблема організації ефективного самоврядування у навчальному закладі – одна із найскладніших для вирішення внаслідок двох головних причин: відсутності в учасників освітнього процесу знань і адекватних уявлень про сутність самоврядування в навчальному закладі; наявності стійких традицій підпорядкування волі і розпорядженням владних інститутів. Тому сьогодні у школах чітко простежується орієнтація на розпорядження, на типові положення і інструкції, що будуть «спущені згори». Ще відсутнє усвідомлення того, що питання створення дієвої системи самоврядування має вирішуватись навчальним закладом за участі всіх учасників освітнього процесу і зацікавлених сторін. Більше того, немає навіть розуміння, кому і для чого потрібне це самоврядування.
Стаття 31 регламентує відносини між закладами освіти та політичними партіями (об’єднаннями) і релігійними організаціями. Забороняється залучати здобувачів освіти до участі в заходах, організованих релігійними організаціями чи політичними партіями. Однак релігійні організації і так не мають доступу до закладів освіти. З політичними партіями ситуація інша. Тут фактично маємо монополію «партій влади» на доступ до закладів освіти. Вони традиційно вмонтовані у адміністративну вертикаль цих партій. У багатьох директорів шкіл дуже подібна «партійна біографія»: партійна належність змінювалася синхронно із зміною «партії влади». На шкільні урочистості приходять виключно представники центральної і/чи місцевої «партії влади». На виборчих дільницях, які працюють у школах, вчителі у комісіях теж представляють «партію влади». Навчальні заклади забезпечують явку на виборчі дільниці працівників та здобувачів освіти виключно за розпорядженням з органів місцевої влади, більшість у яких має та ж партія. Чи дає можливість ця стаття реально звільнити навчальні заклади від впливу адміністративного ресурсу? Зважаючи на стійкі традиції та відмінності між формальним і реальним, перспективи поки що можна оцінювати як сумнівні. Навряд чи «партії влади» охоче відмовляться від такого «ласого ресурсу». Тим більше, що у статті наче про це не йдеться. Адже з адмінресурсом ситуація така: оскільки він не формалізований, то й забороняти законом немає що. А те що він реально існує, в значних масштабах і ні для кого це не таємниця, здається, взагалі інший бік проблеми. Тому шанси на її вирішення більше залежать від спротиву здобувачів освіти та батьків.
Варто звернути увагу ще на один важливий аспект, який не відображений у статті. У демократичних країнах навчальний заклад – це інститут громадянського суспільства, який співпрацює як із органами влади, так і з інститутами громадянського суспільства, з громадськими організаціями. Саме останні виступають важливими суб’єктами громадянської освіти і виховання. Наші навчальні заклади закриті для громадських організацій. Виключення становлять лише ті організації, які фактично створені владою. Наприклад, для просування президентських ініціатив щодо змін у Конституцію були створені такі «громадські організації». Вони легко отримували доступ у навчальні заклади. А правозахисним організаціям, які прийдуть з ініціативою проведення занять чи тренінгів з проблем захисту прав дітей, потрапити у школу не так і легко. Закон цю проблему не вирішує.
Розділ IV Закону присвячений стандартам освіти, освітнім програмам та кваліфікації. Згідно статті 32, стандарт освіти визначає вимоги до обов’язкових компетентностей та результатів навчання здобувача освіти відповідного рівня. Також зазначається, що стандарти освіти розробляються відповідно до Національної рамки кваліфікацій. Цей документ був затверджений Постановою Кабінету міністрів України від 23 листопада 2011 року № 1341. У загальній частині формулюється визначення: Національна рамка кваліфікацій – системний і структурований за компетентностями опис кваліфікаційних рівнів. У документі компетентність/компетентності визначаються як «здатність особи до виконання певного виду діяльності, що виражається через знання, розуміння, уміння, цінності, інші особисті якості». Однак ці складові компетентності не конкретизовані.
