Художник із Донеччини створив світовий рекорд

Художник зі Слов’янська, представник східноукраїнської школи живопису, бачить своє покликання не лише у творчості, а й у збереженні історії рідного краю. Володимир Радковський – член Національного союзу художників України та учасник міських, обласних, всеукраїнських та міжнародних виставок. Його особистий шлях перетворився на місію: він написав понад півтори тисячі робіт, фіксуючи залишки автентичних українських хат на Донеччині.

Після початку повномасштабної війни, переживши обстріли та втрату майстерні, митець був змушений виїхати, але зумів врятувати свій доробок. Сьогодні, перебуваючи на заході України, він планує показати свій улюблений схід у нових роботах і мріє повернутися, щоб знову писати свій дім.

Про це Володимир Радковський розповів журналістці Антикризового медіа-центру.

Від дитячого захоплення до професійної основи

Народився майбутній художник у Сіверську Донецької області, де не було художніх шкіл та гуртків. Любов до малювання передалася від батька, який сам мріяв про мистецтво й свого часу ходив до художньої студії в Бахмуті. Ці сімейні спогади, сповнені тепла, стали для маленького Володимира першим магнітом, що притягнув його до фарб.

Художник згадує, що вже з дитинства малювання було його пристрастю, яка виходила за межі дозволеного і створювала у домі творчий хаос.

“Усі килими були в пластиліні, усі книги були розмальовані”, – розповідає Володимир про своє дитинство.

Він підкреслює, що саме цей внутрішній потяг визначив його долю. Після служби в армії він потрапив до Харківського художньо-промислового інституту на так званий “робфак” – нульовий курс. Саме там Володимир Радковський і здобув свою професійну освіту. Після закінчення працював у творчих майстернях, зокрема у Донецьку, де спілкувався з іншими митцями. З 1986 року художник жив та працював у Слов’янську, де й сформувалася його основна творча база.

Художник Володимир Радковський

Спіймати мить: філософія “емоційного мазка”

Володимир Радковський – майстер олійного живопису. Його роботи вирізняються глибоким, але стриманим колоритом і вільною, експресивною манерою письма. Він використовує так званий “емоційний мазок” – широкий, легкий рух пензля, який дозволяє швидко схопити та передати мінливий стан природи, вираз обличчя. 

Художник свідомо обрав шлях “правди враження” і “правди того, що бачиш”. Для нього важлива робота безпосередньо з натури. Він відмовляється від роботи з фотографії, оскільки вважає її нездатною передати мінливість природного світла та емоційного стану митця.

“Багато хто говорить, що вони – імпресіоністи, а малюють із фотографії. Але це все штучно, як на мене. Натура дає великий імпульс, свіжість, неповторність, мінливість. І душу”, – пояснює митець, проводячи чітку межу між справжнім мистецтвом і ремісництвом.

Можливо, саме тому роботи художника, сповнені ліризму та тепла, цінують й за межами України: його картини є в приватних колекціях у Польщі, Німеччині та Італії.

Картини Володимира Радковського “Відпочинок” і “Дівчинка”

Сотні полотен із зображенням українських хат: місія зі збереження історії сходу

Особливою, історично значущою сторінкою в його творчості стала багаторічна співпраця з місцевим краєзнавцем Геннадієм Киркачем. Їхній спільний проєкт перетворився на унікальну місію порятунку історичної пам’яті українського сходу. Художник фіксував зникаючу архітектурну спадщину.

Протягом близько п’яти-восьми років вони, попри негоду і дорожні умови, їздили глухими селами Донеччини, а також Харківщини. Мета була одна – зафіксувати на полотні те, що неминуче зникало: останні залишки автентичних українських хат (критих соломою, з призьбами), старовинні церкви та особливі місцеві краєвиди. 

“Ми писали залишки українських хат, де вони ще залишилися в нашому регіоні, розумієте? Просто їхали та дивилися навкруги, а якщо бачили те, що вартує уваги, зупинялися і я малював” – згадує Володимир Радковський.

