Дмитро Артемов родом з Харківщини, а його обидві доньки народилися на Луганщині. У 2014 році вони забрали до себе батьків з міста Ровеньки, але Донбас чоловік називає «своєю рідною землею». З 26 лютого 2022 року волонтер щодня виїжджає у найвіддаленіші села з гуманітарною допомогою, забезпечує мешканців хлібом, вивозить з гарячих точок людей та тварин, ризикуючи життям. Він вірить, що після перемоги Україна почне своє відновлення з сіл.
Все почалось з евакуації
Волонтерська діяльність Дмитра розпочалась з отримання повідомлення від друга зі словами: «Діма, знаєш, там сидять діти… Студенти на Пушкінській. Вони не можуть виїхати 2 дні, бо таксисти вломили ціни у доларах, метро закрито. Вони просто сидять там і не знають, куди їм діватися». Цих студентів вдалось вивезти, а от друга цього вже немає — він одразу пішов добровольцем у ЗСУ та загинув на фронті. Самого ж Дмитра у той час поставили у резерв, бо не підійшов за віком і не мав військового досвіду.
«Тоді сказав жінці, що вийду за водою, а сам — у військкомат. Нас із кумом запитали, чи маємо бойовий досвід, а такого не було і ми по віку вже не підходили. Тож нам сказали чекати, бо всі заявки у Харкові були заповнені на той час. Нас поставили «на олівець», так би мовити, але чогось чекати ми не могли й тому кожен з нас зайнявся чимось корисним. Я тоді як схопив те кермо, так його і не відпускаю досі», — каже Дмитро.
Прифронтові території Донеччини та гуманітарна допомога
Крім евакуації, Дмитро почав їздити за гуманітарною допомогою в Черкаси та роздавати її тим, хто цього потребує. У нього немає постійної команди, сам об’їздив чи не кожне село спочатку поблизу Ізюма, а потім і Донеччини.
«Мене просто знають як Дмитра Артемова, який може зробити те, що не виходить у великих організацій. І щойно пішла хвиля звільнення Ізюмщини, а далі й всього нашого цього краю Донецького, я був там. Не покидаю його досі», — каже волонтер.
Вперше приїхав у Донецьку область у жовтні 2022 року. Перед цим звернувся до Червоного Хреста у Харкові, вони зателефонували до своєї організації на Донеччині та звели Дмитра з ними. Вже у Краматорську чоловік завантажив повну автівку гуманітарки для місцевих і повіз її в Бахмут, Костянтинівку і Часів Яр. За ці два роки жодного разу не відмовив людям у допомозі, робив все, що в його силах.
«Зверталися і вдень, і вночі. Тоді кидав всі свої справи і їхав на допомогу. Близьким казав, що тепер собі не належу і мушу допомагати тим, хто потребує такої допомоги. А коли мене у місцевих групах запитували щось на кшталт: «Діма, навіщо тобі той Бахмут чи Костянтинівка, якщо у Харкові стільки роботи?» надсилав туди свідоцтва про народження доньок (Ровеньки Луганської області, знаходяться на ТОТ — ред.) і всім казав — це Україна. Я хочу бути першим, хто туди заїде з Україною. Я хочу туди знову повернуться. І це був дуже сильний мотиватор для мене, особливо коли почалася деокупація Ізюмщини, потім Лиманщини. Все ближче і ближче до тих рідних країв, де ми так багато часу проводили», — говорить Дмитро.
Він також додав, що на Харківщині більшість гуманітарних питань закриває місцева влада та волонтери, «тут немає хаосу». На Донеччині ж ситуація набагато складніша. Сюди він привозить хліб, продукти, одяг, медикаменти – будь-що, в чому є потреба у містечках, які розташовані на лінії фронту.
«Я об’їздив весь регіон від маленьких сіл до великих міст саме по лінії зіткнення. Тобто ми стараємось з тими людьми, які зі мною працюють, їздити саме по гарячих точках».
Читайте також: “Янголи Спасіння” рятують життя та надають невідкладну допомогу всім, хто її потребує
Хліб — це сила української землі
З 8 березня 2022 року і донині волонтер допомагає людям хлібом. Спочатку розвозив його щодня, тепер два-три рази на тиждень.
«Усі мої друзі знають, що середа — це точно мій хлібний день, і нічим, окрім хліба, я не займаюсь. Тобто вони завжди можуть звернутись до когось іншого, кудись поїхати та вивезти когось чи відвезти генератор хлопцям на позиції. У мене — хліб. Всі вже звикли до цього і розуміють», — каже Дмитро.
Він додає, що вперше в автівку забили 400 буханок хліба і доводилось навіть шукати людей, яким треба допомогти. Тепер розвозить кілька десятків тисяч буханок на тиждень у деокуповані та прифронтові території.