Згідно статті 10, яка визначає рівні освіти, базова середня освіта відповідає другому рівню Національної рамки кваліфікацій, а профільна середня освіта – третьому. Це період шкільного навчання, впродовж якого має активно формуватись громадянська компетентність. Опис другого і третього кваліфікаційних рівнів показує, що громадянські компетентності, як і інші, визначені у статті 12, не відображаються в опису. Опис кваліфікаційних рівнів дається безвідносно до конкретних компетентностей. Про компетентності йдеться, фактично, лише у загальній частині, де дається визначення змісту понять. Про цінності у опису кваліфікаційних рівнів взагалі не згадується. Зовсім нелогічним виглядає те, що у якості базового документа визначена Національна рамка кваліфікацій, розроблена до того, як був визначений перелік компетентностей. У такому вигляді вона виглядає малопридатною для розробки на її основі нових стандартів освіти. Вочевидь, необхідні суттєві зміни у цьому документі.
Національна рамка кваліфікацій є базовим документом і для розробки стандартів освіти, що включають вимоги до обов’язкових компетентностей. Це передбачає стаття 32. Знову виникає питання про те, яким чином на основі застарілої Національної рамки кваліфікацій будуть визначені вимоги до компетентностей, які відсутні у опису.
Стаття 33 передбачає можливість розробки освітніх програм закладами освіти, або використання типових чи інших програм, які розробляються та затверджуються відповідно до законів. Отже, вже сьогодні школи можуть розпочати роботу над удосконаленням освітніх програм для учнів, що вже навчаються, з урахуванням необхідних компетентностей. Можна спиратись на визначення змісту компетентностей, що дається у Рекомендації Європейського Парламенту та Ради Європейського Союзу «Про основні компетентності для навчання протягом усього життя». Сутність громадянської компетентності в ній визначена достатньо чітко. Орієнтуючись на перераховані знання і вміння, вже можна складати програми громадянознавчих дисциплін і впроваджувати їх у навчальний процес.
Однак просто додавати нові дисципліни не можна через вже існуючу перевантаженість учнів. Тож виникає потреба у ревізії змісту навчального матеріалу усіх шкільних дисциплін з точки зору корисності знань і вмінь для людини ХХІ століття. Однозначно, що результатом такої ревізії має стати скорочення часу на викладання деяких дисциплін, заміна цілих блоків навчального матеріалу. Сумнівно, що людині ХХІ століття конче необхідно вміти вести календар погоди, списуючи показники з погодних сайтів, чи вишивати хрестиком. Щоправда, вчителі досі примудряються обгрунтовувати учням необхідність цих вмінь: мореплавці у давнину вели записи про погоду, тому й нам потрібно вчитись; дівчата, що не вміють шити, мають менше шансів вийти заміж.
Звісно, школа у такій ревізії не зацікавлена в силу кількох причин: це великий обсяг роботи; у багатьох вчителів зменшиться звичне навантаження; виникають кадрові проблеми у зв’язку із впровадженням нових дисциплін, того ж «Громадянознавства». Тому школа буде докладати усіх зусиль, щоб залишити все по-старому для учнів, що вже навчаються. Тим більше, що і розпоряджень від МОН України про необхідність застосування норми закону вже зараз не надходить. В той же час, вже зараз можна не лише реально зменшити навантаження, прибравши баласт для мозку. Замість нього додати знань, необхідних для життя. Для цього необхідно: значно скоротити і скоригувати кількість тем і завдань в межах наявних дисциплін; частину дисциплін перевести на гуртки і секції, на які ходитимуть ті, кому цікаво вишивати хрестиком і робити полички; впровадити «Громадянознавство», а замість «Основ права» викладати «Права людини».
Статті 53-55 Закону регламентують права та обов’язки учасників освітнього процесу. Кардинальних новацій в них немає, однак варто звернути увагу на деякі моменти. Стаття 53 закріплює конституційне право здобувачів освіти на повагу до людської гідності, захист під час освітнього процесу від приниження честі та гідності, від будь-яких форм насильства та експлуатації, від дискримінації за будь-якою ознакою. Неповага до людської гідності, приниження учнів – найтиповіші порушення в українській школі. Порушниками часто виступають вчителі. Лише від формального закріплення прав, за відсутності реальних механізмів їх захисту, порушення не припиняться. Тому необхідне впровадження цих механізмів і дієвих санкцій. Стаття 54 зобов’язує вчителя поважати гідність, права, свободи і законні інтереси всіх учасників освітнього процесу; настановленням і особистим прикладом утверджувати повагу до суспільної моралі та суспільних цінностей. Однак до зобов’язань варто додати ще й знання – впровадити обов’язкову громадянську і правову освіту для вчителів.
