Експонати наче ожили: у сторічні сорочки, на яких здебільшого вишиті чорним та червоним квіти, знову вбралися. Одні жінки обирають, яке краще намисто пасуватиме до її образу, прикладають до шиї та роздивляються себе у дзеркалі. Поряд допомагають намотати хустку іншій учасниці, яка намагається підгледіти та зрозуміти, як все виходить. Чоловіки менше часу приділяють вибору сорочок, але під час самої фотосесії усі учасники обирають для себе образ, аби передати через нього настрій.
Так відбувався проєкт «Спадщина» у 2021 році в Краматорську. Тоді представники влади, бізнесу та громадськості фотографувалися у сторічних сорочках, які надав Музеї історії міста. За рік почалося повномасштабне вторгнення, яке багато чого змінило. Учасники проєкту нині знаходяться у різних куточках України, а хтось і за кордоном. Проте усіх їх пов’язує альбом «Спадщина» та спогади про проєкт.
«Це є цінність, розуміння того, що ми можемо втратити»
Юлія Володченко, помічниця генерального директора ТОВ «QuartSoft», співорганізаторка проєкту «Спадщина»
Спочатку ми планували зробити лише фото відомих людей Краматорська у вишиванках з фонду Музею історії міста й опублікувати їх на Всесвітній день вишиванки. Ідею я запозичила в одного з місцевих медіа. Там хотіли сфотографувати жінок у вишиванках з приватної колекції у Музеї народної архітектури у селі Прелесне, але у них не вийшло. Тож я разом з Ганною Алад’євою, яка була знайома з директоркою Музею історії Краматорська, вирішили втілити проєкт. Наталія Волошина дуже переживала про експонати, бо вони старовинні й крихкі. Аби одягнути сорочки, запровадили певні правила, зокрема не можна було користуватися парфумами чи палити. Крім цього, на кожен артоб’єкт міста, куди виїжджали для фотосесії, нас супроводжувала працівниця музею і дивилася, наскільки правильно й акуратно ми обходимося з вишиванками. Взяти участь у проєкті ми запросили підприємців, громадських активістів, депутатів та членів виконавчого комітету Краматорської міської ради.
Після публікації цих фото на Всесвітній день вишиванки (у 2021 році свято припало на 20 травня – ред.) ми отримали схвальні відгуки. Потім Наталія Волошина запропонувала нам зробити виставку, присвячену до 25-річчя Дня Конституції. У музеї хотіли роздрукувати фотографії у великому форматі, поставити пластикові манекени, на які б одягнули вишиванки, в яких фотографувалися. Отож нас попросили допомогти із друком. Запрошення у музей ми зробили із зображенням троянд у стилі «Спадщини». Після виставки я запропонувала зробити альбом, адже мала такий досвід. Крім фото відомих людей у вишиванках, вирішили додати й розповіді про старовинні будівлі: віллу Протце, завод Едгара Адельмана, будівлю колишнього кінотеатру «Ера», будинок Степана Коршуна. Ми хотіли сфотографувати для проєкту ще лютеранську кірху. Однак ті, хто в ній розміщувався, перефарбував половину будівлі в яскраво-червоний колір.
Третю частину в альбомі присвятили нашій нематеріальній культурній спадщині – ансамблю «Надія». Його учасниці, літні жінки, акапельно співали старовинні українські пісні. Наталія Волошина дала мені контакт їхньої керівниці, в якої зберігся компакт-диск з піснями та фото. Я переробила композиції у mp3 та завантажила на «Soundcloud», бо розповідати в альбомі про колектив і не дати можливості послухати їх, було б дивно. В книзі є QR-код, який можна просканувати та за ним перейти до пісень. «Спадщину» ми випустили до 30-річчя Незалежності України.
