Вероніка виїхала з Краматорська у перший день повномасштабної війни разом із маленькою донькою та мамою. Після кількох місяців в Іспанії родина оселилася у польській Познані, де нині жінка працює, виховує дитину й поступово звикає до нового життя. Журналістці «Антикризового медіа-центру» Вероніка розповіла про безпеку, ставлення до дітей, побут у Польщі та про те, чому сьогодні не знає, чи зможе повернутися додому.
Через тривоги – за кордон
З Краматорська ми поїхали 24 лютого 2022 року. Кілька днів були в Яремчі, потім – в Івано-Франківську на квартирі знайомих. Однак я постійно переживала за трирічну доньку, і після кількох ночей, проведених у ванній через повітряні тривоги, ми вирішили виїжджати.
Моя компанія допомогла грошима, щоб можна було на перший час зняти квартиру. А колеги, які жили в Європі, швидко організувалися: зробили спеціальну таблицю в Google, де писали, хто і скільки може прийняти у себе. Тоді було дуже важливо знати, що так багато людей готові тобі допомогти. Чимало моїх колег, які виїжджали з України, користувалися цією підтримкою й залишалися на якийсь час у знайомих. Ми скористалися лише грошовим бонусом, бо знали, куди їхати.
Ще за кілька днів до початку повномасштабної війни троюрідна сестра з Іспанії написала, що з радістю прийме нас, якщо раптом ми захочемо приїхати до неї пожити. Я дуже вдячна їй за доброту і турботу. Не кожному зручно прийняти інших людей у себе вдома. Іспанія стала нашим планом на початку повномасштабної війни.
З Іспанії до Польщі
Я взяла доньку, маму, а також колегу з її сином, і автомобілем ми поїхали за 2000 кілометрів. Я була єдиною водійкою і три дні провела за кермом. Дорога здавалася нескінченною й була дуже важкою. Через війну я дуже погано спала. Після цього два місяці не сідала за кермо – усе боліло.
Кілька тижнів в Іспанії ми жили у сестри, а потім разом із колегою зняли квартиру в маленькому містечку на березі Біскайської затоки Атлантичного океану. Там дуже красиво, і ми залюбки прожили два місяці. Та хоч Іспанія й сподобалася мені, я не почувалася комфортно.
Наприклад, у них робочий день майже всюди починається о 9:00 або 10:00, і зранку я нічого не встигала купити. Якось у мене зламалася зарядка для ноутбука, і це була ціла історія, щоб знайти нову. Довелося відпроситися з роботи, щоб їхати в інше місто на пошуки. Усі магазини зачиняються в суботу після обіду, і до понеділка нічого не працює. Мені було важко так планувати життя, щоб у неділю нічого не знадобилося.
Усе це спонукало мене поїхати до Польщі, і ми обрали Познань, оскільки тут уже жили знайомі моєї колеги.
Тут я відчуваю безпеку
Перше, з чим ми стикнулися, – інша мова. У пошуках квартири треба було телефонувати за оголошеннями, а ми не розуміли польської. Натрапили на власників квартири, які у школі вчили російську, і це трохи допомогло. Моя колега домовлялася з ними на якомусь російсько-польсько-українському суржику. Так ми зняли квартиру, де нині живу.
На роботі ми спілкуємося українською або англійською. У Познані достатньо високий рівень англійської – хоч у ресторан підеш, хоч до лікаря. Та згодом я зрозуміла, що дитина вчить польську в садочку, скоро піде до школи, читатиме, а я не зможу щось їй пояснити. Тому і сама почала займатися з репетитором.
Фото героїні у Познані
У садочку в доньки було багато українських дітей, і я навіть побоювалася, що вона взагалі не знатиме польської. Та нам дуже пощастило – вихователька-полька дуже добре ставилася до всіх дітей, і в доньки не було жодних проблем із мовою. У садку її хвалили, казали, що дитина все розуміє і говорить майже без акценту. Сподіваюся, моїй доньці допомагає те, що ми вдома теж розмовляємо польською.
Мене здивувала чистота на вулицях і відсутність безпритульних котів та собак. Зате, якщо мешкаєш поблизу лісопарку, можеш побачити кабанів, козуль, зайців чи лисиць.
Тут я відчуваю безпеку. Просто на вулиці, за невеликими огорожами, поляки залишають різні речі, іграшки, меблі. На вікнах майже не зустрінеш ґрат. Це дуже розслаблює.
Я чула, що в Польщі погано ставляться до українців. Однак у мене не було такого досвіду. Можливо, це моя бульбашка, але всі, з ким я спілкуюся, їм загалом байдуже: українець ти чи ні.
