Понад 200 тисяч людей досі на Донеччині: влада закликає до евакуації та готується до складної зими

В Україні досі немає повноцінного державного механізму евакуації людей із тимчасово окупованих територій. Найбільше проблем виникає у літніх людей, осіб з інвалідністю та сімей із дітьми, для яких виїзд часто стає небезпечним випробуванням.

Про це повідомляє Дмитро Лубінець, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Евакуація мешканців тимчасово окупованих територій України досі значною мірою залежить від волонтерів та самих людей, які намагаються виїхати з окупації.

Про це заявляють правозахисники та волонтери, які допомагають організовувати евакуаційні маршрути для цивільних.

За їхніми словами, найбільше труднощів виникає у людей похилого віку, осіб з інвалідністю та родин із дітьми. Для багатьох із них виїзд із ТОТ стає складним і небезпечним процесом через відсутність системного супроводу та підтримки.

Проблеми часто не закінчуються після евакуації. Люди стикаються з труднощами під час пошуку житла, відновлення документів та отримання базової допомоги.

Правозахисники наголошують, що наразі підтримка евакуйованих працює фрагментарно, а доступ до державного захисту залишається нерівним.

На їхню думку, Україні потрібна окрема державна програма евакуації з тимчасово окупованих територій. Вона має передбачати супровід людей під час виїзду, тимчасове житло, допомогу з документами та базову адаптацію після евакуації.

Поліцейські та волонтери евакуювали зі Слов’янщини жінку з двома дітьми. Родина вже вчетверте змушена залишати дім через російські обстріли. До цього сім’я пережила атаки на Чернігівщині та втрату житла на Сумщині.

Про це повідомляють у пресслужбі Поліції Донеччини.

Поліцейський екіпаж «Білі Янголи» спільно з волонтерами евакуював матір із двома дітьми з околиці Слов’янська на Донеччині. Наразі 9-річна Анастасія, 10-річний Олександр та їхня мама перебувають у безпеці.

Родина жила у Високо-Іванівці – віддаленому районі Слов’янської громади, який регулярно потерпає від російських обстрілів та атак дронів.

Для цієї сім’ї евакуація стала вже четвертою за час повномасштабної війни.

Жінка розповідає, що спочатку родина жила у селі Грем’яч на Чернігівщині. Під час активних бойових дій вони тижнями ховалися у підвалі через постійні російські удари.

Після цього сім’я виїхала до Ніжина, а згодом – до Сум. Там їхній будинок знищив російський обстріл. Пізніше родина переїхала на Слов’янщину, сподіваючись знайти безпечніше місце.

Через постійні атаки діти майже не виходили на вулицю. 9-річна Настя навчається онлайн та сумує за подругами, які виїхали з Донеччини. Її брат Олександр каже, що найбільше мріє просто погуляти на дитячому майданчику.

Поліцейські доставили родину до тимчасового житла у більш безпечному регіоні. Правоохоронці та волонтери продовжують підтримувати зв’язок із сім’єю та допомагати їй після евакуації.

Чотири роки тому Вікторія була впевнена, що їде з Краматорська ненадовго. Сьогодні вона вже подала документи на п’ятирічну візу в Чехії, її син завершує навчання, а повернення додому залишається радше мрією, ніж планом. Війна забрала не лише звичне життя, а й бізнес, у який родина вкладала роки праці та заощаджень. Натомість з’явилися нова країна, нова мова і нова реальність, до якої довелося пристосовуватися. Свою історію Вікторія Савченко розповіла журналістці «Антикризового медіа-центру».

Не думала про бізнес – рятувала дітей

Наприкінці лютого 2022 року я сказала, що нікуди не поїду з дому. Ми облаштували підвал і прожили в ньому місяць. Зі мною був 13-річний син, а 20-річна донька – у Києві. Та коли я прочитала про Бучу, мене охопив страх. Чоловік наполягав на виїзді, тож зрештою погодилася. Тоді була впевнена, що ми їдемо лише на два-три місяці, як у 2014 році.

У Краматорську понад 20 років мала бізнес – канцелярський магазин. Буквально перед пандемією ми відкрили другий. Вклали в нього всі гроші – і раптом локдаун, зачинені магазини. У 2021 бізнес тільки почав відновлюватися, а за рік почалося повномасштабне вторгнення.

Магазин у Краматорську. Фото героїні

Власної справи зараз уже немає. Канцтовари, що залишилися, вдалося вивезти й продати майже за безцінь. Але у 2022 році я не думала про бізнес – рятувала дітей.

