Впродовж четвертого року україно-російської війни українські ЗМІ та політичний істеблішмент не перестають травмувати мозок українця чарівною мантрою «летальна зброя». З їх слів, як тільки вона з’явиться – війна припиниться сама собою.
Давайте спробуємо розібратись що це взагалі таке – летальна зброя? На жаль, навіть всезнаючий «Гугл» з «Вікіпедією» не дасть вам відповіді на це запитання. Проте пропоную не напружуватись! Включивши логіку та здоровий глузд допитливий анонімус сам здатен вивести правильне визначення.
Слово “летальний” походить від латинського letalis, що означає «смертельний». Все просто: летальна зброя – смертельна зброя. Тобто та, що призначена знищувати живе. Ну й до купи має можливість руйнувати.
Відповідно у допитливого читача може виникнути запитання, а чи є «нелетальна», тобто «несмертельна зброя»? З цим визначенням ще простіше. В українському законодавстві нелетальною зброєю називають «спецзасоби». Тобто засоби, призначення яких не вбивати, а завдати контрольованої фізичної шкоди правопорушнику. Шкоди, достатньої для того, щоб той перестав вчиняти якесь небезпечне діяння, але й водночас така шкода не повинна становити загрозу для його життя і здоров’я.
Читач, знайомий з реаліями діяльності правоохоронних органів в Україні тут же зметикує, що поділ зброї на летальну і нелетальну достатньо умовний. Адже всі знають що тим же поліцейським кийком чи електрошокером цілком можливо завдати травм несумісних з життям. Та якщо вчитуватись і прислухатись до українських ЗМІ, президента, чи політичного бомонду, то стає ясно, що їх цікавить саме летальна зброя. Але яка саме – ніхто не уточнює.
А тепер підходимо до самого важливого. Чому, попри бажання політичного бомонду України ця летальна зброя ніяк не потрапляє нам до рук? Чому впродовж трьох років цієї війни наші збройні сили на східному фронті досі воюють тим, що лишилось нам від колись бездонних, а тепер вже жалюгідно малих радянських запасів? Причин насправді є декілька.
Міжнародно-політична: Світ у ХХІ столітті, незважаючи на відсутність загрози глобальної ядерної війни не став безпечним для людства. Планета Земля має як і раніше велику кількість «гарячих точок, де всі суперечки вирішуються лише силою зброї. Саме силою зброї новостворенні держави, квазідержавні утворення, організовані злочинні угрупування або і просто амбітні персоналії домагаються своєї мети. За прикладами бігати далеко не треба. На близькому Сході утворилася «Ісламська держава Іраку і Леванту». Агресивне угруповання ісламських екстремістів, яке у короткий термін силою зброї розрослося на території Сирії та Іраку і є одним з ключових факторів дестабілізації у регіоні. У Мексиці організовані злочинні угрупування розрослися настільки, що вступають у прямі боєзіткнення з мексиканською армією та поліцією. Ну і врешті решт- наші буремні Донеччина та Луганщина.
Найсильніші держави світу намагаються всіляко перешкодити передачу зброї у місця гарячих точок. В першу чергу через національне та міжнародне законодавство. Існують значні обмеження на поставку озброєнь всіх видів у країни, які можуть бути явно або потенційно недружелюбними. Адже ніхто не хоче своїми руками озброювати того, хто через деякий час потенційно може стати найнебезпечнішим ворогом.
Також, якою б слабкою, дикою та немічною не здавалася б Російська Федерація, але ця держава має хоча й іржавий, але ще досі реальний ядерний арсенал, і є для багатьох інших держав стабільним постачальником сировини. Відповідно поставка озброєння державі, яка явно або таємно ворогує з РФ автоматично є недружелюбним кроком по відношенню до РФ з усіма витікаючи ми негативними економічними і політичними наслідками. Наприклад Україні нічого шукати союзника у боротьбі з РФ в особі Федеративної республіки Німеччини, яка вже більш як десятиліттями сидить на російській сировинній голці. І відповідно не готова жертвувати своїми вигодами торгівлі з РФ заради якоїсь там України.
Отже перша причина, чому ніхто не поспішає постачати зброю Україні: страх того, що зброя потрапить до «не тих рук», та страх зіпсувати дипломатичні та економічні стосунки з РФ як з постачальником сировини.
Далі. Протягом війни жодне ЗМІ чи жоден речник міноборони чи навіть президент не озвучували – а про який саме вид летальної зброї іде мова? Адже озброєння є дуже багато видів і різноманітного призначення. Тож яке: пістолети Глок чи межконтинентальна балістична ракета? Складається стійке враження що ні головнокомандувач, ні міністерство оборони самі не знають, яку саме зброю потрібно для перемоги в україно-російській війні. Зрозуміло, що жодна держава світу не візьметься повністю переозброїти, навіть за гроші, Збройні сили України. Постає питання – як обирати пріоритети? Будь то авіація, виробництво набоїв, оновлення парку бронетанкової техніки. Тобто головнокомандувач згідно потреб війська та поточної обстановки на фронті має сказати: «нам потрібні ось такі і такі види озброєння». І над списком цього озброєння мають працювати не тільки головнокомандувач та вищі чини ЗСУ, а і рядові вояки та старшини, які воювали і воюють на передньому краї.
