Шелтер для переселенців та постраждалих від насильства на понад 30 осіб працює у Рівненській області

Ще дитиною Поліна Павкіна з батьками залишила рідний Часів Яр через війну. Спершу переїхала до Івано-Франківська, а згодом – до Кракова у Польщі на навчання. Життя за кордоном не стало для неї остаточною інтеграцією: вона свідомо зберігала думку про повернення. Сьогодні вона говорить про потребу в корінні та посилення зв’язку з Україною. Для неї питання повернення – не лише про географію, а й ідентичність. Журналістці «Антикризового медіа-центру» Поліна розповіла свою історію.

Навіть на психологічному рівні не дозволяю інтегруватися

Я народилася і жила з родиною в Часовому Яру. У 2014 році місто було дуже близьким до тимчасово окупованого Бахмута (тоді окупація міста тривала з квітня до липня – ред.), і я бачила місцевих маргіналів зі зброєю, які знімали українські прапори. Тоді знайомі нашої родини виїхали до Івано-Франківська. Пізніше ми теж поїхали туди подивитися. Батькам дуже сподобалося це спокійне й приємне місто. Вони дочекалися, поки я закінчу четвертий клас, і у 2015 році переїхали до Івано-Франківська.

Для батьків війна була основною причиною переїзду. Я ж переїжджала в спокійних умовах: не жила в спортзалах і навіть не мала статусу ВПО. У Часовому Яру я навчалася в українськомовній школі, тому перейти на українську в новому місті мені було легко. Я навіть дуже цього хотіла і невдовзі перестала говорити російською навіть удома.

Фото героїні

У 2022 році я закінчила школу і поїхала на навчання до Польщі – не як біженка, а з розумінням, що повернуся після завершення навчання, а не після закінчення війни. Для мене це питання того, з якою країною хочеться пов’язувати своє життя.

Навіть на психологічному рівні не дозволяю собі по-справжньому інтегруватися. Я вже чотири роки живу в гуртожитку, бо це справжній апогей тимчасовості. Звідси весь час хочеться втекти.

Спочатку я вивчала лише польську. Там мені прищепили відчуття перфекціонізму: якщо не говорити достатньо добре, то краще мовчати. Через це я закрилася в собі, усе навколо здавалося чужим, а сама думала тільки про те, що треба перетерпіти й закінчити навчання.

Коли ж вивчила польську на достатньому рівні, цей простір відкрився для мене. Я стала почуватися комфортно і навіть маю певні сентименти до Польщі.

Я відчула потребу в корінні

Про Часів Яр у мене дуже мало спогадів – переважно про якісь природні місця. Водночас до міста в мене багато теплих почуттів з’явилися лише у 2022 році. Раніше було байдуже, що я з Часового Яру. Могла навіть роками не згадувати про це в розмовах. Це не було важливим фактом про мене.

Читайте також: «Українців може повернути впевненість, що на тебе чекають»

Поворотним став 2022 рік. Мені було 17, коли відчула потребу в корінні, у землі під ногами, у тому, щоб дізнаватися власний родовід, де все пов’язує мене з Донеччиною. Франківськ – хороший простір, у якому відбулося становлення моєї особистості, але географічно себе з ним не асоціюю. Досвід життя в Часовому Яру став опорою для моєї ідентичності.

Я почала досліджувати історію Донеччини, індустріалізацію, міфи, пов’язані з регіоном, і з’явилося відчуття, що це щось сакральне. Особливо коли бачиш, як його поступово руйнували. На щастя, всі мої родичі та знайомі виїхали до моменту знищення міста.

Коли батьки надсилають мені фотографії місць, де колись стояв наш дім, я вже нічого не можу впізнати. Показую ці світлини іноземцям, бо від початку повномасштабної війни була налаштована репрезентувати Україну назовні.

Хочу досліджувати пам’ять

Я занурилася у вивчення пам’яті: моєю бакалаврською роботою в університеті стало дослідження стратегій пам’яті про місце походження людей, які у 7–11 років виїхали з Донеччини та Луганщини.

Було цікаво, як у них формується пам’ять про місто або регіон, чи мають регіональну ідентичність. Зазвичай вона формується там, де людина живе. Коли ж підлітки вже перебувають в іншому регіоні й лише тепер починають пов’язувати свою ідентичність із Луганщиною чи Донеччиною, у них ніби виникає прив’язаність до того, чого вони не пережили загалом в реальності. Можливо, на це впливають відчуття втрати, неможливість повернутися.