Як організаторка я стикалася із різними труднощами та нині розумію, наскільки проєкт був вчасним. У 2021 році ми презентували альбом, а вже наступного року почалась повномасштабна війна: багато людей виїхали – і ми б не змогли цей проєкт втілити. Неочікувано для мене зараз цей альбом має більший попит, ніж одразу після випуску. Але я розумію, чому так. Цінність зростає, бо є велика ймовірність, що ми втратимо ці об’єкти. А у «Спадщині» усе збереглося принаймні у світлинах, бо нині місто потерпає від щоденних обстрілів.
Під час фотосесії у дівчат був вибір, що надягати на голову: або хустку, або вінок. Багато обирали останній. А я хотіла саме хустку, зокрема там були різні способи, як їх пов’язати, притаманні різним регіонам України. Тож обрала варіант і мені сподобалося, як зробили: дві буклі по боках і хвіст ззаду. Це було дуже незвичайно і перетворювало мене прямо в таку пані. І ще я запам’ятала велюрову керсетку, якій 100 років. Я все думала, хто її носив? Цю керсетку колись дуже цінували й берегли, бо вона дійшла до нас через століття.
Після «Спадщини» я захотіла вишиванку індивідуальну із сенсом, аби вона була в єдиному екземплярі. Я звернулася до Вероніки Романько, яка консультувала нас у проєкті. Вона мені вишила на сорочці захисні елементи.
«Спадщина» – втілення комунікації між бізнесом, громадськістю і владою. Тому на обкладинці є логотипи Клубу підприємців, Громадської ради Краматорська і Краматорської міської ради.
У березні 2023 року до Краматорська приїжджав міністр культури Олександр Ткаченко. Він відвідав музеї міста і Наталія Волошина подарувала йому нашу «Спадщину». Коли я дізналася про це, то зайшла на сторінці міністра культури у фейсбуці фото, на якому він гортав альбом з трояндами.
Також декілька екземплярів «Спадщини» поїхали до Країни Басків у 2024 році. Звідти мені прислали подарунок – браслет із квіткою-захисницею Eguzkilore – соняшником.
«Проєкт привернув увагу на потребу зберігати історичну спадщину в Краматорську»
Події 2014 року показали, що один із поширених мітів ворожої пропаганди, що Донеччина ніколи не була українською. Я це сама бачила. До нас приходило багато військових, які були в наших краях. І ті, хто зокрема був із західних регіонів України, нічого не знали про нас. Тому проєкт «Спадщина» давав можливість довести та показати, що Донеччина й особливо наш рідний Краматорськ – це Україна. Це місто, де поважають, вивчають та зберігають українські надбання та культурну спадщину.
Я багато років працюю в музеї, на початку жовтня 2025 року відзначила золотий ювілей, тобто 50 років праці. Завдяки моїй роботі з громадського музей став державним. Я займалась концепцією, збирала експонати – це усе пройшло через мої руки, серце та душу. У радянські часи ми не знали та не вивчали наше духовне надбання та джерела. То навіть не було актуально. Але коли у нас з’явилась можливість цим займатись у роки незалежності, я та мої співробітники стали відкривати глибину нашої української культури, пов’язане з життям та етнографією. Для мене дуже важливо, щоб побачили наші унікальні колекції, які зберігаються і які ми зібрали. Я можу розповісти, де чи у кого придбала той чи інший компонент, чи сорочку.
У 2018 році ми презентували українські жіночі сорочки в зібранні музею кінця XIX-XX сторіччя. Ці вишиванки побутували в Краматорську, але вони притаманні різним регіонам України. Наш район тоді заселяли українці, які приїжджали з різних куточків країни. Також у нас одна з найбільших колекцій рушників: їх понад 200. Чоловічих та жіночих сорочок ми маємо понад сотню. Для музеїв центральних або західних регіонів це може видаватися смішним, але для нашого регіону – це унікальні колекції. Сам Краматорськ молодий: 157 років виповнилося у вересні 2025 року.
