Переселенці з Луганщини волонтерять у Львові

Міністерство соціальної політики анонсувало створення програми розвитку волонтерства. Одним із ключових рішень стане впровадження механізмів підтримки родин волонтерів, які загинули.

Про це повідомляють у Міністерстві соціальної політики, пише Антикризовий медіа-центр.

У Луцьку відбувся Перший національний форум рад волонтерів, який зібрав представників волонтерських спільнот, держави та міжнародних партнерів. Під час заходу представили програму розвитку волонтерства в Україні та анонсували створення Ради волонтерів при Міністерстві соціальної політики, сім’ї та єдності.

Міністр соціальної політики Денис Улютін заявив, що одним із головних завдань є напрацювання системного захисту родин волонтерів, які загинули. За його словами, ці рішення мають бути інтегровані в загальну модель розвитку волонтерського руху.

Він також підкреслив, що з 2014 року волонтери демонструють силу самоорганізації суспільства та здатність оперативно реагувати на виклики війни. Водночас багато питань — як законодавчих, так і координаційних — потребують спільних рішень держави та громадського сектору.

Нова програма має об’єднати ініціативи волонтерських спільнот, посилити взаємодію з державними структурами та передбачити чіткі механізми підтримки, зокрема для сімей загиблих волонтерів.

Едуард Мельников – ветеран і волонтер. У 2014 році у складі добровольчого батальйону захищав Україну.  Нині разом із напарником Богданом Зуяковим майже щодня виїжджає туди, куди не наважуються інші, аби врятувати людей.

Про евакуацію,  ціну порятунку під ворожим вогнем – у матеріалі Антикризового медіа-центру.

Психологія виживання у прифронтових громадах та “війна за кожну людину”

Едуарде, багато хто сприймає евакуацію як складний логістичний процес, ризик, геройство. Але ви часто кажете, що вивезти людину фізично – це найпростіше. Що насправді є найскладнішим у вашій роботі?

Сама евакуація – справа елементарна: приїхав, забрав і поїхав. Найцікавіше і найскладніше  –  це ставлення людей. Ми працюємо в парі з Богданом Зуяковим: він за кермом і приймає заявки, а на мені вся психологічна складова. Треба зняти напругу, вмовити людину, а іноді й просто підштовхнути її до рішення в останню секунду.

Бувають різні ситуації. Наприклад, приїхали у Костянтинівку, в район Червоний. Жінка каже, що готова їхати, але поки несемо речі до машини, вона вже кричить, що передумала. Починаєш її заспокоювати, вмовляти. Знову завантажили. Вона доходить до машини, кидає сумку з документами й наново: “Я нікуди не поїду”. І все це відбувається під дронами, під мінометним вогнем. У такі моменти перестаєш розуміти: чому ти взагалі тут, якщо виникають такі ситуації? Оце найважче.

Чому люди так тримаються за свої домівки навіть, коли стіни вже розсипаються?

У мене є слово для цього  –  “крам” (дрібний хатній скарб  –  ред.). Це все мішура, нажита роками, за яку вони чіпляються. Пам’ятаю жінку з Часового Яру, якій за паспортом було 93 роки, а насправді  –  96. Так вона під дронами йшла до нас пішки, аби ми її вивезли! А бувають випадки, як у Костянтинівці: жінка на другому поверсі зруйнованого будинку прикривалася хворою матір’ю, аби ми вивезли не тільки їх, а й усі речі. Вона позбирала все, що тільки могла, й там потрібна була вантажівка. Ми не змогли її забрати, бо почався сильний обстріл і був вибір: вона з речами або наші життя. Ми обрали нас.

Жоден крам не вартий людського життя, це я точно можу сказати. Речі можна купити інші. Також назбирати з часом і на нове житло, хоча може й не таке комфортне й без надсучасного ремонту. Але якщо відберуть життя – не буде вже нічого.