Бенефіти за податки
Ще з 2021 року я працюю віддалено, і це дуже допомогло, бо не треба було шукати роботу після переїзду. Оскільки я постійно працювала, від Польщі отримувала лише допомогу на дитину – 800 злотих. Також перші три місяці ми в садочку платили тільки за харчування. Потім – і за сам садочок, але небагато, бо це частково фінансують з бюджету міста або держави.
Якщо порівнювати рівень життя, то в Краматорську я жила у власній квартирі й платила лише за комунальні послуги. У Польщі житло дороге, як і комуналка. Найбільші витрати – саме оплата житла. Звісно, я працюю, щоб підтримувати наше життя на довоєнному рівні, але не скажу, що ми стали жити краще, бо витрати значно зросли.
Тут на деякі продукти немає ПДВ (податок на додану вартість – ред.), а для більшості він дуже низький, тож ціни на продукти часом навіть нижчі, ніж в Україні.
У Польщі я зі своєю ж компанією перейшла на інший тип контракту, щоб тут платити податки. У Познані є мобільна програма: якщо сплачуєш збір у місті, можеш отримати певні бонуси. Наприклад, за злотий – десять відвідувань басейну або знижки в аквапарку чи на тенісних кортах. У мене не дуже великі податки, але я вже маю знижку на паркування. Це мені дуже сподобалося. І цю ідею я б залюбки привезла в Україну. Тоді людина зацікавлена платити податки саме там, де живе.
Також мені сподобалася доступність. Я настільки звикла до цього, що коли приїхала до Києва у 2024 році, дуже здивувалася, коли мама з візочком або людина на кріслі колісному не можуть подолати сходи або бордюри. У Польщі майже немає такого – завжди є з’їзд. Це я б теж залюбки привезла до України.
Познань. Фото героїні
Освіта тут лагідна
Познань має кращу інфраструктуру, ніж Краматорськ. Тут дуже багато місць для дозвілля: спортивні об’єкти, басейни, хороша велоінфраструктура, добре працює транспорт.
Для дітей теж багато цікавого: батути, різні простори для активностей. Загалом тут інше ставлення до малечі. В Україні, якщо ти заходиш у кафе з дитиною і вона поводиться гучно, можеш стикнутися з осудом від інших. У Європі – навпаки.
Якось в Іспанії я бачила в супермаркеті хлопчика, який мало не бився головою об вітрину, і касирка дуже ласкаво його заспокоювала. У Польщі також дітей не сварять, із ними спокійно розмовляють.
У моєї доньки приємна вчителька – не кричить, не розбирає помилки перед класом. Тут ніхто не обговорює оцінки публічно, на батьківських зборах не оцінюють дитину. Вчитель спілкується з батьками через спеціальну програму, щось на кшталт електронного щоденника.
Батьки можуть побачити оцінки і позначки про те, що виходить добре, а на що варто звернути увагу. Якщо у дитини конфлікт з іншою, то родини не розбираються одна з одною, а пишуть учителю – і він вирішує ситуацію.
До школи діти не зобов’язані вміти читати чи писати – у першому класі вони ще вивчають букви. Кожна дитина має відвідувати садочок в останній рік перед школою, де отримує базові знання.
Я знаю, що в одних класах домашніх завдань взагалі немає, а в інших є. У нас викладачка вчить дітей бути відповідальними й пам’ятати про те, що вони мають самостійно зробити вдома. Але завдання нескладні і дитина може самостійно впоратися за 15 хвилин або навіть зробити все ще в школі.
У Польщі першокласники частину уроків можуть грати в настільні ігри. Тут теж є «бюджет класу», куди батьки здають гроші, але не «на штори», а, наприклад, на настільний футбол.
Мені подобається, що дітей не перевантажують. Але я знаю, що екзамени в Польщі дуже складні, і якщо їх не скласти – до вишу не вступиш.
Не знаю, як повернеться життя
Якщо чесно, я не знаю, що робити далі. На початку повномасштабного вторгнення думала, що повернуся в Україну. Але минають роки, дитина вже навчається в польській школі й, здається, польською говорить краще, ніж українською.
Якщо ми повернемося в українську школу, вона може зіштовхнутися з труднощами, бо навчається за польською програмою. Більша частина її життя минула не вдома. Вона дуже мало пам’ятає про Краматорськ, і мені здається, що не хотіла б знову кудись переїжджати. Не знаю, як повернеться життя. Звісно, хотіла б повернутися в Україну, але не знаю, чи зможу.
Я хотіла б, щоб донька додатково вивчала українську мову. Планую найняти репетитора або знайти щось на кшталт недільної школи. Мені хочеться, щоб дитина добре знала українську і, якщо ми повернемося, не мала проблем. Для мене це дуже важливо. Хотілося б, щоб донька пам’ятала своє коріння: вона з України.
Авторка тексту – Олена Костенко
Матеріал створений за фінансової підтримки ІТ-компанії «QuartSoft». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Антикризового медіа-центру і не обов’язково відображає позицію фінансових партнерів.