Натомість ми стаємо свідками того, як Президент України в компанії зі співачкою Русланою з тріском і помпою….. спускає на воду бронекатер. Агов шановні! Альо! Театр слава богу поки що проходить не по лінії Дніпра, а на Сході! І я щось не пам’ятаю там судохідних річок. Тож маємо так сказати, «наліцо» – нецільове використання бюджетних коштів.
Інша причина – фінансова. В усі часи і у всіх народів зброя завжди коштувала дорого. І у наших потенційних партнерів виникають серйозні сумніви щодо того, чи здатна Україна – держава з послабленою наразі економікою і дуже малим військовим бюджетом – платити по рахункам з поставлену зброю. Одразу уточню, про слово «дарувати» взагалі не має бути навіть мови. Зброя – це бізнес. І в ньому платять великими грішми, а не за красиві очі. Наприклад згадаємо про не менш нашумілий в українських ЗМІ протитанковий ракетний комплекс FGM-148 Джавелін. Вартість однієї протитанкової керованої ракети цього комплексу – близько 100 000 доларів. Вартість прицільного комплексу (без якого пуск цієї ракети неможливий) – 130 000 доларів. Український військовий бюджет просто не витягне таких астрономічних сум. А враховуючи совкові методи військового управління, то мабуть команду на один постріл по російському танку буде по телефону віддавати наказ особисто міністр оборони.
Проте все вищевказане – лише подробиці. Адже є основна причина, чому летальна зброя НІКОЛИ не потрапить в Україну.
Четвертий рік тривають бойові дії на сході країни, а головнокомандувач досі не дав ні міжнародній спільноті і власному народу чіткої відповіді – що відбувається насправді? Це війна з агресивний сусідом? Чи війна громадянська? Чи все ж таки лише антитерористична операція?
Чому Україна, перебуваючи у першій десятці постачальників озброєння у світі, раптово починає ходити по світу і клянчити озброєння?
Якщо це антитерористична операція, то чому в ній приймають участь Збройні сили, а не поліція та органи безпеки?
Чому Україна, ставши жертвою агресії з боку Російської Федерації, не перелаштовує економіку на воєнний лад, не оголошує мобілізацію до війська, і врешті решти не воює за свою територіальну цілісність? Натомість Україна приймає участь у квазіпереговорах під назвою «Мінські угоди»? Під час яких від імені України ведуться переговори з бандитами і террористами.
Якщо дійсно має місце агресія Російської Федерації по відношенню до України, то чому головнокомандувач цієї держави має свої фінансові активи на території держави-агресора? Чому у воюючій країні пишним цвітом цвіте корупція?
Ці питання постійно задають і український народ, і дипломати іноземних держав. І жодної адекватної відповіді ні від президента України, ні від міністерства закордонних справ України досі немає.
І от саме тому, що досі немає відповідей на перераховані запитання, жодного постачання новітнього озброєння від іноземних держав Україна не дочекається.
Американці мають «солідний досвід» постачання зброї не в ті руки. Під час в’єтнамської війни масса американської військової допомоги через корупцію в Армії Республіки В’єтнам потрапляла до рук комуністичних партизан. Маса озброєння, надана США урядовим військам Іраку після повалення режиму Саддама Хусейна, опинилася у руках ісламських екстремістів, в т.ч. ІДІЛ.
Але американській дипломатії властиво вчитися. І вона не бажає повторювати помилок. З рівнем корупції і зради у вищих ешелонах влади України, хто дасть Сполученим Штатам гарантію, що ті ж самі поставлені «Джавеліни» не опиняться в руках у росіян? Або будуть успішно «списані наліво» і опиняться в руках тих же ісламських екстремістів, для яких США є найпершим ворогом? Тож я впевнений, що американці не схильні будуть займатися благочинністю по відношенню до України.
Світова спільнота не бачить сьогодні в Україні надійного союзника. Світова спільнота не бачить чітких послідовних дипломатичних і військових заходів Української держави, покликаних дати відсіч російській агресії. Світова спільнота не бачить оздоровлення промисловості і господарства. Світова спільнота не бачить подолання корупції в Україні.
Тож шановне панство, пропоную раз і назавжди забути про постачання “летальної” зброї. Ніхто нам його, в світлі вищевказаних проблем, не дасть.
Що робити? Може треба згадати похабний одеський анекдот, що робити, коли в борделі проблеми?
Курт Оберст
Відстежуйте події, що відбуваються на сході України, разом з нами на наших сторінках - YouTube або Facebook або Twitter або Telegram. Долучайтесь!