Ціна волонтерського шляху

Щодо ризику для життя. Нещодавня трагедія, яка закінчилася загибеллю харківського волонтера В’ячеслава Ільченка, який був з вами, як це сталося?

Ми їхали на евакуацію, на нашу думку, в ідеальний час, під прикриттям військових, з бронею. Дорогою побачили в кюветі машину. Я сказав Богдану, що треба під’їхати та допомогти, бо то, швидше за все, були свої – волонтери. Ми так і зробили: поговорили та відвезли їх у Дружківку. Один із них, Славко, каже: “Я з вами поїду”. Я відмовляв його, питав, навіщо воно йому треба, казав сидіти на місці. Але він наполіг, дав мені армійську дзиґу (портативний детектор дронів –  ред.) та пішов за рушницею. Він сів на моє місце попереду, ще й жартували, що буде дивитися навколо і у разі потреби відстрілюватиметься.

Коли заїхали до Нововасилівки, я спитав, де його каска. А за три хвилини нас накрив дрон. Слава загинув на місці. Нас самих потім військовий відвіз, а поліція передала медикам. Уже в лікарні я сказав Богдану, хоч пішки, але ми маємо повернутися і витягти Славка, щоб росіяни над ним не познущалися. Ми організували все і забрали його. Це при тому, що самі тільки десять хвилин як встали з хірургічних столів. У мене з ноги уламок дістали, у Богдана – зі спини. Ніхто тоді не думав про поранення.

І, мені здається, що у цьому різниця між професією і покликанням. Є  рятувальники лише на паперах, а є в душі. Славко був справжнім. Його смерть – це велика втрата для нас усіх.

Чи відчуваєте ви підтримку в таких критичних ситуаціях, наприклад, від влади Донеччини?

Навпаки, нам постійно ставлять палки в колеса. Знаєте, чому? Бо ми псуємо статистику. У них все має бути добре, працюють тільки офіційні служби.

Коли в Харкові гине відомий волонтер – там марші, петиції. У нас – тиша. Все замовчується. Нас ловили на дорогах представники обласної влади, як злочинців, аби тільки не пустити в Часів Яр. Євгена Ткачова (волонтер, представник гуманітарної місії “Проліска” – ред.) ледь не під кримінал підвели, коли його посікло уламками під час евакуації. Казали, що він “убивця”, бо поранення отримали цивільні, яких він рятував. Це маніпуляції: вдень вони нас ловили, а ввечері тиснуть руки перед камерами. Нам не треба допомагати, головне – не заважати.

Життя у режимі готовності та щоденна відповідальність

Ви займаєтеся цією небезпечною справою вже багато років. Як до цього ставиться ваша родина?

У мене вся родина воює або працює на перемогу. Син уже четвертий рік у полях безвилазно. Дружина в ГУРі працює. Собака, яку військові з-під Бахмута привезли, допомагає, знімає стрес після поїздок. Я почав у 2014 році, а всі підтримали. Це вже життя, інакше ми не можемо. От і зараз з Богданом хоч цієї хвилини готові на виїзд, аби було на чому.

Вашу машину знищили. Які плани й чи реально захистити волонтерське авто від ворожих технологій?

Зараз ми чекаємо броньований бус із Німеччини. Будемо його переробляти під наші завдання. Питаєте про РЕБ? Найкращий захист в евакуації – це внутрішнє відчуття. Воно або є, або немає. Перед тим вибухом я відчував: треба нагодувати собаку, бо не факт, що повернуся. А Богдан – щось станеться, але відганяв ці думки. Він сказав: “Ми виживемо”. Так і сталося, лише не змогли врятувати Славка. Щодо якихось технічних засобів, то вони допомагають не завжди, від FPV не врятує. Зараз війна дронів, а це лотерея.

Щоб ви хотіли сказати вашим читачам у соціальних мережах? Яку правду про війну та волонтерів вони мають почути?

