Сили оборони стримують наступ на Покровському та Костянтинівському напрямках: зведення станом на 16:00
Сили оборони України стримують інтенсивний наступ загарбників на сході та півдні країни. Протягом дня на фронті зафіксували 80 бойових зіткнень. Найбільша концентрація ворожих сил спостерігається у Покровському та Костянтинівському районах, де ворог намагається просунутися за підтримки артилерії та авіації.
Про це повідомили у пресслужбі Генерального штабу ЗСУ, пише Антикризовий медіа-центр.
Яка ситуація на Донеччині
На Покровському напрямку окупанти 19 разів намагалися потіснити українські підрозділи в районах Покровська, Родинського, Удачного, Філії та Сергіївки. Наші воїни вже відбили 14 атак, ще п’ять зіткнень тривають.
На інших ділянках фронту в області ситуація така:
- Костянтинівський напрямок: зафіксували 13 штурмів поблизу Плещіївки, Русиного Яру, Іванопілля та Іллінівки.
- Лиманський напрямок: захисники відбили 11 атак у районах Ставків, Дробишевого, Зарічного та Копанок.
- Слов’янський та Краматорському напрямки: ворог атакував поблизу Платонівки, Васюківки та Оріхово-Василівки.
- Олександрівський напрямок: триває бій у районі Привілля, також зафіксували авіаудари біля Орлів та Покровського.
Обстановка на інших напрямках
Російська армія не припиняє тиск на півночі та півдні України:
- Північно-Слобожанський та Курський напрямки: відбулося сім боєзіткнень. Ворог 45 разів обстріляв позиції наших військ, зокрема чотири рази — з реактивних систем залпового вогню.
- Південно-Слобожанський напрямок: противник 8 разів атакував біля Вовчанська, Стариці та Зеленого.
- Гуляйпільський напрямок: Сили оборони відбили 7 атак у бік Святопетрівки та Оленокостянтинівки.
- Оріхівський напрямок: зафіксували 6 штурмів у районах Степногірська, Малих Щербаків та Павлівки.
- Прикордоння Сумщини: під артилерійським вогнем опинилися 8 населених пунктів, серед яких Рижівка, Іскрисківщина, Рогізне та Студенок.
На Куп’янському напрямку ворог атакував чотири рази, а на Придніпровському здійснив одну невдалу спробу штурму. На інших ділянках суттєвих змін не зафіксували. Українські війська продовжують виснажувати сили загарбників вздовж усієї лінії фронту.
Хотіла б повернутися додому, але дому вже немає: історія українки, яка знайшла нове життя за кордоном
Чотири роки тому Вікторія була впевнена, що їде з Краматорська ненадовго. Сьогодні вона вже подала документи на п’ятирічну візу в Чехії, її син завершує навчання, а повернення додому залишається радше мрією, ніж планом. Війна забрала не лише звичне життя, а й бізнес, у який родина вкладала роки праці та заощаджень. Натомість з’явилися нова країна, нова мова і нова реальність, до якої довелося пристосовуватися. Свою історію Вікторія Савченко розповіла журналістці «Антикризового медіа-центру».
Не думала про бізнес – рятувала дітей
Наприкінці лютого 2022 року я сказала, що нікуди не поїду з дому. Ми облаштували підвал і прожили в ньому місяць. Зі мною був 13-річний син, а 20-річна донька – у Києві. Та коли я прочитала про Бучу, мене охопив страх. Чоловік наполягав на виїзді, тож зрештою погодилася. Тоді була впевнена, що ми їдемо лише на два-три місяці, як у 2014 році.
У Краматорську понад 20 років мала бізнес – канцелярський магазин. Буквально перед пандемією ми відкрили другий. Вклали в нього всі гроші – і раптом локдаун, зачинені магазини. У 2021 бізнес тільки почав відновлюватися, а за рік почалося повномасштабне вторгнення.
Магазин у Краматорську. Фото героїні
Власної справи зараз уже немає. Канцтовари, що залишилися, вдалося вивезти й продати майже за безцінь. Але у 2022 році я не думала про бізнес – рятувала дітей.