За кордон ми виїхали автівкою: я та діти. З собою взяли дві валізи. Обрали Чехію, бо тут жив далекий родич, який знайшов волонтера, аби нас прихистили. У невеликому містечку в Моравії надали місце в гуртожитку для матерів із дітьми. Допомогли оформити документи, за два тижні влаштували сина до школи, знайшли лікарів, а перший час навіть привозили їжу.

Згодом я перевезла сюди й батьків. Вони досі живуть у Моравії та отримують допомогу, оскільки вже не можуть працювати.

Перші два роки ми жили безоплатно. Без такої підтримки я навряд чи впоралася б самотужки: тут діє обов’язкове медичне страхування. Батькам його оплачують досі, як і синові, адже він ще неповнолітній.

Зроду не тримала інструментів у руках

За місяць після приїзду мене влаштували на завод. Я ніколи не тримала інструментів у руках. Але з’ясувалося, що маю технічний хист. Я швидко навчалася і вже змінила чотири заводи. Тут дуже розвинене автовиробництво, і донька жартує: «Ще два заводи – і сама машину збиратимеш».

На першому підприємстві виготовляли дорогі дизайнерські меблі ручної роботи: стільці та крісла. Заводу понад 150 років, сюди навіть туристи приходили.

Я готувала меблі до фарбування і щовечора поверталася додому зі сльозами. Це була важка восьмигодинна фізична праця. Водночас зарплата була хорошою, а я мала всі соціальні гарантії нарівні з чехами: оплачувані лікарняні, премії тощо. Там пропрацювала рік і чотири місяці, поки через економічні труднощі на підприємстві не почали скорочувати робітників.

Я потрапила під третю хвилю звільнень. Того дня скоротили близько ста працівників: на завод приїхали представники Уряду праці. Ми заповнили необхідні документи, а вже наступного дня почали отримувати допомогу з безробіття – приблизно половину попередньої зарплати.

Фото героїні

Через півтора місяця я знайшла найкращу роботу за весь час перебування в Чехії – на заводі з виробництва автомобільних фар. Працювала в чистих умовах і займалася складанням дрібних деталей. Мені дуже подобалося, але заради цієї роботи довелося переїхати в інше місто.

Батьки залишилися із сином, який саме закінчував дев’ятий клас. Згодом він вступив до технікуму на спеціальність, пов’язану з інформаційними технологіями. Ще в Україні він захоплювався робототехнікою.

Донька прожила зі мною рік, потім повернулася до Києва, але через обстріли та блекаути знову приїжджала до Чехії на півроку. Зараз у неї в Києві наречений, тому фактично вона живе між двома країнами.

Нині я переїхала ближче до Острави, майже на польський кордон, і працюю на невеликому підприємстві, де всі колеги чехи. Можливо, саме тому, що вже добре володію мовою, це перше місце роботи, де в мене з’явилися подруги.

Хоча я б хотіла працювати у великій торговельній мережі на кшталт «Lidl», де вищі зарплати. Вже намагалася туди влаштуватися, але тоді ще недостатньо добре знала чеську.

Сумніви щодо бізнесу

Я помітила, що в Чехії досить слабкий сервіс. Перукарні, манікюрні салони чи автомайстерні значно поступаються українським. Щоб просто поміняти колеса на авто, іноді доводиться чекати два місяці. А на стрижки багато чехів записуються саме до українських майстрів.

Колись я замислювалася про власну справу. Ще задовго до того, як стала підприємницею, отримала диплом перукаря. Давно стрижу всю родину, а після переїзду навіть навчилася стригти наших собак – тоді доводилося економити буквально на всьому.

Ідеї бізнесу були різні. Але починати все з нуля у 50 років непросто. До того ж після втрати двох магазинів я більше не хочу вкладати гроші в обладнання чи приміщення. Тому серйозно про відкриття власної справи вже не думаю.

Загалом, якщо працювати, на життя тут вистачає. Можна навіть повезти дітей влітку на море або взимку гірськолижний курорт.

Втім, якщо порівнювати з Україною, то живу я значно скромніше. У Краматорську належала до людей із достатком вище середнього. Могла дозволити собі значно більше, ніж зараз. Нині живу лише на зарплату, хоча вона й вища за українську.

Хотіла б повернутися у своє минуле життя

Моя найбільша мрія – повернутися додому, у своє колишнє життя. Мене все влаштовувало. Я не хотіла нічого змінювати й нікуди їхати.

Перші два роки в Чехії я ніби не жила. Працювала, поверталася додому, читала новини, плакала, спала і знову йшла на роботу. Потім усе повторювалося. Не знаю, як взагалі пережила той період.