Герої помирають першими – це фраза, яка завжди рятує та яку часто повторюю. Не треба геройствувати – роби свою справу професійно. Я в 2014-му був у добробаті, партизанив, бачив багато. Атеїстів в окопах не буває, і в евакуації теж. Господь залишив нас живими для чогось. Ми робимо свою справу без слави й без грошей. Тож можу сказати людям: не чекайте, поки буде запізно. Владі: дайте нам можливість рятувати людей.

Лариса Мак

Матеріал створений за фінансової підтримки ІТ-компанії “QuartSoft“. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Антикризового медіа-центру і не обов’язково відображає позицію фінансових партнерів.

Благодійний фонд “Волонтерська спілка “ПОРУЧ” створило подружжя Русана Шарлай та Богдан Гридін 24 лютого 2022 року в однокімнатній квартирі в Києві. Тоді ніхто з них не міг і уявити, що війна триватиме довго, допомога  потрібна буде у великих масштабах, а бажання підтримати кількох людей переросте у благодійний фонд. Та зрештою у фонді опікуватимуться переселенцями, літніми людьми, навчатимуть підлітків та розвиватимуть культуру благодійності. Їхній власний шлях до волонтерства почався ще у 2014 році, коли їм було по 14 років і вони жили в Авдіївці.

Про трансформацію маленької ініціативи у велику організацію, створення спільнот для переселенців, безплатне навчання дітей та інше журналістка “Антикризового медіа-центру. Донеччина” поспілкувалася із засновницею “Волонтерської спілки “ПОРУЧ” Русаною Шарлай.

Як квартира стала хабом, а IT-код – гарантією чесності

На початку повномасштабного вторгнення Русана та Богдан почали допомагати самотнім літнім людям у Києві за власні заощадження. Попервах їм здавалося, що це тимчасова акція, але коли зрозуміли, що війна затягується, подружжя вирішило діяти інакше. Їхня київська квартира швидко перетворилася на склад, а професійний бекграунд став основою майбутнього фонду. Богдан як програміст розробив унікальну систему оптимізації. Це дозволило зробити допомогу максимально справедливою: заявки відстежували, щоб не було дублювань і щоб пакунки отримували саме ті, хто їх потребує, а не одні й ті ж люди щотижня.

Русана та Богдан на Донеччині. Фото Русани Шарлай

Русана, використовуючи свій досвід у маркетингу, почала активно розповідати про діяльність у соцмережах. Це дало результат – люди стали донатити, бізнес почав долучатися продуктами, а згодом благодійники надали команді офіс. Офіційне оформлення фонду в травні 2022 року стало необхідністю, адже великі мережі, зокрема, супермаркети та інші, готові були допомагати лише за умови підписання актів.

Нині в команді фонду постійно працює вже 27 людей, а до роботи регулярно залучають близько 100 волонтерів.

Повний соціальний супровід та ком’юніті ВПО

Основним фокусом діяльності “ПОРУЧ” є підтримка внутрішньо переміщених осіб. Оскільки засновники самі є переселенцями, вони вибудували систему, яка не просто видає продукти, а допомагає людям адаптуватися в новому місті. Фонд створює цілі ком’юніті, де ВПО з Донеччини, Харківщини, Херсонщини та Сумщини можуть знайти “своїх”.

“Нам було дуже важливо зробити так, щоб вони не відчували себе чужими, щоб почали спілкуватися. Іноді люди приходять, наприклад, за гуманітарними наборами, а там зустрічають сусідів, знайомих, колишніх однокласників. Для цього, зокрема, проводимо регулярно екскурсії Києвом, майстер-класи, лекції та дні підтримки тощо”, – розповіла засновниця благодійного фонду “Волонтерська спілка “ПОРУЧ” Русана Шарлай.

Опікується фонд і літніми людьми, які залишилися самотніми. Для них у Києві працює окремий хаб, де вони займаються творчістю, відвідують лекції та майстерки, отримуючи те, чого їм бракує найбільше – уваги та спілкування.