Серед тих, кого я опитала, є люди, для яких такі спогади стали важливим елементом ідентичності, і це навіть фізично тягне їх на схід. Для інших – важливий факт про себе, з яким вони живуть: час від часу дивляться в інтернеті на свої окуповані міста, але він не впливає на їхні життєві стратегії.

Таке дослідження для мене також є способом пам’ятати про втрачену й знищену територію. Це болісні спогади та досвід, але звертатися до них – теж спосіб пам’ятати.

Я хотіла й надалі досліджувати пам’ять, тож знайшла відповідну програму в київському виші, де викладають науковці зі сходу України. Для мене було б привілеєм опинитися в середовищі дослідників, які теж звідти. Та навіть якщо я не вступлю туди, все одно займатимуся пам’яттю або документуванням історій, які пам’ятають люди.

Зараз пріоритет – повернутися в Україну

Я достатньо добре знаю польську, щоб спілкуватися з людьми, але ніколи не зможу настільки глибоко пізнати цю культуру, щоб будувати по-справжньому близькі стосунки й відчувати, що мене повністю розуміють. Тому що досвід війни, переїзду та втрати – фундаментальний. Спільні контексти та історія дуже сильно об’єднують людей. Цього я не знайду в Польщі. Навіть якщо весь час проводитиму з українцями за кордоном, все одно – не те саме, що бути в Україні.

За освітою я – соціологиня і хочу досліджувати Україну. Звичайно, що можу займаюся цим і в Польщі, але мені хочеться бути в контексті, в курсі всього, що відбувається в моїй країні.

Та й якщо я асоціюю себе з Донеччиною, чи можу дозволити собі любити її на відстані, коли хтось віддає там своє життя за те, щоб ще один метр землі не став окупованим?

Навіть розглядаю можливість брати участь у мілітарних процесах. Давно спостерігаю за війною і думаю, що вона може набувати різних форм, але загроза з боку росії, найімовірніше, не зникне за мого життя. Часом легше сприймати реальність, коли думаєш, що це доля. Я асоціюю себе з українським народом, і якщо мої люди проходять через це, то чому маю бути осторонь і лише спостерігати. Нащо жити за кордоном, якщо всі мої сенси крутяться навколо українського народу.

Фото героїні

Що допоможе повертати українців за кордону

Думаю, що точно допомогли б програми фінансової підтримки. Наприклад, у Київській школі економіки є спеціальна програма для людей, які повертаються в Україну саме для навчання. Вона враховує той факт, що за кордоном перебуває багато українців і з ними потрібно працювати, надавати фінансову підтримку, адже переїзд потребує чималих витрат.

Гадаю, багато людей уже ухвалили рішення залишатися за кордоном, і не завжди вдасться щось із цим зробити. Та є й такі, як я, кого мотивують страх і сором через те, що в Україні відбуваються жахливі обстріли, а мені просто нестерпно бути в безпеці, коли мої люди переживають таке.

Думаю, у багатьох є схоже відчуття: я належу до української спільноти, але фізично перебуваю поза нею. Це поширена мотивація, особливо серед молоді, яка повертається. Їй важко прижитися за кордоном, бо вони відчувають, що український контекст їм ближчий.

Я виявила, що для багатьох людей їхня ідентичність – дуже приватна річ, про яку не говорять у родинах. Це не допомагає гуртуватися. Водночас молодь пишається тим, що вона з Донеччини або Луганщини, цікавиться історією свого краю, читає та досліджує її на своєму рівні.

Думаю, ця тема точно не зникне. Нещодавно була в Києві на конференції, присвяченій пам’яті про Донеччину та Луганщину, яку ініціювала саме молодь. Важливо, щоб ці розмови виходили за межі вузьких спільнот і люди гуртувалися навколо цього досвіду, аби було відчуття, що вихідці з Донеччини, Луганщини чи Криму можуть поговорити, поділитися своїми історіями та відчути, що їх розуміють.

За кордоном мені подобається, що гроші вкладають у розвиток інфраструктури, громадського транспорту, пішохідного простору. Тобто урбаністика насамперед працює для людей. В Україні для цього бракує не стільки фінансів, скільки політичної волі – будувати міста для жителів, а не для автомобілів, не віддавати історичні споруди під забудову.