Взагалі ми не маємо права ці експонати давати одягати. Але дуже цікавий був проєкт, а ще 15-річчя Всесвітнього дня вишиванки. Тому ми поспілкувались і вирішили, що нехай фотографуються. Але були правила, зокрема усі учасники фотосесії спеціально одягали під сорочки футболки чи іншу білизну. Усі з розумінням віднеслись і з великим задоволенням брали участь у цьому проєкті.
Коли з 2022 року в Україні почалася повномасштабна війна, то нашим головним завданням було зберегти фонди. Стали цілеспрямовано евакуювати експонати. Одними з перших вивезли до більш безпечних місць етнографічні колекції. Їх нема зараз у межах Краматорська.
Торік фотовиставка «Спадщина» із 30 світлин експонувалася на Хмельниччині. А у травні 2025 вона була на Закарпатті у Перечині, який є містом-побратимом Краматорська. Ця фотовиставка викликала велику зацікавленість у відвідувачів. Вони бачили світлини, які зроблені на фоні музейних експозицій, різних куточків нашого міста, біля старовинних будівель, що залишились у Краматорську. І це все стало відкриттям для людей, які прийшли на виставку. Вони були в захваті, казали, що у нас красиве місто, гарні сорочки та музей. Цю виставку хочемо показати ще раз, але поки не знаємо де саме.
Для Краматорської громади проєкт важливий тому, що ним привернули увагу на потребу зберігати історичну спадщину. У нас старовинних будівель небагато, але вони є. На жаль, ці споруди, на фоні яких відбулася фотосесія, руйнуються. Будівлі мали великий вплив на розвиток Краматорська, бо у них розміщувалися одні з перших промислових підприємств, мешкали їхні керівники. До початку повномасштабного вторгнення були проєкти зі збереження цих споруд, але у 2022 році все змінилося і поки війна не закінчиться, плани не реалізують, на жаль.
Взяти участь у проєкті мені було приємно. Коли одягаєш на себе сорочку, якій вже 100 років і з нею пов’язана чиясь доля, то ти це розумієш і наче торкаєшся чогось важливого.
«Цікаво було спостерігати за людьми, які нас бачили в образах»
Мені запропонувала взяти участь у проєкті Юлія Володченко. Спочатку я відмовилася, бо думала, що у «Спадщині» братимуть участь лише представники місцевого самоврядування. Але Юлія переконала, що там буде і громадськість. До того ж коли ще випаде така можливість сфотографуватися у старовинному одязі.
Цікаво було спостерігати за людьми, які нас бачили в образах. Ми їздили в автівках, одягнені у вишиванки, спідниці, з намотаними хустками та намистами. Перехожі дивилися на нас з усмішкою. І це так кайфово було їх здивувати своїм виглядом: у центрі Краматорська ми у таких нарядах. Таке приємне відчуття.
До цього проєкту я не здогадувалася, що у Музеї історії є такі експонати, а у місті – історичні місця. Якщо чесно, вважала, що Краматорськ був суто індустріальним і швидко розвивався.
Після проєкту зацікавилася прикрасами з бісеру, які люди роблять своїми руками. Я їх або замовляю, або прошу друзів, наприклад, Тетяна Андрєєва (заступниця керівника ГО «Антикризовий медіа-центр» – ред.) мені їх робить, а я постійно ношу. Подобаються прикраси з українськими орнаментами, бо зараз немає можливості ходити у вишиванці. А ще завдяки «Спадщині» я відкрила для себе інший український Краматорськ.
«Ми презентуємо друковані примірники іноземним волонтерам»
По-перше, мені цікаво було взяти участь у «Спадщині». Такого досвіду раніше не було. По-друге, можна доторкнутися і популяризувати напрям, що Краматорськ – це не лише індустріальне місто, а у нього є історія та її частина зберігається у музеї.
Емоції були позитивні. Пам’ятаю, як ми їхали в машині по місту. Люди проїжджаючи бачили нас, під час фотографування підходили та цікавилися. Потім вийшли чудові світлини. З початку повномасштабного вторгнення я не виїжджав з Краматорська та координував роботу благодійного фонду. Через це ми тут приймаємо багато іноземних волонтерів. Ми показуємо і даруємо їм «Спадщину». І вони від альбому в захваті.