Також важливе положення, яке забороняє залучення здобувачів освіти під час освітнього процесу до виконання робіт чи до участі у заходах, не пов’язаних з реалізацією освітньої програми, крім випадків, передбачених рішенням Кабінету Міністрів України. Це означає, що усі заходи, які вже традиційно проводяться під час уроків – платні «кінозали в 3D» та виступи ілюзіоністів, репетиції до свят, зустрічі із депутатами та інші є порушенням чинного закону. Звичайно, є дві зацікавлені сторони, які сприймають факти порушень позитивно – адміністрація та вчителі, учні. Тому тут потрібні увага та зусилля батьків, оскільки відповідна частина навчального матеріалу буде пропущена чи задана на самостійне вивчення. А стаття 54 зобов’язує вчителя виконувати освітню програму для досягнення здобувачами освіти передбачених нею результатів навчання. Тож подібні речі є фактом порушення і цієї норми.
Стаття 55 закріплює право батьків захищати відповідно до законодавства права та законні інтереси здобувачів освіти і обов’язок виховувати у дітей повагу до гідності, прав, свобод і законних інтересів людини, законів. Захищаючи права дитини, батьки не лише реалізують право і виконують обов’язок. Вони, тим самим, вчать дітей самим захищати свої права. Якщо ж батьки нехтують фактами порушень, то привчають і дітей сприймати це як норму життя. Цим роблять їм «ведмежу послугу». Отже ця норма закону має привернути пильну увагу батьків не лише з огляду на досягнення короткострокового результату – захисту порушеного права. Більш важлива стратегічна мета – вчити дітей не миритися з порушенням їхніх прав і змушувати інших поважати ці права.
Стаття 73 закладає основи функціонування інституту освітнього омбудсмена, на якого покладається виконання завдань щодо захисту прав у сфері освіти. Посилання на положення про освітнього омбудсмена, на порядок та умови звернення, затверджені Кабінетом Міністрів України, відсутні. Однак впровадження цього інституту – необхідний крок у напрямку вирішення проблеми шкільного насилля. Тому першочерговим завданням стає розробка дієвих механізмів захисту. Вони мають бути закладені у вищезгаданих документах. Зважаючи на те, що фактично половина здобувачів освіти заявляють про утиски, вкрай важливою виглядає проблема доступності правозахисної місії омбудсмена для усіх тих, чиї права порушуються.
Можливості є. Що заважає?
Ні в кого не виникає сумнівів у необхідності кардинального реформування системи освіти, зокрема, і в плані забезпечення умов для виконання завдань по вихованню громадянина. Норми вже чинного Закону України «Про освіту» закладають низку реальних можливостей для реалізації цієї місії інституту освіти. Зміст громадянської компетентності визначений у документах Європейського Союзу. У громадському секторі є напрацювання з питань організації громадянської освіти і виховання. Багато громадських активістів готові співпрацювати із навчальними закладами. Однак існує невизначеність у питанні, наскільки і яким чином реформа шкільної освіти буде стосуватися тих учнів, які вже навчаються. З одного боку, усі реформаторські норми Закону спираються на Концепцію реалізації державної політики у сфері реформування загальної середньої освіти «Нова українська школа». Визначені етапи її впровадження, передбачені компетентності орієнтовані на повномасштабну освітню реформу, що почне запроваджуватись із 2018 навчального року. З іншого боку, оскільки Закон вже чинний, реформа має стосуватися і теперішніх учнів. Однак відсутність перехідних положень, роз’яснень Міністерства освіти і науки України щодо застосування компетентнісного підходу у навчальному процесі, що вже триває, призводять до мовчазної згоди відкласти реформу на майбутнє.