Мені дуже імпонує, що в Європі підтримують локальні ініціативи. Хотілося б, щоб так було в моїй рідній країні.

Авторка тексту – Олена Костенко

Матеріал створений за фінансової підтримки ІТ-компанії «QuartSoft». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Антикризового медіа-центру і не обов’язково відображає позицію фінансових партнерів.

Після виїзду з Краматорська у 2022 році Ксенія Ковальова почала нове життя у Швеції – без мови, стабільності й звичних опор. Сьогодні вона працює в комуні міста Лунд і говорить про адаптацію як про щоденну роботу над собою. Вона переконана: повернення українців додому можливе лише тоді, коли є відчуття, що на тебе справді чекають. Свою історію Ксенія Ковальова розповіла журналістці «Антикризового медіа-центру».

Дорога з дому

Тиждень наприкінці лютого 2022 року я ще протрималася в Краматорську. Щодня читала повідомлення «Сьогодні буде найпотужніша атака…» і уявляла, як прилітає ракета, а я не можу захистити п’ятирічного сина. Тоді зрозуміла, що втрачаю здоровий глузд – і на початку березня ми виїхали.

Мені допоміг знайомий, який усе організував: мене зустріли у Львові та направили до Польщі. Я дуже вдячна йому, бо сама вже не могла нічого планувати.

Ми жили польському селищі неподалік кордону. Постійно чула літаки і це мене непокоїло, тому не могла усвідомити, що робити далі. Крім того, було побоювання, що до Польщі приїхало дуже багато українців і мені не вдасться влаштуватися роботу. У фейсбуці знайшла оголошення про можливість пожити два-три місяці у Швеції й подумала, що цього часу мені вистачить, аби оговтатися. Та й була надія, що війна завершиться і ми поїдемо додому.

Холодно, темно та з турботою про людей

Швеція – країна специфічна: холодна й темна. Тут я зрозуміла, що таке нестача вітаміну D, коли можеш бути на межі втрати свідомості. Коли завершується зимова темрява, люди щиро радіють сонцю.

Переваги Швеції не одразу можна помітити – вони заховані в побуті, структурі та певній турботі про людину. Наприклад, якщо втрачу роботу або захворію, в мене є страхування і я можу не хвилюватися за найближче майбутнє.

Мені сподобалися люди, які підтримують Україну. У місті Лунд, де працюю, висить український прапор. Шведи поважають простір інших людей і хочуть, щоб цінували їхній. Тут жартують, що під час ковіду не потрібно було встановлювати дистанцію. Мене дивувало, коли в автобусі сидить людина, а місце поруч вільне – туди ніхто не сяде.

Я адаптуюся до цього і тепер знаю, як ми, українці, іноді порушуємо межі інших людей. Швеція вчить: перед тим як порадити, спочатку запитай: «А чи можу я це зробити? Чи зараз це доречно?»

Фото героїні

Думаю, у нас такий радянський пережиток – непрохані поради. Зараз Україна змінюється і на цьому шляху здобуває свою ідентичність, де люди дозволяють бути самими собою і не зазнавати осуду. Гадаю, це добре, і тут ми маємо підтримувати одне одного.

Я вчилась всюди, де могла

Ми трохи пожили у волонтерів, а потім близько два з половиною роки – у гуртожитку, який надала міграційна служба. Це була велика підтримка, бо коли є житло, можеш спокійно вчити мову.

Грошова допомога була невеликою – 110 євро. Для Швеції це навіть менше рівня виживання і радше було мотивацією щось робити. Ми користувалися магазинами, де можна дешевше купити товари, від яких відмовилися покупці. Завдяки цим магазинам і виплатам я могла рік жити й вчити мову.

Я раділа, що сина у школі безоплатно годували і він міг там їсти фрукти. Також була безкоштовна медицина для екстрених випадків.

Спочатку чотири місяці я пропрацювала прибиральницею в готелі, і це для мене було справжнім випробуванням: важка фізична праця, обмежений час, за який треба прибрати все ідеально, а гроші платили невеликі. Ми, українці, дуже працьовиті, і щойно приїжджаємо за кордон, одразу хапаємося за роботу.