За кордон ми виїхали автівкою: я та діти. З собою взяли дві валізи. Обрали Чехію, бо тут жив далекий родич, який знайшов волонтера, аби нас прихистили. У невеликому містечку в Моравії надали місце в гуртожитку для матерів із дітьми. Допомогли оформити документи, за два тижні влаштували сина до школи, знайшли лікарів, а перший час навіть привозили їжу.
Згодом я перевезла сюди й батьків. Вони досі живуть у Моравії та отримують допомогу, оскільки вже не можуть працювати.
Перші два роки ми жили безоплатно. Без такої підтримки я навряд чи впоралася б самотужки: тут діє обов’язкове медичне страхування. Батькам його оплачують досі, як і синові, адже він ще неповнолітній.
Зроду не тримала інструментів у руках
За місяць після приїзду мене влаштували на завод. Я ніколи не тримала інструментів у руках. Але з’ясувалося, що маю технічний хист. Я швидко навчалася і вже змінила чотири заводи. Тут дуже розвинене автовиробництво, і донька жартує: «Ще два заводи – і сама машину збиратимеш».
На першому підприємстві виготовляли дорогі дизайнерські меблі ручної роботи: стільці та крісла. Заводу понад 150 років, сюди навіть туристи приходили.
Я готувала меблі до фарбування і щовечора поверталася додому зі сльозами. Це була важка восьмигодинна фізична праця. Водночас зарплата була хорошою, а я мала всі соціальні гарантії нарівні з чехами: оплачувані лікарняні, премії тощо. Там пропрацювала рік і чотири місяці, поки через економічні труднощі на підприємстві не почали скорочувати робітників.
Я потрапила під третю хвилю звільнень. Того дня скоротили близько ста працівників: на завод приїхали представники Уряду праці. Ми заповнили необхідні документи, а вже наступного дня почали отримувати допомогу з безробіття – приблизно половину попередньої зарплати.
Фото героїні
Через півтора місяця я знайшла найкращу роботу за весь час перебування в Чехії – на заводі з виробництва автомобільних фар. Працювала в чистих умовах і займалася складанням дрібних деталей. Мені дуже подобалося, але заради цієї роботи довелося переїхати в інше місто.
Батьки залишилися із сином, який саме закінчував дев’ятий клас. Згодом він вступив до технікуму на спеціальність, пов’язану з інформаційними технологіями. Ще в Україні він захоплювався робототехнікою.
Донька прожила зі мною рік, потім повернулася до Києва, але через обстріли та блекаути знову приїжджала до Чехії на півроку. Зараз у неї в Києві наречений, тому фактично вона живе між двома країнами.
Нині я переїхала ближче до Острави, майже на польський кордон, і працюю на невеликому підприємстві, де всі колеги чехи. Можливо, саме тому, що вже добре володію мовою, це перше місце роботи, де в мене з’явилися подруги.
Хоча я б хотіла працювати у великій торговельній мережі на кшталт «Lidl», де вищі зарплати. Вже намагалася туди влаштуватися, але тоді ще недостатньо добре знала чеську.
Сумніви щодо бізнесу
Я помітила, що в Чехії досить слабкий сервіс. Перукарні, манікюрні салони чи автомайстерні значно поступаються українським. Щоб просто поміняти колеса на авто, іноді доводиться чекати два місяці. А на стрижки багато чехів записуються саме до українських майстрів.
Колись я замислювалася про власну справу. Ще задовго до того, як стала підприємницею, отримала диплом перукаря. Давно стрижу всю родину, а після переїзду навіть навчилася стригти наших собак – тоді доводилося економити буквально на всьому.
Ідеї бізнесу були різні. Але починати все з нуля у 50 років непросто. До того ж після втрати двох магазинів я більше не хочу вкладати гроші в обладнання чи приміщення. Тому серйозно про відкриття власної справи вже не думаю.
Загалом, якщо працювати, на життя тут вистачає. Можна навіть повезти дітей влітку на море або взимку гірськолижний курорт.