За цей час митець створив понад 1500 робіт, що є не лише колосальним обсягом, але й безцінною художньою та етнографічною документацією для майбутніх поколінь. Ці полотна є частиною культурного коду регіону. Зараз вони всі знаходяться в колекції краєзнавця Геннадія Киркача.

Відданість рідному краю проявилася також і в освітніх проєктах. У 2018 році Володимир Радковський створив патріотичні розмальовки для дітей, що містили зображення українців у національних костюмах та пам’яток архітектури зі Слов’янська.

“Це мало сприяти національно-патріотичному вихованню підростаючого покоління та більш глибокому пізнанню історії рідного краю”, – пояснив художник.

Картина Володимира Радковського “Хати та церкви”

Проєкт “На грані”: мистецтво як свідчення та терапія

Художник підкреслює, що особисто він ніколи не хотів писати війну, оскільки для нього мистецтво завжди було джерелом світла, а не фіксацією травми. Проте, коли у 2023 році Слов’янський краєзнавчий музей та інші культурні інституції організували виставку «#НаГрані», то відчув необхідність долучитися до свідчення про руйнування рідного міста. На його полотнах, представлених на виставці, фігурує образ хлопчика з хлібом на тлі зруйнованих російськими снарядами об’єктів Слов’янська, як-от розбитий військкомат чи місцевий магазин. 

“Знаєте… Я писав війну один раз. І вибрав найболючішу тему – дитина на тлі руїн… Я хотів показати, що саме діти найбільш уразливі та сприйнятливі до цієї трагедії”, – пояснює свій вибір Радковський.

Картина Володимира Радковського для виставки #НаГрані

Обстріл майстерні та екстрена евакуація понад 200 картин

У 2022 році війна постукала у двері родини Радковських вже вдруге. Вперше, у 2014 році, переживши перші обстріли, художник з родиною виїхав до Харкова, але щойно українські військові звільнили місто, повернувся до Слов’янська. Там працював у майстерні, що розташовувалася на території хімтехнікуму. Нині це Слов’янський фаховий коледж індустрії та фармації, який був одним із найстаріших в Україні, адже вже у 2022 році будівля зазнала ударів від російських окупантів. І хоча картини дивом не згоріли, приміщення стало непридатним: вибухова хвиля повибивала шибки та обвалила полиці. Довелося екстрено евакуювати близько 200 картин, його багаторічний доробок.

“Вибухи викликали ступор цілковитий… Дивився на це і просто не було сил. Бажання творити пропадало, відчувалася якась скутість і непотрібність. Але був радий, що зміг врятувати картини”, – зізнається художник, описуючи свій стан.

Виїжджати зі Слов’янська Володимир Радковський не планував і облаштував майстерню вдома. А ще малював на вулиці. Лише у листопаді 2025 році, коли росіяни вдарили поряд із будинком, наважився евакуюватися та вивіз із собою не тільки старовинні меблі, а й майже усі полотна.

Картина Володимира Радковського “Церква”

“Друге дихання” на заході України та мрія про повернення

Сьогодні, знайшовши прихисток у невеликому селі на Тернопільщині, художник переживає “друге дихання”. Його захоплює новий ландшафт: величні гори, краса природи та старовинна архітектура західних областей. Ці нові, незвідані пленерні локації дають потужний творчий імпульс.

“Тут одразу побачив багато різних старовинних будинків, замків. Це мене вразило. Як і природа. Я вже хочу писати”, – ділиться враженнями митець.

Однак відновлення повноцінної роботи вимагає часу та пошуку якісних матеріалів.

“Треба знайти гарні, якісні фарби. Це не так просто, але руки я не опускаю і планую працювати”, – зазначає Володимир Радковський.

Він підтримує зв’язок із колегами, але не погоджується з думкою, що у Слов’янську не може бути творчого життя.

