Керівниця Фундації підтримки осіб старшого віку «Вік щастя» розповіла про переїзд до Кропивницького, активності у новій громаді та залучення переселенців до культурного й соціального життя.
Кропивницький – це таке «тепле» місто
Початок повномасштабного вторгнення росії в Україну застав пані Наталю у рідному Слов’янську. Вона одразу ж зв’язалася з донькою та поїхала до неї у Харків, де долучилася до волонтерської діяльності. Ситуація у місті загострилася, і жінка виїхала до Дніпра, а згодом повернулася до Слов’янська, знову ж таки – волонтерити. Коли ж постало питання евакуації, пані Наталя обрала Кропивницький.
«Я переїхала до Кропивницького, чому я дуже рада. По-перше, недалеко – зручно повертатися. По-друге, для мене Кропивницький – це таке «тепле» місто. Я кожен день проходжу повз театр корифеїв, я дуже люблю цю українську літературу, я дуже люблю Карпенка-Карого… Може, якби це був Кіровоград, я і не переїхала б. А Кропивницький для мене асоціюється з українськістю», – каже жінка.
Відновили діяльність та знайшли партнерів
На новому місці Наталя довго сидіти склавши руки не могла, тож почала відновлювати активності, які проводили для «Вік щастя» раніше.
«Нам допомогли: ми придбали палки для скандинавської ходьби, вдалося евакуювати комп’ютери із нашого Слов’янська, тому тут у Гончаренко-центрі ми започаткували комп’ютерну школу. Домовились зі студією пілатесу – нам раз на тиждень безкоштовно проводять заняття. Домовилися зі студією східних танців – раз на тиждень у нас танці».
Долучають до заходів як переселенців, так і місцевих. Так, наприклад, пані Ірина допомагає чоловікові у роботі з ОСББ. Їй доводиться працювати з електронними документами, постійно щось друкувати тощо.
«Хотіла б бути більш грамотною у роботі з комп’ютером. Я прийшла вперше, і мені дуже сподобалося. Хочеться приходити та дізнаватися більше», – ділиться враженнями жінка.
Схожа ситуація й в Олени. Жінка за фахом – юристка, й постійно працює з комп’ютером, проте їй не вистачає більш загальних знань та розуміння програм.
«От що мені одразу налаштували, тим я і користуюся. А якщо в мене щось не виходить, то я одразу кричу сину, щоб допоміг. На відміну від молодшого покоління, я завжди боюся пробувати. А дітям простіше самим мені зробити, ніж пояснити».
Користуються популярністю й інші заходи, які організовує «Вік щастя». Так, наприклад, на заняття з пілатесу щотижня приходять близько 10 людей.
«Я побачила, що це моя спільнота. Хочу продовжувати життя, бути у формі і фізично, і морально. Тому я ходжу скандинавською ходою, займаюся пілатесом, вивчаю комп’ютер і беру участь в усіх заходах», – каже Лілія, мешканка Кропивницького.
«Я вкладаю свій внесок у допомогу…»
Наталя Бондаренко, як керівниця Фундації підтримки осіб старшого віку, в першу чергу, зосереджується на роботі з цією категорією переселенців.
«Мені дуже приємно, що я вкладаю свій внесок у допомогу переселенцям. Мені приємно, що приходять люди поважного віку, які приїхали з Маріуполя, з Сєвєродонецька, наприклад. Вони розказують жахи, як вони виїжджали. І, звичайно, на новому місці людині старшого віку, яка залишила все, що вона набувала впродовж життя, – це настільки складно… У молодої людини є ще бачення життя попереду. А людина старшого віку, коли б вона вже мала підбивати підсумки і насолоджуватися життям, вона має все це покинути, щоб потім піднятися і продовжувати жити. І тому наші всі заходи спрямовані на те, щоб у цьому допомогти. Коли я бачу, як вони «відтаюють»… навіть, коли людина плаче – це вже почуття, а не «замороженість», коли вона навіть плакати не може. Це вже відпускання тих емоцій і відчуттів, це вже початок відновлення».
«Це дуже важливо, що людина хоче бути в одному строю з державою»
Як психолог за фахом, жінка започаткувала тут же, на території Гончаренко-центру інтеграційну групу взаємопідтримки.
«Тут ми можемо поговорити, поділитися досвідом. Тут люди тільки старшого віку. Ми можемо поділитись і підтримати, показати людям, що вони не самі, і що тут в Україні вони отримають підтримку, і зможуть продовжувати боротися і допомагати. Вони долучаються до волонтерських центрів, допомагають плести маскувальні сітки тощо. В першу чергу, мені ставлять питання «Де я можу бути корисною? Куди мені піти?». Це дуже важливо, що людина хоче бути в одному руслі і строю з усією державою і рухатися до перемоги.
Моє завдання – допомогти людям у цій спільноті відновити психологічні ресурси і продовжувати життя. Знайти друзів, волонтерити, ходити в театр і на танці тощо… Головне, щоб людина могла побачити майбутнє – своє, своєї сім’ї і своєї країни».
Ріта Карпенко
Відстежуйте події, що відбуваються на сході України, разом з нами на наших сторінках - YouTube або Facebook або Twitter або Telegram. Долучайтесь!