«Послав же бог сусідів», або роздуми про стосунки України з деякими сусідніми державами
Історично склалося так, що Україні ніколи не щастило з сусідами. Вигідне географічне розташування та багатства нашої землі споконвіку манили до себе агресивних завойовників. Впродовж тисяч років по території України вал за валом проходили орди загарбників; впродовж тисячі років територія України була ареною протистояння між державами, які претендували на гегемонію у Східній Європі.
На 24 році незалежності розпочалася перша в сучасній історії україно-російська війна. Україна, попри волю своєї псевдоеліти відстоює ціною втрати території та життів кращих своїх синів свою територіальну цілісність. Але не будемо обнадіювати себе красивими та пафосними фразами. Україна слабка економічно, її військо не таке чисельне, а компрадорська псевдоеліта заради власного благополуччя взагалі готова поставити під сумнів саме існування України як держави.
Спробуємо побіжно оглянути сучасні взаємини України з деякими державами-сусідками. Пропоную тверезо і цинічно переглянути історію стосунків і поглянути, хто б ще з сусідніх держав окрім Росії, хотів би поживитися на трупі Української держави.
Білорусь. Аляксандр Лукашенка для збереження власної влади не тільки створив квазітоталітарну державу, але свідомо обмежував національний суверенітет Білорусі на користь Росії. Адже станом на сьогодні Росія та Білорусь – союзні держави. З початком україно-російської війни Лукашенці довелось робити нелегкий вибір. В період з 1991 аж по сьогодення Україна лишається для Білорусі надійним торговим партнером. Таке партнерство приносить значні прибутки обом сторонам. Водночас білоруський диктатор має свої зобов’язання перед РФ, яка домагається все більшої участі Білорусі у конфлікті з Україною. З одного боку 21 липня 2017 році Лукашенка з прибув з офіційним візитом до Києва, де було підписано низку українсько-білоруських угод. З іншого боку Лукашенко допустив на територію Білорусі російський військовий контингент у рамках російських військових навчань «Захід-2017», які явно спрямовані проти України. Лукашенко і далі буде продовжувати петляти між Україною, Росією і Заходом, намагаючись виторгувати для себе економічні преференції та гарантії продовження своєї влади. Невідомо, чи надовго вистачить його для таких маневрів. Але рано чи пізно він змушений буде зробити вибір – і явно не на користь України. Відповідно Білорусія поки що є нейтральною по відношенню до України, але в одну мить вона може стати для нас ворогом, через територію якої російські танки можуть рвонути у напрямку на Київ. Це десь менше двох годин їзди. Тож Україна має бути готова до протистояння з Білоруссю як союзницею Росії.
Польща. Українсько-польське співробітництво на міжнародному для пересічного обивателя завжди виглядало навіть райдужним. Вислів Польща – адвокат України у ЄС – явно не пусті слова. Саме Польща усіляко лобіювала питання членства України у ЄС і НАТО. Крім того, Польща стала найважливішим економічним партнером України у Центральній Європі. Україна — друга за величиною країна, куди спрямовувався польський експорт. Не кажучи вже про те, що Польща де факто стала ринком праці для тисяч українських заробітчан.
На жаль в українсько-польських взаєминах є питання, яке постійно приносить серйозну напругу у міждержавні стосунки. Це – питання історичних польсько-українських взаємин. Протягом останнього десятиліття Польща устами ряду високопоставлених політиків постійно наполягає на визнанні України та українців винуватцями та ініціаторами кривавого польсько-українського міжетнічного конфлікту у Волині 1943-1944 р.р. Природньо, що в Україні існує сильна опозиція, підтримана громадською думкою, яка не згодна з такою постановкою запитання. Дискусії між польськими та українськими істориками і публіцистами перемежовуються масовими бійками польських та українських футбольних фанатів та вкрай агресивними заявами політиків.
До честі «червоного директора» Леоніда Кучми, він перший спромігся спільними зусиллями з польським президентом Олександром Кваснєвським хоч на деякий час, звести це питання у наукову та історичну дискусію, а не політичне протистояння своїм знаменитим – «Пробачаємо і просимо пробачення» у 2003 році. Але зараз лідери обох держав не мають такої політичної прозорливості. І знову історичні питання переходять у політичну площину, викликаючи дипломатичне напруження у стосунках обох держав.
Польські політики не безпідставно вважають, що Україна є її боржницею за лобіювання інтересів у ЄС і НАТО. І тому Польща вважає що у якості відкупу за такі послуги вона має право вимагати від України визнати польську версію історичних подій півстолітньої (і не тільки) давності. Тим паче, поляки чудово знають компрадорську сутність української псевдоеліти (яка і не є українською по суті), яку питання національної гідності дуже мало обходять. Але ще більше поляки розуміють, що станеться з Польщею, якщо вона матиме спільний кордон з Росією. Свіжа історична пам’ять про перше вересня 1939 року та півстолітнє перебування Польщі у комуністичному блоці дещо охолоджують гарячі голови польських політиків.