Допомога літнім людям. Фото Русани Шарлай

Крім того, волонтери “ПОРУЧ” допомагають із  пошуком роботи та житла. Русана зазначає, що їхня мета – не просто разово підтримати людину, а створити умови для її повноцінної інтеграції та адаптації. Це комплексний підхід, який включає гуманітарну частину, психологічну та соціальну підтримку новоприбулих жителів столиці.

Інтеграційний центр для дітей: від 3D-моделювання до профорієнтації

Окремим великим проєктом є дитячий інтеграційний центр у Києві. Тут працює понад 30 безплатних курсів для дітей від 5 до 17 років. Програма широка: від спортивних занять та малювання до технічних дисциплін.

Заняття з дітьми-переселенцями. Фото Русани Шарлай

Особливий акцент команда робить на підлітках, розуміючи, що саме їм зараз найважче знайти орієнтири. На базі центру діє “кар’єрний компас” та дев’ять підрозділів IT-напрямку, включаючи 3D-моделювання та програмування. Крім теорії, у фонді організовують для підлітків і практику.

“У нас є “Кар’єрний компас”, IT, журналістика. Плюс багато співпраці з бізнесом у Києві, куди ми приводимо дітей. Наприклад, в ресторан, де їм показують весь шлях: від того, як працює керівник і як вибудовується бізнес-модель, до роботи офіціантів та кухарів. Підлітки мають можливість спробувати приготувати щось самостійно, зануритися в професію і, можливо, вже зараз обрати свою професію в Україні. Це наше майбутнє, майбутнє країни. Це ті, хто має залишатися та відбудовувати”, – пояснює засновниця фонду.

Навчання підлітків-ВПО. Фото Русани Шарлай

Більшість занять організували офлайн, бо дітям потрібна соціалізація. Онлайн залишили лише кілька груп англійської та психологічної підтримки.

Робота у прифронтових регіонах та проєкт “Народний волонтер”

Попри великі обсяги роботи в Києві, у фонді продовжують підтримувати прифронтові регіони. Зокрема зараз діють два безпечні простори в Ізюмі та Павлограді. Ці центри розташовані в укриттях і є важливими для дітей.

“На відміну від Києва, де у фокусі профорієнтація та навчання, головна мета таких просторів: дати дітям можливість просто розмовляти та грати з однолітками в безпеці. Вони вже шостий рік (спочатку через ковід, потім через війну) позбавлені нормальної соціалізації”, – розповіла Русана Шарлай.

Ще один центр був у Краматорську, але його довелося зачинити у листопаді після обстрілу поруч із будівлею. Попри те, що укриття і сам простір не постраждали, команда ухвалила рішення не ризикувати життями відвідувачів.

Загалом протягом останніх років у фонді реалізували масштабні проєкти на Донеччині: обладнали 34 сховища генераторами, станціями та буржуйками. У Краматорську та Слов’янську працюють автоматичні годівнички для тварин.

Допомона тваринам. Фото Русани Шарлай

“Колись ми дуже часто виїжджали у прифронтові регіони, облаштовували простори, привозили допомогу, реалізовували різні проєкти. Близько року вже такі місії не здійснюємо через небезпеку та брак водіїв”, – пояснила волонтерка.

Попри це, прифронтові регіони не залишаються поза увагою – у фонді запустили проєкт “Народний волонтер”. На сайті є форма для ініціатив, які діють в зоні бойових дій. Представники фонду надсилають їм поштою продукти, гігієну, корми та годівнички для тварин, а місцеві волонтери, які мають можливість пересуватися регіоном, доставляють це людям та чотирилапим.

Культура свідомої благодійності та виклики часу

Русана Шарлай активно просуває ідею свідомої благодійності. Вона наголошує, що допомога має стати звичкою.

“Війна не закінчиться сьогодні чи завтра. Нам буде потрібна допомога ще багато років: відбудовувати країну, лікувати військових, виховувати дітей. З маленьких сум складаються мільйонні збори. Навіть 10 гривень мають значення, якщо тисяча людей донатить по 100 гривень на тиждень – це вже пів мільйона на місяць”, – пояснила Русана Шарлай.

