«Почала розуміти, наскільки нам пощастило, що ми вижили»: спогади мешканки Маріуполя про окупацію та евакуацію з міста

Старі квитки на концерт до філармонії, блокнот, де лежать засушені осінні листочки з рідного міста, та ключі від квартири, якої вже немає – усе це зберігає мешканка Маріуполя Алеся Власова. У розмові вона пригадує, як в один момент звичне життя зруйнували російські окупанти.


24 лютого: «Прорвемось»

Ми зустрічаємось з Алесею у чернівецькому центрі «ЯМаріуполь». Перед тим, як почати свою розповідь, переселенка з міста Марії каже, що весь час, поки вона з родиною була під обстрілами в Маріуполі, їх щось рятувало та оберігало. Свої спогади з перших днів повномасштабного вторгнення Алеся коротко занотовувала у щоденник, який вела у смартфоні.

На початку великої війни Алеся навіть не думала, що пів мільйонне місто так безжально можуть зруйнувати вщент. Про вторгнення жінка дізналася з новин. Алеся пригадує, що до моменту окупації росіянами Бердянська, там, де вона жила, було відносно тихо. Перші вибухи, які по-справжньому її налякали, були на початку березня.

Квартира Алесі знаходилася майже в центрі Маріуполя. Вони з родиною часто гуляли відреставрованою за декілька років до повномасштабного вторгнення площею Свободи. Червоні засушені листочки, які жінка дбайливою зберігає у записнику, назбирані саме там.

На початку повномасштабного вторгнення Алеся була впевнена, що Маріуполь вистоїть і вони витримають.

«Холодильник забитий, стратегічні запаси їжі наче є. Прорвемось», – такий запис 24 лютого зробила жінка у щоденнику. Вже у діалозі Алеся додає, що мала й чималий запас води, що й врятувало їм життя.

«Коли ще в 14-ому році у нас були т.зв. «ДНР», у мене під ванною залишилися запаси води. Вони мене врятували. Я інколи (до повномасштабного вторгнення-ред.) міняла воду, тому мені не потрібно було ходити десь у місто її набирати. У нас дуже багато людей загинули, коли ходили за водою: черги часто потрапляли під обстріл росіян, уламками від снарядів людей і вбивало. Усі ті жахи, коли ми поїхали, я передивлялася, тоді і почала розуміти, наскільки нам пощастило, що ми вижили», – згадує Алеся.

Із собою забирали лише цінне

До повномасштабного вторгнення Алеся працювала дизайнеркою поліграфії та мала невеликі замовлення. Із серпня 2021-ого року доглядала свою хвору бабусю, який було 82. У Маріуполі чоловік Алесі мав 2 сервісних центри з ремонту техніки. Під час евакуації з Маріуполя вдалося вивезти частину обладнання, решту – розікрали мародери. Жінка каже, що на евакуації чи хоча б переїзді до його мами наполягав саме чоловік, Олексій. Спершу Алеся не вірила і не погоджувалася, дивилася новини, де заспокоювали. Жінці стало страшно, коли зник зв’язок, а 4 березня прилетіло у двір, де розташовувався будинок – п’ятиповерхівка на 4 під’їзди.

Під час обстрілів міста Алеся з дітьми залишалися у квартирі. Каже – до підвалу вирішили не спускатися, адже сховище там було не обладнане. Висота 1,5 метри, пильно й тісно. Здебільшого у підвалі ховалися люди з верхніх поверхів.

Переїхати до свекрухи Алеся з дітьми погодилася на початку березня. Одна з головних умов жінки була взяти й кішку. Тоді кожен з родини збирав те, що для нього було цінним.

«Син гітари забрав, а речі не взяв. Чоловік нас коли рятував, то казав, що дуже мало місця. Мала, дочка, взяла чотири наплічники: іграшки, зошити, шкільні речі, одяг, ляльки. Ми поїхали 8 березня», – розповідає жінка.

Тоді родина не думала, що замикає двері у своїй квартирі в останнє. Усю їжу, яка залишалася, Алеся роздала сусідам.

Як покидали рідне місто

Перший час на новому місці було відносно тихо, адже будинок свекрухи Алесі знаходився в іншій частині міста. Коли обстріли росіян дісталися і сюди, родина вирішила виїхати з Маріуполя.