Коротка характеристика громадянської компетентності випускника сучасної української школи – соціальне, громадянське і правове невігластво. Тож напрошуються запитання: Чи варто «консервувати» таку ситуацію ще на 10 років? Хто у цьому зацікавлений? За час, що пройшов після прийняття нового Закону України «Про освіту», не відбулося позитивних зрушень у напрямку застосування його норм для забезпечення необхідних змін у навчальному процесі. Більше того, на рівні шкіл не простежуються навіть наміри щодо змін в освітніх програмах, впровадження громадянської освіти. Формальна причина відома – відсутність пояснень, інструкцій розпоряджень від МОН України з цих питань. Однак є ще й інша – незацікавленість у швидкому впровадженні змін з боку діючих інститутів влади і більшості освітян, відсутність тиску з боку батьківської спільноти.
Міністерство освіти і науки України надіслало органам місцевого самоврядування, місцевим державним адміністраціям, керівникам закладів освіти Лист № 1/9-554 від 13 жовтня 2017 року «Щодо нагальних питань впровадження Закону України «Про освіту»». У переліку нагальних питань вказані технологічні зміни, переоформлення документів, ліцензування та атестація закладів освіти та інші. Із 10-ти пунктів безпосередньо навчального процесу стосуються 2: система забезпечення якості освіти та забезпечення доступу до освіти дітей з особливими потребами. Початок формування компетенцій, які вже зараз потрібні випускнику, як бачимо, до нагальних питань не належить. Бюрократичні – важливіші. Наприкінці листа зазначається, що «у разі потреби Міністерство надаватиме роз’яснення також з інших питань реалізації Закону України «Про освіту»». Вочевидь, саме питання впровадження компетентнісного підходу і формування необхідних для життя у ХХІ столітті компетентностей вже зараз потребує найбільшої уваги і найдетальніших роз’яснень. Невідкладно впроваджувати громадянську освіту для учнів і вчителів, створювати дієві органи шкільного самоврядування важливо не лише для упередження громадянського і соціального невігластва випускників наступних 10 років, а й для становлення традиції формування громадянської компетентності в «Новій українській школі».
Головними стимулюючими факторами для якнайшвидшого впровадження громадянської освіти можуть стати:
- актуалізація проблеми у експертному середовищі;
- посилення уваги до неї різноманітних громадських організацій, бо ефективність їхньої діяльності безпосередньо залежить від рівня громадянської компетентності;
- активізація батьківської спільноти, зацікавленої у вихованні дітей як цивілізованих громадян і створенні цивілізованого суспільства як життєвого середовища для них.
Висновки
Проблема формування громадянської і соціальної компетентності в українській школі поки що не перебуває на вістрі уваги політиків, державних чиновників та ідеологів освітньої реформи. Відсутнє і усвідомлення ключової ролі у цьому процесі держави, яка декларує побудову демократії. Тому не спостерігаємо активного тиску на органи державної влади для прискорення реформи.
Новий Закон України «Про освіту» надає деякі формальні можливості для демократизації української школи і формування громадянської компетентності учнів вже зараз. Однак нерозуміння сутності демократичних змін, традиційна пасивність і орієнтація освітян виключно на виконання розпоряджень значно гальмують процес реформування. Тому головна місія у просуванні освітньої реформи покладається на інститути громадянського суспільства. Однак, більш-менш швидкий поступ потребує також активної участі та підтримки головних стейкхолдерів – батьків і здобувачів освітніх послуг.
У питаннях реформування шкільної освіти увага урядовців, освітян та громадськості акцентується на майбутніх перевагах від впровадження заходів, передбачених у Концепції реалізації державної політики у сфері реформування загальної середньої освіти «Нова українська школа». Етапи впровадження освітньої реформи надто розтягнуті у часі. Фактично не піднімається проблема впровадження головних складових реформи, зокрема, формування необхідних компетентностей у сучасних школярів. Напрошується висновок про мовчазну згоду усіх стосовно того, що ще 10 років школярі будуть довчатися по-старому, що компетентності їм не потрібні. Тоді варто усвідомити, що протягом цього часу випускники української школи будуть позбавлені громадянських, соціальних, правових знань і вмінь, тобто, залишатимуться невігласами.