Сьогодні фонд стикається з новим викликом – втомою суспільства. Постійні стреси впливають на всіх. Проте саме створення ком’юніті та підтримка одне одного допомагають команді та їхнім підопічним триматися й рухатися далі.

Лариса Мак

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.

Коли звичне життя руйнує війна, а рідний дім залишається лише у спогадах, люди шукають опору в речах, які раніше здавалися лише приємним дозвіллям. Для багатьох переселенок творчість перетворилася на терапію, що допомагає впоратися зі стресом, знайти нові сенси та навіть підтримати захисників на фронті. Кожна вирощена або зібрана рослина, стібок голкою, петелька чи нанизана бісеринка стають цеглинками у відновленні внутрішнього світу.

Журналістка “Антикризового медіа-центру” поспілкувалася з кількома переселенками з Донеччини, які розповіли про свої улюблені заняття та про те, як це допомагає їм долати складнощі.

Стібок за стібком додому: історія Євгенії Таранець

Для переселенки з Донеччини Євгенії Таранець вишивка почалася з тиші. У 2009 році, перебуваючи в декреті з донькою, вона вперше взяла до рук голку та нитки. Тоді це було просте бажання сповільнитися. З роками вишивка стала її особистою медитацією – способом заспокоїти думки й триматися за щось стабільне.

У 2014 році в життя Євгенії увірвалася війна та змусила залишити рідну Макіївку, переїхати в Америку й почати все з нуля. Серед втрат і невизначеності вишивка залишалася тим, що тримало – жестом любові до дому, якого більше не було. Після двох років життя у США родина зрозуміла: серце тягне назад. Вони повернулися в Україну й обрали Слов’янськ. Купили квартиру, яку Євгенія наповнила своїми вишитими роботами – теплом, спокоєм і вірою.

Повномасштабна війна у 2022 році знову змусила родину шукати безпеку, цього разу в Чернівцях. Нині картини Євгенії чекають на повернення власників в затишній квартирі Слов’янська. Сама ж майстриня продовжує вишивати щовечора, вкладаючи у кожен виріб особливий зміст.

“Я вишивала будиночок баби Яги з котом, коли мріяла про власне житло. Так воно і сталося – ми купили у Слов’янську квартиру, а кіт завівся сам, на диво, схожий на вишитого. Зараз трохи інші сенси. Але взагалі можу сказати, що це щось більше, ніж хобі, зважаючи на все, що відбувається в країні: новини про смерті, руйнування тощо – це дуже рятує психіку. Коли отак робиш стібок за стібком, рахуєш клітинки, то забуваєш хоч на деякий час про війну, про все. Ніби медитація. Тож щовечора виділяю кілька годин на вишивання”, – розповідає Євгенія.

Свою роботу “Дорога додому” Євгенія вирішила обміняти на допомогу армії. Під час благодійної імпрези в Чернівцях цю картину виставили на аукціон. Історія жінки настільки розчулила присутніх, що за роботу вдалося зібрати 18 тисяч гривень. Ці гроші спрямували на придбання дрона для Збройних сил України. Тепер вишитий дім Євгенії прикрашає Центр психічного здоров’я, надихаючи інших на відновлення душі.

Інша робота під назвою “Перемога” зібрала на благодійному марафоні Чернівецького обласного центру служби крові 12 тисяч гривень за пів години. А благодійники з інших регіонів України, дізнавшись з оголошення про потребу, передали ще тисячу необхідних контейнерів для крові.

Сяйво бісеру замість вибухів: історія Олени Косевич

Олена, яка через війну залишила рідну Ярову, знайшла порятунок у бісері. Родина наважилася на евакуацію до Запоріжжя у вересні 2024 року, коли залишатися вдома стало нестерпно через постійні обстріли. Літня жінка, яка має інвалідність та деякі проблеми з пересуванням, виїхала разом із чоловіком лише за три дні до того, як окупанти завдали трагічного удару по її селищу. Того дня, 9 вересня, війська рф атакували авіабомбою Ярову під час видачі пенсії. Окупанти вбили 21 жителя та понад 20 людей поранили.