«Чому саме хліб? Знаєте, я і сам дуже багато разів думав про це, хотів для самого себе знайти відповідь. Є величезна кількість інших напрямків допомоги як місцевим жителям, так і військовим. Але я думаю, що така допомога приходить з усіх куточків світу: хаймарси з Америки, ліки з Франції, тушонка з Польщі й т. і. Але хліб, він же ж однозначно вирощений тут. Це зернятко виросло на нашій українській землі і в ньому є та наша сила. І коли я віддаю цей буханець бабусі, дитині чи будь-якій людині, то знаю, що у ньому сила нашої України. Мене така думка мотивує і я продовжую робити це щодня», — пояснює волонтер.
Відродження країни почнеться з сіл
Дмитро каже, що найбільше допомагає жителям сіл, бо вважає, це майбутнє. Там люди не покинули свої домівки, городи і наново намагаються підіймати їх після деокупації.
«Я абсолютно переконаний, що саме з села почнеться відродження України. Там живуть дуже працьовиті люди, які до останнього тримаються за свій клаптик землі, бо люблять його. Скільки харківських переселенців покинули свої бетонні коробки (квартири — ред.), поїхали і не планують повертатися до України? Багато, на жаль. Але їм, по суті, і втрачати нічого вже. А там людина, вона на землі, вона живе землею, вона з неї годується, любить її. І це їй дісталось від бабусі чи прапрабабусі, я цього не знаю, але бачу зовсім інше ставлення до всього. От тому так важко людей вмовити виїхати, витягнути їх навіть тоді, коли вже все горить. Все палає, а вони, біднесенькі, сидять по підвалах. Це від того, що дурні чи чекають саме «ту сторону», тобто росіян? Та ні. Таке теж буває, але я вже стільки такого надивився, що… Вони не потребують чогось іншого, а просто хочуть свій шматок землі і панувати саме тут. Це все видно по їхніх очах і по спілкуванню (українською, до речі). Тим паче старі люди, які взагалі не готові думати про якийсь прихисток, їм потрібна саме ця земля і вони навіть фатально сприймають вірогідність того, що помруть від чергового снаряда», — пояснює волонтер.
Читайте також: «Ми тут, ми живі»: як мобільні бригади допомагають людям у селах Донеччини
Навіть у Харкові не так ставляться до дітей, але дещо потрібно змінювати
Окремо Дмитро розповідає про дітей, яким дуже потрібна допомога у прифронтових регіонах, особливо у найвіддаленіших селах. Зокрема згадує, як звернувся до благодійників з Чехії з проханням надати планшети та навушники для випускників у селі Новоселівка Донецької області.
«Якщо говорити про гуманітарний напрямок, то цю допомогу мають цінувати. От, наприклад, я попросив планшети і навушники для цих дітей. Здається, що це дрібниця, але вони дійсно там потрібні. Діти займаються. Навіть у Харкові немає такого ставлення до навчання дітей. Я вчергове приїжджаю в Новоселівку і дивлюсь, як вчителька їх збирає, проводить урок, як вони слухають і користуються цими гаджетами. І розумію, що дуже хочу продовжувати допомагати. Це не тільки Новоселівка, це й Шандриголове, Ярова, інші села на Лиманщині. Сюди ми разом із волонтеркою Мирославою Пузановою (засновницею проєкту «Культурне відродження» – ред.) неодноразово приїжджали з різними виставами, організовували якісь заходи, поповнювали бібліотеки… Ці діти багато чого не бачили і кожного разу для них це свято», — говорить волонтер.
Водночас додає, що бачив не дуже вдалий досвід влаштування свята для дітей у містах Донеччини. У цьому контексті згадує Дружківку, куди приїхав під новорічні свята.
«І там ростова лялька (людина у костюмі якогось персонажа — ред.) робила свято і роздавала цукерки під пісню «Дискотеки аварії». Звісно, втручатися тоді ми не стали, але були дуже збентежені. Того ж дня подзвонив Мирославі і сказав, що треба їхати. Бо цих дітей потрібно направляти зараз, а не коли буде запізно. Комусь може здаватися, що це все не страшно, але ж потім буде набагато важче щось пояснювати. Тому, коли потім приїздили із різними програмами, побалакали з вихователями, що треба ретельніше обирати репертуар. Я не прихильник того, щоб це робити силоміць, але коли приїжджаєш і показуєш, що є дійсно добрі виступи українською, є багато українських пісень, літератури і всього іншого — це дає більший ефект», — підсумував Дмитро Артемов.
Читайте також: Як реалізується проєкт «Культурне відродження» на Донеччині та чому це важливо
Ця публікація здійснена за підтримки Фонду «Партнерство задля стійкості України», який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Антикризовий медіа-центр» не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.
Відстежуйте події, що відбуваються на сході України, разом з нами на наших сторінках - YouTube або Facebook або Twitter або Telegram. Долучайтесь!