“Можна згадати, що Слов’янськ – центр кераміки, там є творчий потенціал, і він має бути”, – наполягає Радковський.

Художник пише картину. Джерело: ВелоТор”

Митець також переконаний: справжнє мистецтво потрібно бачити. Його мета – організувати виставки, які стануть мостом між регіонами.

“Я хочу, щоб люди побачили мої врятовані роботи, щоб побачили Донеччину тут, на заході країни. Хочу писати тут і показувати те, що побачив. Живе, українське”, – пояснює він.

Найбільша його мрія – повернення до Слов’янська. Його життєва філософія звучить як заклик до постійного розвитку та відданості покликанню. А мистецтво – вагоме свідчення того, що душа і пам’ять сходу України були збережені завдяки наполегливості та любові до рідної землі.

Лариса Мак

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.

Живе у Німеччині та пам’ятає українське коріння – письменниця, поетеса та художниця Емма Андієвська родом з Донеччини. Вона створила понад 9000 картин. Частину з них експонують, зокрема у Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків в Луцьку. Які особливості мають картини – дивіться у відео.

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.

“Обережно Крихке!” – виставку з такою назвою про зруйновані вітражі Маріуполя представлять у столиці. Захід запланували на 19 листопада.

Про це повідомили у телеграмі Маріупольської міської ради, пише Антикризовий медіа-центр.

Виставку, присвячену зруйнованим вітражам Маріуполя відкриють 19 листопада у Національному музеї літератури України. В основі експозиції – фотопроєкт маріупольського фотографа й журналіста Івана Станіславського, який задокументував унікальні вітражі міста Марії до їхнього знищення.

Під час відкриття виставки відбудуться виступи музейників, дослідників монументальної спадщини та митців.

“На відвідувачів чекатиме екскурсія, яка ознайомить з історією створення проєкту, символікою маріупольських вітражів і тим, як вони стали частиною пам’яті та спротиву. Зокрема, глядачі зможуть побачити три мінікопії маріупольських панно: “Прометей” та два фрагменти вітража Маріупольської камерної філармонії “Україночка” і “Скрипаль”, – йдеться у повідомленні.

Фото: Національний музей історії України, з виставки у 2024 році.

На Донеччині знову звучали давні українські мелодії — ті, що ніби пробуджують пам’ять і дають сили триматися. Кобзар Юрій Фединський приїхав на схід, щоб підтримати людей і, як сам каже, “збудувати духовні фортеці” музикою.

Музикант народився у 1975 році в США, в родині українських емігрантів. Його дід, теж Юрій, жив у Львові. Після Другої світової війни він виїхав до Америки: починав там прибиральником, а згодом став директором бібліотеки та професором. Бабуся родом з Полтавщини — саме туди через багато років повернувся онук, щоб відроджувати традиції предків. Юрій працював асистентом адвоката в Нью-Йорку. Він отримав музичну освіту з фортепіано та грав рок. Міг бути успішним в Америці, але одного дня вирішив: його шлях в Україні. У 23 роки він переїхав у село Крячківка на Полтавщині, де заснував кобзарський цех, почав власноруч виготовляти старовинні інструменти, створив гурт “Кобзарська армада” і присвятив життя відродженню українського кобзарства.

Нещодавно музикант побував на Донеччині та Дніпропетровщині. У межах великого туру, що охоплює 16 міст України, він виступив у Кам’янському, Краматорську та Слов’янську. Ці концерти стали його третьою поїздкою на схід від початку війни.

У розмові з журналісткою Антикризового медіа-центру кобзар розповів про свою місію та поділився враженнями від концертів у прифронтових містах.

Натхнення Донеччини: аура людей і духовний позитив

Коли дивишся на Юрія Фединського під час його виступу, складається враження, що він сяє. Сам музикант пояснює, що цей піднесений стан пов’язаний не лише з його особистим натхненням, а й з людьми, які перебувають поруч.