Серед постійних вибухів і страху Олені допомагало рукоділля – вона присвятила бісероплетінню понад двадцять років. До війни жінка була активною учасницею слов’янського товариства “Натхнення”. Її роботи бачили на виставках у Донецьку, Краматорську та Покровську, а під час Євро-2012 майстриня представляла свої вироби на загальноукраїнському рівні.

Саме рукоділля зараз допомагає долати стрес і виживати фінансово. Олена зізнається, що під час плетіння повністю забуває про навколишній світ. Вона може сидіти над роботою до самого ранку.

“Сідаєш плести – і забуваєшся про все. Буває, і до шостої ранку сиджу, не можу відірватися. Воно як бахкає, а ти плетеш – і нічого не чуєш. Якби не бісер, я б не знала, куди подітися, що робити та як себе рятувати”, – розповіла жінка.

Під час вимкнень світла майстриня продовжує працювати під лампою, яку подарував військовий у Яровій, коли вона пекла їм пиріжки та готувала смаколики. Каже, вивезти з хати змогла небагато, але лампу захопила. У своїй роботі майстриня використовує лише чеський бісер та вчить цьому ремеслу своїх онуків.

Свої вироби жінка часто дарує або передає племінниці для продажу на площі Митців у Запоріжжі. Це допомагає родині фінансово, адже через переїзд та переоформлення документів Олена вже кілька місяців чекає на нарахування пенсії.

“Я точно можу сказати, що улюблена справа рятує. Коли я плету, то забуваю про все лихе. Якщо людина бачить мої роботи й усміхається – моя душа розцвітає”, – ділиться вона.

Власний світ у кожній петельці: історія Марини

Переселенка Марина має свій шлях подолання труднощів через творчість. Вона поїхала з Донеччини ще у 2014-му, коли була студенткою у Краматорську, і відтоді обжилася в Запоріжжі. Вісім років тому дівчина вперше спробувала в’язати іграшки гачком – і її захопило так, що тепер це не лише улюблена справа, а й повноцінна робота. Оскільки зараз Марина постійно вдома з дітьми, школою онлайн, вийти на звичайний графік не виходить, тож в’язання на замовлення стало ідеальним варіантом.

У її руках звичайні нитки перетворюються на все що завгодно: від зайчиків до букетів із метеликами. Марина обожнює виклики й часто працює взагалі без схем, просто за фотографією.

“Мені по картинці простіше, бо я її зробила сама, а не за напрацьованою схемою. Хоч і обурююся іноді, що це важко й довго, але так цікавіше”, – зізнається майстриня.

Коли Марина бере до рук гачок, реальний світ із його проблемами ніби відступає на другий план.

“Я у своєму світі, у мене там усе своє. Це спосіб абсолютно відключитися від домашніх турбот чи тривожних новин”, – додала вона.

Своїх покупців Марина знаходить через Instagram, Facebook та TikTok. Зізнається, чого тільки в неї не замовляли: від великих 40-сантиметрових янголів до каменю для керлінгу. Зараз найбільшим попитом користується патріотична тематика.

“Замовляють багато: і сердечка, і голубів, і псів Патронів. От нещодавно ведмедя в ЗСУ в’язала, а до Ізраїлю поїхали 25 плюшевих зайців у військовій формі”, – каже Марина.

Для неї кожна створена іграшка – це не лише внесок у сімейний бюджет, а й можливість поділитися теплом і впевненістю, що краса та творчість сильніші за будь-які життєві негаразди.

Сила коріння та ірландські троянди: історія Анни Мартиненко

Для Анни, яка десять років прожила у Святогірську, рослини завжди були чимось більшим за декор. Її бабуся, травниця у Хрестищах, знання про цілющу силу природи передала у спадок жінці. Коли повномасштабна війна змусила Анну евакуювати літніх батьків до Ірландії, саме цей зв’язок із землею став її головним рятунком від розпачу.