Перші півтора року війни Швеція не поспішала інтегрувати дорослих: і гроші на наше навчання не виділяли. Але діяли різні європейські програми з адаптації українців, тож одразу почала вчити мову в денній школі, а вечорами – онлайн. Я хотіла займатися тим, до чого в мене лежить душа.

І тепер впевнена: краще повчитися два-три роки, щоб у майбутньому мати хороший фундамент. Тим більше, що кілька років тому Швеція надала українцям можливість стати на програму, за якою можна отримувати 800–900 євро на місяць.

У скандинавських країнах добре володіють англійською мовою, але для тих, хто нею спілкувався, це іноді гальмувало вивчення шведської. Моєї англійської було недостатньо для роботи, яку я хотіла отримати, і це теж стимулювало.

Мені дуже подобається моя робота

На ярмарку вакансій мені запропонували попрацювати педагогом для підлітків протягом трьох літніх місяців у комуні – це як наша міська рада. Я погодилася, бо така робота була мені близька. До того ж добре себе показала: придумувала нові проєкти, збирала багато людей на заходи. Мені запропонували продовження співпраці, а згодом і контракт.

Тепер я вже керую проєктом з організації дозвілля для дітей у комуні Лунда. Мені дуже подобається моя робота, ідеї, які генерую, та те, що їх підтримують.

Також керую грантовими програмами для громадських організацій. Наприклад, футбольна організація хоче влаштувати турнір під час канікул і шукає на це фінансування. Я переглядаю заявки, оцінюю їх і затверджую, щоб вони могли реалізовувати свої ідеї за кошти громади.

Мені вдалося об’єднати різні культурні інституції Лунда – і ми реалізуємо спільні програми. Зараз, наприклад, впроваджуємо квиток для дітей на безплатне відвідування всіх музеїв протягом літа.

Фото героїні

У Краматорську в мене був аматорський театр «СТУЛ», і тут мені теж вдається реалізовуватися творчо. У нас є українська недільна школа, де діти займаються українською мовою, малюванням, співом і театром.

Я щонеділі працюю в цій школі і нещодавно ми поставили виставу «Лісова пісня». Діти добре виступили й отримали хороші відгуки. Це магічно: спостерігати, як діти й глядачі занурилися у світ Лесі Українки.

Мені було цікаво не просто зануритися в процес театрального руху, а й показати результат. Тому ми разом із батьками справді доклали багато зусиль, щоб створити виставу. Я всіх попереджала, що театр потребує часу і певної поваги. Вони погодилися та водили дітей за будь-якої погоди, і всі були в захваті від результату. Я щаслива, що ми це зробили.

Жити можна тут і зараз

Якість життя не сприймаю через зовнішні фактори. Для мене це більше про те, що сьогодні я можу зустрітися з друзями, добре провести час, створити хороші емоції та спогади.

У мене було класне життя і в Україні. Тут коли чогось мені не вистачає, я створюю це собі й іншим. У Швеції прийшло розуміння, що жити можна тут і зараз. Тепер я частіше роблю те, що колись відкладала.

Мені дуже подобається, як у Швеції працюють із громадським сектором. Тут не громадський сектор виживає у державі, а країна працює над тим, щоб він розвивався. Міська влада не бере на себе основну роль в організації всіх процесів – для цього вона надає фінансування різним організаціям. І це добре працює. Наприклад, саме з Лунда пішла традиція проведення культурної ночі.

Я побачила в цьому велику силу: громадяни відчувають себе частиною держави через те, що вони роблять і бачать результат. І ми називаємо це не грантами, а підтримкою реалізації. Навіть у цьому формулюванні є велика сила – воно показує ставлення держави.

Тут інший підхід до керівників і підлеглих. Усі однаково працюють на спільну мету – зробити свій внесок і покращити державу. Там, де я працюю, у керівників навіть немає свого місця, зокрема й окремого кабінету. У нас є шафки: взяли свої речі й сіли там, де є місце. Цієї простоти мені дуже не вистачає в Україні.

У Швеції не дозволять собі підвищити голос на підлеглого чи говорити з неповагою, бо тут сильні профспілки. Туди можна звернутися зі словами: «Я не відчуваю, що на роботі мене цінують». А ще у Швеції можна піти на лікарняний через вигорання. Лікар ставить діагноз, людина проходить реабілітацію і повертається до роботи. У Швеції людина на першому місці, а вже потім робота, результат і все інше. Тому я намагаюся надихати колег бути дружнішими, і вони помічають ці старання.