“Сама атмосфера Донеччини створює особливий настрій. Люди тут ніби добріші, більш відкриті, сповнені любов’ю. Відчувається щось дуже позитивне”, — розповів музикант.

Кобзар, який від початку повномасштабної війни не поїхав за кордон, а залишився та дав близько 700 концертів, підкреслює, що виступи у прифронтових містах мають незрівнянну енергетику, порівняно з Києвом чи містами Європи.

“Три дні — три концерти: у Слов’янську, Краматорську, Кам’янському. Усі близько до фронту, і тут є аура цих людей. Коли я граю музику в такій компанії, вона звучить набагато потужніше, духовніше. Це прекрасне відчуття”, — зазначив Фединський.

Музикант високо оцінює рівень зацікавленості публіки, навіть коли зал невеликий. Каже, що у Краматорську було тридцять-сорок людей, у Слов’янську слухачів було ще менше через маленьке приміщення.

“Знаєте, у мене бувають дуже вдалі концерти за кордоном, де публіка виявляє неабиякий інтерес, а іноді трапляється зовсім інакше. Розумієте, виступи з невеликою кількістю слухачів, особливо якщо це далеко від фронту, можуть бути складними щодо  утримання уваги. Але тут усі три концерти були надзвичайно сильними та проникливими. Переглядаючи відео, яке записали самі слухачі, я був настільки захоплений, що подумав: «Вау, це я?». Багато залежить від того, перед ким виступаю, яку аудиторію маю перед собою, і в якому середовищі це відбувається. На Донеччині панує особлива атмосфера: дуже позитивна енергетика і, я б сказав, високий рівень духовності. Це немовби колективна аура, яка об’єднує. Всі зустрічі тут були дуже теплими та незабутніми”, — поділився враженнями музикант.

Кобзарський маршрут як будівництво духовних фортець

Юрій Фединський приїжджає на схід, слідуючи старовинному кобзарському шляху. Він пояснює, що це не просто гастролі, а місія.

“Я знаю, що це гаряча точка. Ми всі знаємо про Бахмут і вже говоримо про Покровськ… Так само й про Слов’янськ, де у 2014 році розпочалася окупація — і тут, я вірю, має завершитися війна. Тому я завжди прагнув повернутися сюди. До того ж колись кобзарі мали свої маршрути на сході, а тепер і мій шлях проходить через Слов’янськ”, — пояснив він.

Музикант вважає, що його виступи створюють своєрідний духовний захист як для фронту, так і для людей у прифронтових зонах. Упродовж останніх трьох років він цілеспрямовано виступає в регіонах, розташованих поблизу бойових дій. Його мета — зробити концерт своєрідним зануренням  в історію української культури. Музика кобзаря будує духовні фортеці, які, за його словами, ворогу важко здолати.

Майструю їх сам, щоб вони були “живими”

Захоплення старовинною музикою та інструментами у Юрія Фединського почалося у дитинстві. В родинній фонотеці у США він знайшов довоєнний запис капели бандуристів. Мелодії глибоко його зачепили й підштовхнули до занять музикою. Свою першу освіту він отримав у Детройті, а другу приїхав здобувати вже в Україну.

“Коли я зрозумів, що є інструменти, що зародилися і розвивалися тут (в Україні —  ред.), то захотілося навчитися грати на одному з них. Добре пам’ятаю той день, коли вперше тримав бандуру. Це був чернігівський інструмент за 50 рублів. У ті хвилини хотілося лише одного — швидко піти додому та відчути її. Тільки з часом я зрозумів, що та бандура була ненайкращою”, — згадав музикант.

Саме усвідомлення низької якості доступних інструментів та їхня невелика кількість після радянських репресій, за словами Фединського, совок усе знищив, спонукало його створити власний цех.