Втім, якщо порівнювати з Україною, то живу я значно скромніше. У Краматорську належала до людей із достатком вище середнього. Могла дозволити собі значно більше, ніж зараз. Нині живу лише на зарплату, хоча вона й вища за українську.
Хотіла б повернутися у своє минуле життя
Моя найбільша мрія – повернутися додому, у своє колишнє життя. Мене все влаштовувало. Я не хотіла нічого змінювати й нікуди їхати.
Перші два роки в Чехії я ніби не жила. Працювала, поверталася додому, читала новини, плакала, спала і знову йшла на роботу. Потім усе повторювалося. Не знаю, як взагалі пережила той період.
Лише через два роки поступово повернувся інтерес до життя. Захотілося поїхати на море, почала помічати світ навколо, усвідомила, що потрібно серйозно вивчати чеську мову.
Фото героїні
Я давно приїхала б в Україну, але сину скоро виповниться 18 років. Він і сам хотів би жити вдома, але я пояснила йому, що після повернення його можливості будуть обмежені. Та й повертатися нам фактично нікуди. Хіба що до доньки в Київ.
Тому ми домовилися, що він продовжить навчання в Чехії. За ці роки ми багато вклали в адаптацію, соціалізувалися. Я подала документи на п’ятирічну візу. Якщо не отримаю її, через півроку подаватиму документи на громадянство.
Це дуже складне рішення. Я не відкидаю можливості повернення. Але поки що не знаю, коли саме це може статися.
Що забрала б в Україну
Перше, що впадає в око, – дороги: настільки звикла до їхньої якості. Мене також вразила робота Уряду праці. Це певною мірою аналог українського Центру зайнятості, але система працює швидко й зрозуміло. Якщо людина втрачає роботу, їй допомагають оформити виплати та знайти нове місце праці. Хоча й чехам є чому повчитися в України. Наприклад, цифровізація через «Дію» та інші електронні сервіси в нас з’явилися значно раніше.
У Чехії непросто знайти сімейного лікаря, з яким можна укласти договір. Але якщо вже маєш такого, то отримуєш дуже якісне обслуговування. В одному кабінеті можуть зробити аналізи, обстеження та необхідні процедури на сучасному обладнанні.
Водночас людина сама несе відповідальність за своє здоров’я. Потрібно регулярно проходити профілактичні огляди. Якщо цього не робити, можуть виникнути проблеми навіть зі страховою компанією чи лікарем.
Мабуть, тому люди тут більше дбають про себе. Багато хто бігає, їздить на велосипеді, ходить у гори. Популярні басейни, сауни, джакузі. Майже кожен має якесь хобі. Я теж почала більше рухатися: їжджу на велосипеді, взимку ходжу до басейну і навіть зацікавилася мотоциклами.
Авторка тексту – Олена Костенко
Матеріал створений за фінансової підтримки ІТ-компанії «QuartSoft». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Антикризового медіа-центру і не обов’язково відображає позицію фінансових партнерів.
Депортовану з Маріуполя 74-річну жінку повернули в Україну
В Україну вдалося повернути 74-річну жительку Маріуполя, яку російські окупанти депортували під час захоплення міста.
Про це повідомив Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець.
За його словами, повернення стало можливим завдяки гуманітарним домовленостям. Після тривалого перебування за межами України жінку вдалося ідентифікувати та організувати її повернення.
Лубінець повідомив, що жителька Маріуполя перебувала у важкому стані та потребувала постійного догляду. Нині вона в Україні та разом зі своєю донькою. Її стан здоров’я потребує подальшого лікування та підтримки.
Як повідомив омбудсман, після досягнення перших домовленостей на Батьківщину повернули п’ятьох громадян України. Найстаршій людині – 84 роки.
Серед цивільних шестеро загиблих і 19 поранених: росіяни атакували Донеччину (фото)
Протягом 5 червня російські війська завдали ударів по 12 населених пунктах Донеччини. Окупанти застосовували авіаційні бомби. Серед цивільних є загиблі та поранені.