Чи не буду я вдома чужа?

З боку Швеції правляча партія не надто підтримує мігрантів і створює такі умови, за яких залишитися тут дуже складно. Для отримання робочої візи потрібен певний рівень зарплати. Навіть на моїй посаді я до нього не дотягую і маю лише тимчасовий захист.

Фото героїні

Якщо нам треба буде повертатися, найбільше мені шкода сина – йому доведеться пережити вдруге і переїзд, і адаптацію.

Я вважаю Україну своєю землею, своїм домом. Однак стежу за тим, що відбувається з Краматорськом, і мені сумно, коли читаю в коментарях про переселенців «понаїхали». І я думаю: чи не буду я вдома чужою?

Не дозволяю у своєму оточенні ділити людей на тих, хто «поїхав», і тих, хто «залишився». Мої друзі не знецінюють мій досвід, бо знають, через що я проходжу і скільки всього проживаю.

Ми маємо бачити зони розвитку: що можемо зробити самі, а не чекати, що хтось змахне чарівною паличкою. Окрім безпеки, українців додому могла б повернути впевненість, що тобі є куди вертатися, що на тебе чекають. Для мене дім починається з людей.

Усвідомлюю, що не можу повернутися у Краматорськ 2021 року. Уже немає тих людей, яких я об’єднувала і які надихали мене. Збудувати це в іншому місті буде надзвичайно складно, але не думаю, що неможливо.

Авторка тексту – Олена Костенко

Матеріал створений за фінансової підтримки ІТ-компанії «QuartSoft». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Антикризового медіа-центру і не обов’язково відображає позицію фінансових партнерів.

Внутрішньо переміщені особи в Україні можуть отримати державну підтримку в різних сферах — від фінансової допомоги до працевлаштування. 

Про це повідомили у пресслужбі Міністерства соціальної політики, сім’ї та єдності України

Понад 45 державних послуг і сервісів для внутрішньо переміщених осіб тепер зібрані на єдиному порталі. Переселенці можуть отримати фінансову підтримку, допомогу з житлом, працевлаштуванням, а також наданням медичних і соціальних послуг .

Крім того, внутрішньо переміщені особи, які раніше не отримали допомогу на проживання через перевищення граничного доходу, тепер знову можуть подати заяву на виплати. Це стало можливим після оновлення дохідних критеріїв.

У 2014 році Олександра Хничкова виїхала з Донецька до Краматорська через бойові дії біля аеропорту. А вже у лютому 2022 року знову була змушена тікати від війни – цього разу до Чехії разом із 13-річним сином. Перші дні евакуації, тимчасовий прихисток, чужа країна, пошук роботи та адаптація стали для неї початком нової історії. У Чехії Олександра пройшла шлях від працівниці складу до тимліда, вивчила мову та нині може забезпечувати свою родину. Про страх, нові можливості та життя українки в Чехії – читайте у матеріалі «Антикризового медіа-центру».

Мене гнав страх

Я жила за півтора кілометра від Донецького аеропорту і у 2014 році змушена була переїхати до Краматорська. А 24 лютого 2022 року, щойно почула перші вибухи та побачила Краматорський аеродром у вогні, зрозуміла: знову доведеться тікати.

У той час я вже розлучилася з чоловіком і залишилася сама з 13-річним сином. Спочатку ми ховалися у погребі, і я дві доби майже не спала. Потім вийшла на роботу на ринок, а дівчина з сусіднього павільйону каже: «Треба швидко зачинятися, здається, щось летить». У мене почалася панічна атака, і тоді я вирішила: треба виїжджати з дитиною.

27 лютого ми безплатно евакуаційним потягом рушили з Краматорська до Львова – з однією сумкою, двома наплічниками і 3000 гривень у кишені.

Дорога була важкою. Ми довго стояли під Харковом, де тривали сильні обстріли. У потязі закінчилася навіть технічна вода. У Львові тоді ще не було волонтерських центрів. У дорозі я написала блогерці Олі Зімковій, і вона дала мені номер волонтерки. Та зустріла нас на львівському вокзалі, нагодувала, дала місце переночувати і запропонувала виїхати до Польщі. Мене гнав первісний страх, і я була готова тікати далі, не замислюючись.