У вирішенні проблеми формування громадянської компетентності дотримання принципу «тихше їдеш – далі будеш» означає лише одне: будеш далі від того місця, куди їдеш. Тобто, від цивілізованого європейського суспільства і демократичної держави. Тому з наступного навчального року необхідно впроваджувати викладання у навчальних закладах дисциплін, які забезпечують знання для формування соціальної і громадянської компетентності. Поряд з цим, змінювати шкільне середовище у широкому розумінні – від стилю спілкування до способів управління і характеру стосунків із зовнішнім світом.
Національна рамка кваліфікацій, розроблена у 2011 році, виглядає непридатною як базовий документ для формування нових стандартів освіти.
Рекомендації
Ефективна реалізація компетентнісного підходу потребує ґрунтовної підготовки. Необхідні умови – запровадження у навчальний процес вже з наступного року «Громадянознавства» і громадянознавчих блоків в рамках інших дисциплін; активізація роботи у напрямку створення дієвої системи шкільного самоврядування. Без цього не можливо не лише сформувати хоча б деякі риси громадянської культури у сучасних школярів, але й здійснити ефективну підготовку до формування громадянської компетентності у школярів, які навчатимуться в «новій українській школі».
Без участі держави у якості одного із головних суб’єктів громадянської освіти процес її впровадження буде більш тривалим у часі і менш ефективним. Тому головне завдання експертів, гуманітаріїв, активної меншості – налагоджувати ефективну робочу комунікацію із владними інститутами, лобіювати впровадження системної громадянської освіти вже зараз.
Держава, як зацікавлена сторона, має поставити навчальні заклади перед необхідністю давати громадянські знання та формувати громадянську і соціальну компетентність. Вибір навчального закладу може стосуватися лише форм і методів навчання і виховання, а не його змісту і громадянських цінностей.
Обов’язкова громадянська освіта має впроваджуватись з 2018/19 навчального року, як мінімум, для середньої і старшої школи.
Необхідний підсумковий контроль знань з громадянознавства. Тому центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки має внести громадянознавство до переліку навчальних предметів, з яких проводиться державна підсумкова атестація.
Впровадження компетентнісного підходу потребує розробки кардинально нової системи оцінювання. Адже рівень компетентності не можна оцінити за допомогою традиційних методів чи тестових технологій.
На перехідний період, поки у школі буде запроваджена системна громадянська освіта, необхідна посилена громадянознавча складова освіти у професійних та вищих навчальних закладах.
Оскільки адміністрації та вчителі шкіл не зацікавлені у швидкому впровадженні передбачених Законом України «Про освіту» змін у навчальний процес, що вже триває, посилаються на відсутність офіційних роз’яснень щодо можливості змін, вочевидь, такі роз’яснення дійсно необхідні. Виглядає необхідною підготовка Міністерством освіти і науки України офіційних роз’яснень щодо застосування статей Закону України «Про освіту», зокрема 27, 28, 31, 33, 70 та інших.
Запровадження інституту освітнього омбудсмена – крок позитивний, але не достатній. Оскільки порушення прав здобувачів освіти мають тотальний характер, виглядає необхідним створення регіональних представництв освітнього омбудсмена.
Особливу увагу варто приділити впровадженню реальних механізмів самоврядування у навчальних закладах. Орган самоврядування, за визначенням, це колегіальний орган, у якому представлені усі зацікавлені сторони. Тому у законі має бути чітко визначений статус вищого представницького органу самоврядування, до складу якого входять всі учасники освітнього процесу і представники громадськості.
Виглядає доцільним прийняття окремого закону про громадянську освіту і виховання із чітким визначенням суб’єктів, рівня громадянських знань для випускника школи, професійного навчального закладу, ВНЗ.
Необхідно внести суттєві зміни у Національну рамку кваліфікацій з урахуванням переліку компетентностей.
Світлана Топалова,
Аналітичний центр «Обсерваторія демократії»
Матеріал підготовлений за підтримки Європейського Фонду за Демократію (EED). Зміст публікації не обов’язково відображає точку зору EED і є предметом виключної відповідальності Аналітичного центру «Обсерваторія демократії»
Відстежуйте події, що відбуваються на сході України, разом з нами на наших сторінках - YouTube або Facebook або Twitter або Telegram. Долучайтесь!