Про це повідомили у пресслужбі Головного управління Національної поліції Донецької області.
Протягом доби росіяни атакували Білозерське, Добропілля, Дружківку, Костянтинівку, Краматорськ, Миколаївку, Слов’янськ, селища Біленьке, Олексієво-Дружківка, села Іверське, Кіндратівка та Майдан. від дій ворога руйнувань зазнали 30 цивільних об’єктів, з них 11 – це житлові будинки.
Наслідки російських атак:
- на Миколаївку росіяни скинули чотири бомби «КАБ – 250» – вбили чотирьох цивільних осіб, ще чотирьох поранили. Пошкоджено багатоквартирний будинок і гаражний кооператив;
- одна людина загинула в Добропіллі;
- в Олексієво-Дружківці внаслідок влучання безпілотника загинула людина;
- Дружківка витримала 10 атак (чотири авіабомби, шість FPV-дронів). Серед цивільних – четверо зазнали поранень. Ворог пошкодив шість багатоквартирних будинків, одну приватну оселю, два автомобілі комунального підприємства;
- у Краматорську через удари ворожих дронів травми дістали двоє людей, руйнувань зазнало відділення банку;
- у Костянтинівці війська рф поцілили поблизу автодороги на Дружківку – є поранений. Ще одну людину росіяни поранили в Кіндратівці;
- по Майдану ворог вдарив БпЛА «Молнія-2» – поранив сімох мирних жителів, пошкодив автомобіль;
- на Слов’янськ росіяни спрямували авіабомбу «КАБ-500» – пошкодили підприємство, сім цивільних авто;
- у Білозерському окупанти пошкодили багатоквартирний будинок і заклад освіти, в Іверському – приватний будинок.
Окупанти активізували атаки на кількох напрямках Донеччини: тривають бої
На Донеччині з початку доби 5 червня Сили оборони відбили понад 30 атак окупантів, найінтенсивніші бої тривають на Лиманському та Покровському напрямках.
Про це повідомили у фейсбуці Генерального штабу Збройних Сил України.
На Лиманському напрямку українські військові відбили 13 спроб росіян просунутися в районах Новоселівки, Зарічного, Дробишевого та у напрямку Лимана й Озерного. Три боєзіткнення тривають.
На Слов’янському напрямку Сили оборони зупинили дві спроби просування окупантів у районі населеного пункту Закітне. Одне боєзіткнення триває.
На Краматорському напрямку російські війська спробували витіснити українських захисників із займаних позицій у районі Никифорівки.
На Костянтинівському напрямку українські військові відбили дев’ять атак поблизу Костянтинівки, Плещіївки, Берестка та у напрямку Іллінівки. Чотири боєзіткнення тривають.
На Покровському напрямку з початку доби росіяни 11 разів намагалися потіснити українські підрозділи в районах Родинського, Котлиного, Гришиного, Удачного, Новомиколаївки та у напрямку Дорожнього.
У Слов’янську попрощалися із захисником Олегом Каплуновським
У Слов’янську провели в останню путь старшого солдата Олега Каплуновського. Захисник загинув 22 травня 2026 року.
Про це повідомили у пресслужбі Слов’янської міської військової адміністрації.
Олега Каплуновський служив водієм-електриком відділення командно-штабних машин рухомого взводу зв’язку військової частини А5172. Загинув 22 травня 2026 року. Йому було 45 років.
Захисник народився 1 жовтня 1980 року в Херсоні. Через службу батька родина часто змінювала місце проживання, згодом оселилася в Слов’янську. Тут він навчався у школі №11, після чого закінчив залізничний технікум. Працював оглядачем вагонів у Костянтинівці. У 2024 році добровільно став на захист України та служив у Десантно-штурмових військах Збройних Сил України.
Восени 2024 року отримав важке поранення під час виконання бойового завдання в районі села Погребки Курської області. Був відзначений грамотами військової частини, медалями учасника бойових дій та «За поранення».
Захисника поховали у Слов’янську на кладовищі по вулиці Данила Галицького. У нього залишилися мати та брат.