Квиток до Кракова коштував 7500 гривень, і завдяки волонтерці якась добра людина просто заплатила за нас із сином 15 тисяч. Автобус із Києва запізнився на 12 годин, і ми стояли на вокзалі та не знали, чи буде він узагалі. Їхали лише жінки з дітьми, і кожна заплатила за цей виїзд, хоча дехто чекав автобус по кілька днів у холодному наметі біля вокзалу.

Ми опинилися в Чехії

Коли ми під’їжджали до Кракова, волонтерка запитала мене, чи хочу залишитися в Польщі, чи поїду кудись далі. Я була дуже налякана. Здавалося, що війна зараз дійде і до Польщі, тому відповіла: «Краще кудись далі».

Так ми опинилися в Чехії. Волонтерка передала мене своєму однокласнику, а він знайшов нам із сином родину, яка прихистила нас у своїй квартирі під Прагою.

Приблизно через тиждень Чехія почала надавати українцям тимчасовий захист. Я стояла у величезній черзі – тисячі людей, 14 годин очікування. У результаті отримала документ із візою та допомогу – 9000 крон на нас двох.

Тим часом до родини, в якої ми жили, мали приїхати родичі з Маріуполя, тож мені довелося шукати нове житло. Празька організація, де чехи безплатно надавали житло українцям, направила нас у Дєчін, в Устецькому краї – гарне туристичне містечко з мальовничою природою. Нам дали невеликий будинок, переобладнаний із офісного приміщення. Там ми жили, і ще пів року отримували допомогу – близько 12 тисяч крон. Коли виплати закінчилися, я почала активно шукати роботу.

Фото героїні

Знайти роботу було непросто

Раніше я не мала досвіду життя за кордоном і нічого не знала про робочі візи. Почала шукати роботу в українських групах, але це виявилося непросто. Здебільшого пропонували працю на заводах або складах – по 12 годин на день, переважно в Празі. Оскільки я була з дитиною, такий варіант мені не підходив, а в гуртожитки з дітьми часто не брали.

Я звернулася до української агентури – компанії, яка наймає працівників для різних підприємств і займається зарплатами, лікарняними та відпустками. Але така робота нестабільна: якщо виробництво сезонне, то першими скорочують саме працівників від агентури.

Мені знайшли роботу на складі у Хебі, на заході Чехії, за три години їзди від Дєчіна. Там із сином залишилася моя мама, яка щойно приїхала до нас.

Я мешкала в гуртожитку, а на вихідні їздила до Дєчіна. До 2023 мені це нічого не коштувало, а потім почала платити за гуртожиток 2500 крон на місяць, а також оренду за будинок, бо чехам перестали компенсувати витрати на проживання українців.

Попри це, рівень життя у мене став вищим, ніж був в Україні. Нам на трьох вистачало моєї зарплати. Я навіть змогла погасити кредити в Україні та оплатити перевезення моїх двох кішок.

Приблизно через дев’ять місяців мене підвищили зі звичайного оператора до помічника майстра. Зросла і зарплата. Перші пів року, поки не працювала, я безплатно вивчала чеську мову, а потім почала брати індивідуальні уроки.

Згодом перейшла працювати напряму, без агентури. Це стабільніше, дає більше захисту від звільнення та можливостей для кар’єрного росту. Тоді ж я познайомилася зі своїм нинішнім хлопцем – він чех. Уже майже три роки ми живемо разом у Хебі.

Торік я стала майстром, тимлідом. Звісно, кар’єра давалася нелегко. Крім того, новини з батьківщини інколи дуже «накривали». Було і вигорання, і робота з психологом.

У 2014 році моя мама залишилася в Донецьку. Майже п’ять років до повномасштабного вторгнення ми не бачилися.

У липні 2022 року я знайшла можливість вивезти її до Чехії. Ми оформили документи, і пів року вона отримувала допомогу. Але тут вона не витримала – не змогла перебудуватися і повернулася назад. Хоча я знаю приклади, коли люди і в 70 років вчать мову та працюють.

Фото героїні

Чим дивує Чехія

Мене здивувало, що тут усі завжди вітаються і усміхаються. Неважливо, знайомий це чи ні. Я також вітаюсь автоматично. Навіть на роботі інколи бурчу: «Чого не вітаєшся? Це ж так просто – сказати «Добрий день».