Вранці 16 березня «зелених» коридорів чекати не стали – завантажили речі в машину. Алеся попросила забрати з собою її бабусю. Дорогою до будинку родички проїжджали повз ще цілий Маріупольський драматичний театр. Там бачили, що формується колона машин на виїзд. До них приєднатися планували на зворотньому шляху.

Коли приїхали до бабусі, то вдома її не застали. Родина намагалася скрізь розшукати рідну людину: спускалися у сховище, розпитували сусідів, шукали по знайомих. Час спливав, а пошуки результату не давали. Олексій став наполягати, що треба їхати, адже іншого шансу виїхати з Маріуполя може й не бути. Родина рушила до драмтеатру. Коли приїхали –  побачене вжахнуло: будівля була розбомблена.

«Тоді я ще не знала, що там було сховище. Я думала, чому вони по драмтеатру вдарили. Коли з’явився зв’язок, потім дізналася, що там було», – каже Алеся.

Родина Власових вирішила їхати у напрямку Запоріжжя. У машині загалом було 9 людей. Телефони, фотоапарт та флешки ховали між дитячими речами. Загалом подолали 20 блокпостів. Через черги та затори у дорозі до Бердянська провели понад 12 годин, хоча у мирний час подорож займала 40 хвилин.

«Було мінус 11, чоловіка роздягали, шукали татуювання. З нами їхала племінниця Олексія, вона військовослужбовиця. У неї дуже багато нагород, звання, але вона маленька на зріст, і коли не нафарбована майже як дитина виглядає. Це її і врятувало. Зараз вона на «миротворці», написано, що катувала людей, але звичайно такого не було. Спершу, коли ми їхали, то ховали її документи, трудову книжку, а потім її спалили, бо з кожним разом перевірки ставали ретельнішими.  Найстрашніше було у Токмаку. Там стояли кадирівці. У них автомати були не на запобіжнику: якщо схотіли, то пристрелили б», – ділиться пережитим Алеся.

Життя на новому місці

На моє питання, як опинилися у Чернівцях, Алеся усміхається і відповідає, що їхали світ за очі. Від одного міста до іншого, з області в область – так і опинилися на Буковині. Спершу прихисток знайшли в одному з компактних поселень Чернівців – у дитячому садочку.  Перший місяць майже не виходили, зізнається Алеся: заспокоювалися та висипалися. Пізніше орендували квартиру.

Новинами з рідного Маріуполя, який окупували росіяни, ділилися знайомі. З чату будинку, де мешкала Алеся, дізналися, що дім знесли.

«Від наших будинків нічого не залишилося, бо була пожежа. Їх розстрілювали з танку. Навіть є свідки, як ця «зеточка» під’їхала на п’ятачок біля нашого будиночку і почала стріляти. Усе одразу зайнялося», – розповідає жінка.

Алеся додає, що у квартирі були усі її спогади – фотографії. Коли у березні виїжджали до свекрухи, то навіть й гадки не мали, що не повернуться, а будинок знищать росіяни.

Вже у Чернівцях Алеся дізналася, що її бабуся загинула, але як саме вона й досі не має відповіді. Син Алесі влітку їздив у Маріуполь, аби поховати бабусю, але під час фільтрації документи юнака зникли. Зрештою йому вдалося виїхати до Німеччини, де він і зараз перебуває. Торік у жовтні свекруха Алесі давала запит, аби знайшли місце поховання бабусі. Нині вони дізналися номер могили, але не знають чи це не братня могила.

У Чернівцях життя родини продовжується. Дочка відвідує свою школу, щоправда онлайн. Разом із родиною Алеся ходить до центру «ЯМаріуполь». Каже, що це ніби затишна частинка їхнього рідного міста. Попри все, Алеся мріє: колись вони знову повернуться у своє українське місто Марії.

Ірина Мартинова

Фото щоденника надані Алесею Власовою

Читайте також Одинадцять людей та троє котів в одній автівці – історія евакуації родини з Рубіжного


Відстежуйте події, що відбуваються на сході України, разом з нами на наших сторінках - YouTube або Facebook або Twitter або Telegram.  Долучайтесь!

Цей сайт використовує cookies