Моє літо триває вже вісім років
Ви напевно могли мене бачити торік на онлайн-трансляціях ходи до Дня визволення Краматорська чи Дня незалежності України, дивитися мої сюжети, читати тексти чи безпосередньо спілкуватися зі мною. Два роки я працюю журналісткою Антикризового медіа-центру. Однак, Краматорськ не моє рідне місто. 23 липня рівно вісім років тому я разом із чоловіком виїхала з Донецька. Ми сподівалися, що повернемося восени. Та не сталося. Нині ми вже двічі переселенці. У цьому невеликому матеріалі розповім історію двох своїх подорожей.
Донецьк. 2014 рік
Були перші числа липня. Дорогою до Донецького національного університету, де моєму курсу мали вручати дипломи, я побачила чергу до банкомату. На той час зняти готівку в місті було вже проблематично. Виїхала я завчасно, тож без вагань вийшла на зупинці і простояла близько години у черзі до банкомату. Пам’ятаю, розгублених людей, які переповідали один одному останні новини: про бойові дії у Слов’янську, обстріли Донецька та аеропорту, зокрема. Я стояла у святковій сукні із зачіскою та прислухалася до тихих, тривожних голосів людей. Десь між рядків у їхніх розповідях проскакувало: а що далі?
Проросійський мітинг біля будівлі Донецької облдержадміністрації перед її першим захоплення, 3 березня 2014 року
Дійсно: а що далі? Мабуть, більшість бачила чи то на власні очі в Донецьку, чи то на фото три вишки, які розташовані поряд? Це – колишня Донецька обласна телерадіокомпанія. Вона, а точніше радіо, стала моїм першим місцем роботи. На початок липня Донецька телерадіокомпанія була вже захоплена сепаратистами. Телевізійне мовлення загарбники вимкнули одразу, але радіо залишили: чи то не надали значення, чи то не знали, чи то забули – відповіді не маю. Після захоплення телецентру ми продовжували ще деякий час виходити в етер з українськими новинами. Між собою ми відчували себе підпільним спротивом, який вів боротьбу.
Опечатані двері одного з кабінетів вже захопленої телерадіокомпанії, на папері дата – 27.04.2014
Через декілька днів після захоплення компанії увесь колектив підприємства зібрали в актовій залі. Один із «керівників» так званої республіки розповідав про нові завдання у нашій роботі. Зокрема, ми мали б співпрацювати з ними, а саме освітлювати окупацію Слов’янська та Краматорська. Більшість моїх колег з радіо зрештою просто не вийшли на роботу, аби не співпрацювати із загарбниками. Жодні переконання, що нам обов’язково заплатять зарплату чи погрози, що ходитимуть по домах і змушуватимуть працювати – не подіяли на мене. Ми усі сподівалися, що найближчим часом, максимум, через тижні два (так, тоді у 2014-ому я вірила у магічні два тижні) все буде Україна.
Натомість ситуація погіршувалася з кожним днем: сепаратисти захоплювали все нові й нові установи, а у Донецьку ставало все менше людей, бо більшість виїжджала з міста. Вночі за декілька днів до від’їзду неподалік від нашого будинку відпрацював «град» бойовиків. Усе всередині квартири здригалось і вібрувало. Вогню у відповідь не було, бо українські військові не стріляють по житлових кварталах. Тоді ми зрозуміли, що треба їхати.
На залізничному вокзалі Донецька вранці 23 липня 2014 року було неспокійно. Було чутно віддалені постріли з аеропорту, а люди метушилися: ті, хто з квитками поспіхом сідали в автобуси, інші – вмовляли водіїв про посадку. Десятки вікон-очей вокзалу ніби тривожно питали: чи повернетесь назад? Мені думалося, що ми повернемося ближче до осені, і все буде знов по-старому: дім, робота, друзі… Тож моє літо триває вже вісім років.
Краматорськ. 2022 рік
В останні дні лютого 2022 року у повітрі відчувалась якась напруга. Мені здавалося, щось от-от має вибухнути, в переносному сенсі, звичайно. Про підступні ракетні удари росії удари навіть не уявляв тоді. Все до болі нагадувало Донецьк 2014-ого: тривожні новини, єднання, численні проукраїнські мітинги, аби показати, що не хочемо нічого російського. Зрештою відчуття того, що нічого не закінчилося, було завжди зі мною.
Вранці 24 лютого ми прокинулися від гучного вибуху. Мені здавалось, що обстрілюють Краматорськ, як у 2015 році. Та все було набагато гірше. Саме того ранку я вже знала, що нам доведеться виїжджати знову. Питання було лише у часі.
Дуже важко виїжджати вперше та кидати усе своє майно. Та не менш тяжче полишати вдруге місто та місце, яке стало майже домом за 8 років. Однак, зберегти життя та здоров’я вартує більше, ніж квартира, телевізор чи інші речі. Усе матеріальне можна відновити. Це справді так.
Всередині березня ми вирішили їхати. Цього разу я збирала речі не на один сезон, бо вісім років досвіду підказували, що ми їдемо навіть не на місяць.
Три дні ми були в дорозі із двома зупинками на Кіровоградщині та Хмельницькому. Ночували ми у тимчасових прихистках безкоштовно. Так само безоплатно нас там годували. Нині ми з чоловіком у Чернівцях, живемо в одному з компактних поселень для переселенців. І тут з нас не беруть плату. Авжеж, умови тут не як вдома, бо в рідних стінах завжди краще. Однак, повертатися та провести зиму без опалення та води, а також під обстрілами – я не хочу. Зрештою кожен вирішує за себе сам.
Вдруге починати життя з нуля тяжко, але другий переїзд в емоційному плані дався легше. На щастя, у мене залишилися робота, яка допомагає триматися. А також моє хобі – вишивка – впорядковує думки. До того ж я не відмовляю собі у маленьких радощах: прогулянка містом, чашка кави чи шоколад. Увесь 2014-ий рік для мене пройшов у тумані, тож зараз я вирішила не дарувати окупантам ще й 2022-ий.
Вірю, що Збройні сили України колись звільнять Донецьк – і ми повернемося додому. Та іноді важче буває думка не від виїзду, а від повернення. Дім – це не лише квартира, а те, що поза нею: сусіди, знайомі, родичі… На жаль, усі вони в Донецьку для мене втрачені з різних причин. Зрештою, окупація територій та мізків людей, які там залишилися, – не привід дарувати наші міста та села комусь.
Ірина Мартинова
Відстежуйте події, що відбуваються на сході України, разом з нами на наших сторінках - YouTube або Facebook або Twitter або Telegram. Долучайтесь!