Шлях до безпеки був непростим: пором, довгі години очікування на розподіл та, зрештою, життя у старовинному ірландському замку. Саме там Анна знайшла першу опору – покинутий город, створений за два роки до її проживання в замку.

“Цей замок тоді тільки відкрили для біженців з України, тож ми з батьками були першими. Кілька днів не могла прийти до тями, бо все, що планувала перед виїздом, не здійснилося й ми потрапили не туди, куди нас запрошували. Але уявіть моє здивування, коли я вийшла у двір та побачила ті самі трави, які збирала на Донеччині. Це була грядка, яку висадили за два роки до нашого приїзду. Там було все, що мені потрібно: звіробій, материнка, деревій, ромашка, м’ята, меліса, чебрець і розмарин… Управителька замку теж захоплювалася виготовленням бальзамів, тож там була професійна кімната-сушарка для трав на 30 рядів з опаленням та вентиляцією. Вона стала моєю майстернею”, – згадує Анна.

Робота на землі та трави допомогли вгамувати біль від розлуки з домом, де у порожній квартирі залишилася ціла кімната, заставлена банками із сушеними травами Донеччини.

“Якби не рослини, у тому замку я б просто збожеволіла. Я щодня виходила копати землю, хоча раніше ніколи цього не любила. Це допомагало на фізичному рівні – ставало легше дихати. Проте згодом нам запропонували переїхати за програмою для біженців, і на новому місці такого не було. В Ірландії взагалі рослини водянисті, вони не мають такого міцного аромату, як наш чебрець чи липа, тому я замовляю трави з України. Друзі надсилають мені збори з-під Слов’янська та Полтави, бо в них – наша сила”, – ділиться Анна.

Зараз жінка живє у невеликому містечку, де власноруч перетворила занедбане подвір’я на оазу. Вона висадила 100 гладіолусів, плекає розкішні троянди та вирощує городину. Її хобі переросло у справжню філософію “життя тут і зараз”. Анна створює натуральну косметику за власними рецептами: варить мило на мацератах і робить сироватки, які допомагають людям доглядати за собою.

Приклад Анни надихає і місцевих. Ірландці, які раніше лише стригли газони, тепер зупиняються біля її дому, аби помилуватися квітами, та починають садити власні грядки.

“Мистецтво жити зараз – це про красу, яку ми створюємо навколо себе. Життя надто коротке, щоб не садити квіти. Коли я бачу на столі свіжий букет – світ стає прекрасним. Це моя особиста психотерапія, яка дає сили триматися і дарувати світло іншим”, – каже майстриня.

Сьогодні Анна продовжує свою справу: вона вкладається у нові саджанці, доводячи, що українська душа здатна розквітнути навіть на іншому краї світу, перетворюючи тугу на красу.

Ірина Міщенко

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.

Рятувальна операція у прифронтовій Костянтинівці закінчилася трагедією через атаку ворожого безпілотника. Волонтери намагалися вивезти з-під обстрілів пораненого літнього чоловіка, коли російський дрон поцілив у їхню автівку.

Про наслідки атаки розповів волонтер Богдан Зуяков із Краматорська, пише Антикризовий медіа-центр.

Богдан разом із колегою Едуардом Мельниковим отримали уламкові поранення спини та кінцівок. Наразі вони перебувають у стані середньої тяжкості й отримують допомогу.

Проте унаслідок вибуху загинув волонтер із Харкова В’ячеслав Ільченко, який цього разу долучився до евакуаційної місії.

Богдан Зуяков зазначає, що ворожий дрон не залишив команді шансів втекти, а вибух стався за лічені секунди.

“Я та Едуард поранені, але жити будемо. Трішки треба часу щоб все усвідомити, поки відходимо від мініоперації та обезболу”, — повідомив Богдан Зуяков.