“Зараз я врешті-решт маю честь робити гарні інструменти. Майструю їх сам, щоб вони були “живими”, щоб відрізнялися один від одного, мали різні дизайнові елементи, різні види дерева. У кожного своє звучання. Купити таку неможливо, бо, по-перше, дуже мало майстрів, які цим займаються. По-друге, вони не є музикантами й не можуть по-справжньому відчути інструмент. Мені дуже соромно, що загальна якість українських інструментів є такою низькою. Вона (радянська влада — ред.) велику шкоду зробила: ні інструментів немає, ні інформації про те, як їх робити. Тож спроб відтворити було багато. Коли береш до рук та починаєш грати, то ці інструменти, наче живі”, — пояснив він.

Саме тому музикант не тільки створює їх сам, а й готовий передавати ці знання іншим. У тури він завжди бере з собою повний комплект зроблених власноруч інструментів.

“Це два торбани, кобза Версай, кобза Мамай, так звана козацька лютня, і ще бандура. І на цих п’яти інструментах я граю, кожну представляю і маю для них свій репертуар”, — показав музикант.

Інструменти, створені Юрком Фединським

Крім того, кобзар ставить мету — підняти українську традицію до рівня світових геніїв, постійно вдосконалюючи свою техніку.

“Найбільше хочу бути хорошим музикантом і професійно грати ці забуті жанри. Я обожнюю таку музику. У мене є велике бажання, щоб в Україні, з її кобзарством і традицією грати на торбані, ми могли б мати рівень всесвітньо відомих музикантів, як Рахманінов, Джон Колтрейн, Кирило Стеценко… І щоб ми могли на світовому рівні представити те, що маємо унікальне, оригінальне, неповторне”, — поділився думками кобзар.

Саме тому він вважає свої концерти не лише музичними подіями, а й способом поширення знань: це своєрідний навчальний процес.

“Виконуючи музику, виникає потреба розкрити безліч контекстів: пояснити назву інструментів, згадати, хто грав на них у минулому, розповісти про авторів і кобзарські традиції. Тому я вважаю, що ідеальний формат таких виступів передбачає поєднання музики та лекцій — в рівних пропорціях, щоб донести до аудиторії як культурну спадщину, так і самі мелодії”, — додав Юрій Фединський.

Особливо радіє він появі музикантів на своїх концертах. Зокрема його дуже вразила молодь у Слов’янську.

“Серед усіх присутніх на зустрічі було чотири юнаки. Зазвичай на мої концерти молодь не приїжджає. А вони прийшли і принесли з собою гітари, на яких зіграли після концерту. Я був у захваті та запросив їх до свого цеху на Полтавщину, щоб навчались і самі робили інструменти, щоб бути на шляху до кобзарства. Можливо, один із них або вони всі — майбутні кобзарі”, — розповів музикант.

Про небезпеку та родинну підтримку

Поїздки на прифронтові території є ризикованими, про що Юрій щиро каже, відповідаючи на питання журналістки. У розмові згадує інциденти на Донеччині та Харківщині.

“Два роки тому були у військових на позиціях, де нам довелося пережити страшну ніч. Тоді зі мною була моя учениця Тетяна, яка пошепки сказала: “Дай гранату. Не хочу, щоб мене вони взяли в полон”. Той випадок дуже запам’ятався. А взагалі ситуації бувають різними й іноді треба просто не звертати уваги, бо десь далеко гупає, а буває, що треба сісти в авто і їхати якнайшвидше геть”, — зазначив він.

Попри це, його родина підтримує місію. За словами музиканта, за ці роки дружина жодного разу не вимагала припинити поїздки.

“Звісно, їй не дуже подобається, що я їду туди, де є ризик для життя, але вона ніколи не казала: “Юрко, не роби цього. Ти маєш бути татом наших п’ятьох дітей, а не воїном”, – чи щось на кшталт. Я знаю, що вона підтримує мою місію. Хоча діти, безумовно, не хочуть, щоб тато їхав знову, бо зараз я мало їх бачу, постійно у турі”, — поділився музикант.