Мене тішить, що я можу подорожувати. Тут дуже гарна природа, поруч Німеччина, а українці організовують екскурсійні групи. Я вже кілька разів побувала в інших країнах, і це недорого, якщо порівнювати з моєю зарплатою.

Син також щороку їздив зі школою кататися на лижах у гори. Цього року він побував в Австрії, де ще й сплавлявся річкою на рафтах. Тепер 17-річний школяр має багато емоцій.

Коли ми виїхали з України, син навчався у сьомому класі. У чеській школі йому дали асистентку-українку, яка перші кілька місяців допомагала вивчати чеську і підтримувала в усьому. У класі він був єдиним українцем, який утік від війни, і до нього ставилися дуже добре. Батьки інших дітей збирали одяг і взуття. Школа рік забезпечувала канцелярським приладдям та підручниками. Пів року він безплатно вивчав німецьку. Жодного булінгу. Можливо, допомогло знання англійської, якою він спочатку спілкувався у школі. Зараз син навчається у середній школі з ІТ-спеціалізацією. Він склав іспити та увійшов до десятки найкращих.

У Чехії я ніколи не бачила черг: усе за записом і вчасно. Також не стикалася із корупцією. Тут немає поняття «віддячити», наприклад коробку цукерок лікарю чи вчителю, бо кожен робить свою справу і отримує за це нормальну зарплату.

Водночас у Чехії теж користуються зв’язками: хтось може запропонувати знайомому роботу, однак це не гарантує успіх. Якщо людина не справляється – її звільняють, і ніхто не зважатиме, чий це брат чи сват. Цього року у нас скоротили кількох менеджерів саме через те, що вони не виконували свої обов’язки.

Читайте також: «Цю турботу про людей я б привезла в Україну»: історія жительки Краматорська»

Про повернення не думаю

Я не маю вищої освіти, і в Україні після школи було дуже складно знайти добре оплачувану роботу. За чеськими мірками 11 класів – це вже рівень вище середньої освіти і з ним можна будувати кар’єру.

У Краматорську мені було значно важче. Я працювала на ринку на ставку і відсоток, постійно заощаджувала і не могла дозволити багато речей для дитини. Тут у мене зовсім інший рівень життя.

Коли в Чехії почали видавати спеціальний довгостроковий дозвіл на проживання – Zvláštní dlouhodobý pobyt (ZDP) – одразу на п’ять років, багато звичайних працівників змогли його отримати, якщо відповідали вимогам. Я також оформила його для себе і сина, адже тимчасовий захист потрібно продовжувати щороку. І щоразу боялася, що нам його не подовжать. У листопаді ми отримали ZDP, і тепер принаймні на п’ять років маємо спокій.

Якщо чесно, я ніколи не думала про повернення в Україну. Можливо, через те, що двічі тікала від війни. Мені важко уявити, як знову будувати життя з нуля: шукати житло, роботу, умови для навчання дитини. Я боюся, що зі своєю кваліфікацією просто не знайду в Україні роботи. У Краматорську не було можливостей, де я могла б чогось досягти зі своєю освітою. А тут я маю шанс рости професійно.

Авторка тексту – Олена Костенко

Матеріал створений за фінансової підтримки ІТ-компанії «QuartSoft». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Антикризового медіа-центру і не обов’язково відображає позицію фінансових партнерів.

У столиці відкрили першу комунальну аптеку для переселенців з Маріуполя. Новий простір став частиною системи допомоги, де можна отримати консультації, діагностику, ліки та реабілітацію.

Про це повідомляє Вадим Бойченко, начальник Маріупольської міської військової адміністрації.

У Києві відкрили першу комунальну аптеку для переселенців з Маріуполя. Вона стала фінальним етапом формування «Єдиного медичного простору» мережі «ЯМаріуполь.Здоров’я». Аптека знаходиться за адресою: вул. Якова Гніздовського, 9, м. Київ.

Новий заклад працює як частина комплексної системи підтримки маріупольців. У межах одного простору пацієнти можуть отримати консультацію лікаря, пройти діагностику, придбати необхідні ліки та скористатися послугами реабілітації.

Аптека вже приймає відвідувачів і відкрита для всіх, хто потребує допомоги.

У межах відкриття представили сам простір, роботу медичного хабу «ЯМаріуполь.Здоров’я» та перші відгуки партнерів проєкту.

Створення такого центру має на меті зробити медичну допомогу для переселенців більш доступною та зручною.