Лише через два роки поступово повернувся інтерес до життя. Захотілося поїхати на море, почала помічати світ навколо, усвідомила, що потрібно серйозно вивчати чеську мову.

Фото героїні

Я давно приїхала б в Україну, але сину скоро виповниться 18 років. Він і сам хотів би жити вдома, але я пояснила йому, що після повернення його можливості будуть обмежені. Та й повертатися нам фактично нікуди. Хіба що до доньки в Київ.

Тому ми домовилися, що він продовжить навчання в Чехії. За ці роки ми багато вклали в адаптацію, соціалізувалися. Я подала документи на п’ятирічну візу. Якщо не отримаю її, через півроку подаватиму документи на громадянство.

Це дуже складне рішення. Я не відкидаю можливості повернення. Але поки що не знаю, коли саме це може статися.

Що забрала б в Україну

Перше, що впадає в око, – дороги: настільки звикла до їхньої якості. Мене також вразила робота Уряду праці. Це певною мірою аналог українського Центру зайнятості, але система працює швидко й зрозуміло. Якщо людина втрачає роботу, їй допомагають оформити виплати та знайти нове місце праці. Хоча й чехам є чому повчитися в України. Наприклад, цифровізація через «Дію» та інші електронні сервіси в нас з’явилися значно раніше.

У Чехії непросто знайти сімейного лікаря, з яким можна укласти договір. Але якщо вже маєш такого, то отримуєш дуже якісне обслуговування. В одному кабінеті можуть зробити аналізи, обстеження та необхідні процедури на сучасному обладнанні.

Водночас людина сама несе відповідальність за своє здоров’я. Потрібно регулярно проходити профілактичні огляди. Якщо цього не робити, можуть виникнути проблеми навіть зі страховою компанією чи лікарем.

Мабуть, тому люди тут більше дбають про себе. Багато хто бігає, їздить на велосипеді, ходить у гори. Популярні басейни, сауни, джакузі. Майже кожен має якесь хобі. Я теж почала більше рухатися: їжджу на велосипеді, взимку ходжу до басейну і навіть зацікавилася мотоциклами.

Авторка тексту – Олена Костенко

Матеріал створений за фінансової підтримки ІТ-компанії «QuartSoft». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Антикризового медіа-центру і не обов’язково відображає позицію фінансових партнерів.

З початку червня евакуаційна група «Фенікс» здійснила 15 виїздів до прифронтових населених пунктів Донеччини. Рятувальники евакуювали 21 людину, серед яких — п’ятеро маломобільних жителів.

Про це повідомляють у Державній службі України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області.

Евакуаційна група «Фенікс» продовжує вивозити людей із прифронтових населених пунктів Донеччини, які щодня перебувають під російськими обстрілами.

З початку червня офіцери-рятувальники здійснили 15 евакуаційних виїздів до громад поблизу лінії фронту. За цей час вони допомогли виїхати у безпечніші місця 21 людині.

Серед евакуйованих — п’ятеро маломобільних жителів, яким під час виїзду була потрібна особлива допомога та супровід.

Рятувальники працювали у Дружківській та Святогірській громадах Донеччини. Під час евакуацій вони не лише перевозили людей, а й допомагали забрати найнеобхідніші речі.

Через постійні російські удари по прифронтових містах і селах рятувальники закликають мешканців не відкладати евакуацію.

У службі наголошують: своєчасне рішення виїхати може врятувати життя.

Поліцейський екіпаж «Білі Янголи» вивіз із небезпечного району Дружківки трьох людей. Під час евакуації правоохоронці змушені були застосовувати засоби радіоелектронної боротьби через загрозу російських дронів.

Про це повідомляють у пресслужбі Поліції Донеччини.

Із приватного сектору Дружківки на Донеччині поліцейський екіпаж «Білі Янголи» евакуював трьох місцевих жителів. Через постійну загрозу російських безпілотників правоохоронці використовували засоби радіоелектронної боротьби для безпечного виїзду людей.

Найважче евакуація далась 88-річній жінці. Вона залишала рідний дім зі сльозами на очах. Разом із нею виїхала її донька.

Ще одну жительку Дружківки поліцейські забрали з іншої частини приватного сектору. Жінка погодилася на евакуацію сама, тоді як її чоловік вирішив поки залишитися доглядати будинок.

Наразі всі евакуйовані перебувають у безпеці.

На Донеччині евакуація мирних жителів триває через постійні російські обстріли та атаки дронів. Поліцейські екіпажі «Білі Янголи» щодня допомагають людям виїхати з небезпечних населених пунктів поблизу лінії фронту.