Угорщина. З 1920 року Угорщина по результатам першої світової війни втратила частину своєї території, в т.ч. малу частину українського Закарпаття, де проживала угорська меншина. Угорщина, скориставшись союзом з нацистською Німеччиною, знищила Карпатську Україну в 1939 році. На жаль значна частина угорського політичної еліти страждає на реваншизм і прагне повернути території, втрачені у далекому минулому. Одною таких територій виявилася і українське Закарпаття. В сучасний період Угорщина проводить непомітну повзучу окупацію українського Закарпаття. Шляхом масової видачі угорських паспортів Угорщина домагається поступового збільшення своїх громадян на українському Закарпатті. А це буде давати підстави угорцям вимагати для себе окремих прав, не сумісних з національним суверенітетом України – наприклад угорської автономії у Закарпатті, яка плавно переросте у приєднання до Угорщини.
З початком україно-російської війни ситуація на Закарпатті все більше загострюється. Після приходу до влади угорського прем’єр міністра Віктора Орбана в 2014 році з боку офіційних кіл Угорщини почали раз за разом лунати заяви про автономію не тільки для угорців Румунії, Словаччини, Сербії, а й Закарпаття. Заявляв про це і сам прем’єр-міністр Орбан 1. У 2017 році 11 квітня на спільній конференції з колегами з України, Словаччини та Чехії міністр закордонних справ і зовнішньої економіки Угорщини Петер Сійярто заявив, що вважає нормальним наявність подвійного громадянства у угорців, які проживають в Україні.
Угорський сепаратизм набирає все більш загрозливої форми для територіальної цілісності України. Перспектива втратити Закарпаття не є такою ефемерною, як здавалося раніше.
Все вищесказане можна підсумувати одним абзацом, в якому буде написано вельми очевидні речі. ХХІ століття як виявилося не принесло миру і стабільності у міжнародні відносини. Як завжди першочерговим правом у міжнародних стосунках є право сильного. Слабкі держави і нації будуть, рано чи пізно, поглинуті агресивними сусідами. І яке ООН чи ОБСЄ не врятує слабких. Наша держава – живий тому приклад у найновішій історії людства. Україна, через економічні негаразди і капітулянтську позицію правлячої псевдоеліти не здатна у повній мірі захищати свій суверенітет та територіальну цілісність. Цією слабкістю уже хочуть скористатися держави, з якими Україна має спільні кордони. Про Росію тут можна і не згадувати. З 1654 року Московія, Російська імперія, Радянський Союз, а зараз і Російська федерація були є і будуть природними ворогами незалежної України. Відповідно, розмова з путінською Росією може базуватись лише на позиціях сили.
Проте не слід думати, що у нас більше немає якщо не ворогів, то принаймні недоброзичливців. Сусідні держави, попри показову доброзичливість постійно намагаються у тій чи іншій мірі втручатися у зовнішню та внутрішню політику України, нав’язуючи їй свої інтереси. Кожен такий демарш: будь то голослівні заяви про історичне минуле, чи права якихось меншин в обхід законодавства України – це такий собі зонд, який має намір відслідкувати реакцію держави Україна на подібні заяви. І якщо ці демарш лишати без уваги, це буде явним сигналом до того, що Україна настільки слабка, що готова іти на поступки. А такою слабкістю будуть користуватися знову і знову. Автор навмисне не акцентує увагу на бурхливій реакції Угорщини та Румунії у відповідь на новий Закон України про освіту. Тому що вважає, що це був всього лише вдалий привід для нової спроби Угорщини втрутитися у внутрішню політику України; знову прозондувати ґрунт на предмет того, на які ще поступки може піти скурвлена українська псевдоеліта.
Автор неодноразово наголошував у своїх статтях, що першопричиною будь яких дій у відповідь, це воля президента України, який окрім того, що є головнокомандувачем Збройних сил, також формує засади зовнішньої політики нашої держави. І якщо з Росією діалог можливий лише на руїнах Кремля, то у відносинах з нашими західними сусідами протистояння можливо вести дипломатичними та законодавчими методами. Адже для того, щоб припинити розростання угорської громади на Закарпатті достатньо законодавчо заборонити в Україні подвійне громадянство і депортувати всіх, хто по паспорту визнає себе угорцем, а не українцем. Не менш важливим є обов’язкова домінанта української мови у сфері освіти та управління. Щоби припинити різного роду спекуляції на темах історичного минулого Україні нарешті слід сформувати однозначну україноцентричну позицію в поглядах на історію нашого народу, без оглядання на притворний гуманізм і політичне пристосуванство. Натомість спробуймо пригадати: хоч колись за президентства Порошенка Україна вислала хоч одного польського чи угорського дипломата за «дурний язик»? Чи хоча б один раз Україна надіслала хоч одну ноту протесту Угорщині? Ні! А чому? Тому що у Порошенка відсутня воля до боротьби.. не те, що військової, ба навіть дипломатичної.
Наші сусіди і економічні партнери мають раз і назавжди зрозуміти, що Україна відкрита для всякого взаємовигідного співробітництва, але тільки не за рахунок своїх інтересів. І при спробах грубо втручатися у внутрішню політику України, як це робить зараз Угорщина про будь яке співробітництво доведеться забути.
На закінчення. Хтось може запитати, а чи є в України союзники? Так – є. Союзником України є її Збройні Сили. Їх кількісне і якісне збільшення є залізною гарантією національного суверенітету від будь яких зовнішніх загроз.
Курт Оберст
Редакція не несе відповідальності за зміст авторських матеріалів. Думка редакції може не співпадати з думкою авторів публікацій.
Відстежуйте події, що відбуваються на сході України, разом з нами на наших сторінках - YouTube або Facebook або Twitter або Telegram. Долучайтесь!