Кобзарство як духовне лідерство та плани на майбутнє

Щодо майбутнього української культури, то Юрій Фединський бачить його через призму кобзарства, яке має стати духовним лідерством.

“Я люблю уявляти, що кобзар — це зовсім не безхатько, який не має грошей. Це має бути духовний лідер нації. І сподіваюсь, що кобзарський голос слухатимуть: українську музику та старовинні інструменти. Я впевнений, що так воно і буде”, — наголосив музикант.

Він також підтверджує, що має особливі плани щодо східної частини України й після закінчення війни.

“Абсолютно переконаний, що приїжджатиму, зокрема й через те, що я тут вже тричі і знаю багатьох людей, які мені зрадіють. А взагалі думаю, що до кінця мого життя робитиму ці тури по всій Україні. Добре було б до вас (на Донеччину — ред.) приїхати всімох: я, дружина та діти. Ще є Кобзарська родина. Так що це буде в майбутньому стовідсотково”, — підсумував він.

Юрій Фединський усміхається — і в цій усмішці, здається, відчувається не лише віра в кобзарство, а й у майбутнє України.

Лариса Мак

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.

У Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків (МСУМК) у Луцьку продовжили масштабний проєкт “Мандри” від художника, живописця та скульптора В’ячеслава Гутирі з Краматорська. Експозиція об’єднала понад 170 робіт.

Журналісти Антикризового медіа-центру відвідали виставку та записали інтерв’ю з художником В’ячеславом Гутирею, а також із його донькою та менеджеркою Ганною.

Виставку “Мандри” презентували у Луцьку 24 серпня. Її поява в одному з найбільших артпросторів країни стала можливою після того, як торік її представили в Києві, де митець отримав нагороду від Національної академії мистецтв.

“Найбільший простір для персональних виставок — понад 1000 кв. м. Це дозволило нам розмістити понад 170 робіт — живопис, скульптуру, графіку та інсталяції”, — розповіла менеджерка художника Ганна.

В’ячеслав Гутиря високо оцінив підтримку власників музею, які допомогли з логістикою та транспортуванням його доробку з Києва та Кам’янського.

Мандри, Скіфи, вічність річок, сіль Бахмута і досвід окупації

Центральною ідеєю виставки є філософські роздуми митця про степову культуру, її спадщину та мандри. Експозиція складається із семи тематичних серій: “Мандри до Трої”, “Дванадцять”, “Сім”, “Ріки”, “Сіль”, “Війна” та “Онук”.

Зокрема, серія “Мандри до Трої” пропонує авторську версію, де Троянська війна була вирішена інтелектуальною дуеллю. Серія “Ріки” виступає символом вічності, розповідаючи про перехід від дитинства до зрілості, що, за словами художника, є тим, що подарував Бог: рідна земля, сіль Донеччини. Серія “Дванадцять” має глибокий біблійний зміст, поєднуючи дванадцять дерев’яних скульптур дітей-апостолів і дванадцять портретів біблійних апостолів.

Особливе місце в експозиції займають серії, присвячені сходу України та повномасштабній війні. Серія “Сіль” є болючою, оскільки включає інсталяцію із соляними світильниками, в яких використані кристали солі з Бахмута та Соледара.

Серія “Війна” відображає події після 2022 року, коли художник із родиною опинився в окупації. Мистецький доробок Гутирі тоді врятував сусід, сховавши його. Цей досвід додав і трохи моторошного гумору у серію “Сон окупанта в моєму домі”, де, за словами митця, загарбники скаржилися, що їм постійно “сняться чорти”.

Виставка В’ячеслава Гутирі у Луцьку поєднала класичні мотиви з болючими переживаннями війни, ставши маніфестом незламності. Її продовжили до 4 листопада.

Відвідати експозицію можна за таким графіком:

понеділок-п’ятниця з 12:00 до 20:00;
субота-неділя з 11:00 до 20:00.