Більше мене вразила друга частина проєкту щодо старовинних будівель. Про деякі я знав, а про інші прочитав в історичній довідці, а також про те, як громада розвивалася, як її розбудовували.
Потрібно підкреслювати, що Краматорськ – це Україна. Про наш край поширена думка, що сюди переїхали тільки ті, хто будував заводи. Казали, що тут нічого не було, а більшість заїхала з росії. Ні, це не так. Наш регіон – Україна. У нас є глибока історія зі своїми особливостями.
У 2021 році у мене була більше громадська активність, побудова громадянського суспільства, активізація населення, ті ж самі громадські ради. Зараз я теж працюю у гуманітарній сфері, але формат роботи змінився. З розбудови ми перейшли на екстрене реагування.
«То було справжнє маленьке диво – доторкнутися до історії»
Наталія Тітомир, офіцерка захисту в міжнародній гуманітарній організації «Nonviolent Peaceforce», голова БФ «Друг»
Спочатку ідею проєкту я підтримала разом з дівчатами, з Ганною Алад’євою та Юлією Володченко. Але на третій день я захворіла на коронавірус, тож випала із процесу організації та стала просто учасницею. На мою думку, ідея була крутезна: такий дуже м’який та неформальний спосіб не просто дізнися свою історію та полюбити її, але й відчути своїми руками. І це дорого коштує.
Враження від проєкту в мене класні, бо було, знаєте, як така гра, що водночас цікавить та захоплює. Дуже приємно, що до нас долучилася Веронічка (Вероніка Романько – ред.), яка створює вишиванки. Вона допомагала нам убиратися в старовинні речі, бо ми не завжди знали, як правильно одягнути той чи інший елемент, наприклад, плахту. То було справжнє маленьке диво – доторкнутися до історії, до вишиванок з минулого століття.
Для мене стало відкриттям, що багато людей насправді відчувають позитивні емоції, коли разом взаємодіють у межах української культури. Так, це був проєкт Клубу підприємців, але ми залучали не тільки бізнес, але і представників влади та громадських активістів Краматорська. І цей симбіоз став важливим для суспільства, коли разом люди з різних сфер роблять щось красиве та патріотичне.
Я ніколи не бачила такого проєкту в жодному місті Донецької області, на жаль. Можливо, якби не почалося повномасштабне вторгнення, то він би поширився і на інші громади. У них також є що показати.
Цей проєкт відомий за межами Донеччини. Наприклад, мій колега з міжнародної гуманітарної організації з Нью-Йорка впізнав мене на одній зі сторінок. І я цьому здивувалася. Йому подарували альбом на одному з українських заходів, який влаштовували за межами Донецької області.
«Спадщина» стала для мене яскравою подією. Тоді у Краматорську наша громадська активність була дуже високою: мали багато ідей, класних заходів. Повномасштабне вторгнення змінило моє життя. Як і раніше я живу в Краматорську, веду зоозахисну діяльність, але не в таких масштабах. Проте мого бізнесу вже не має, змінилося й коло мого спілкування. Нині працюю з українськими волонтерами. Деяких я знала до великої війни, спілкувалася та працювала у різних соціальних проєктах міста, а з деякими лише познайомилася. І усі вони – фантастичні люди.
«Розповісти та представити Донеччину для мене стало честю»
Я люблю нашу культуру, нашу ідентичність. Мені подобається вишиваний одяг, носити його не лише на свята або на урочисті, а і в повсякденному житті. А коли ще дізналась, що у цьому проєкті буде одяг, якому майже 100 років, то розповісти та представити Донеччину для мене стало честю.
Мені дуже сподобалось розглядати образи: як поєднується вбрання, головні убори, прикраси та визначні місця Краматорська. Усе вдало поєднали й красиво реалізували. Сподобалася хустка, яку пов’язали, і загалом мій образ. Попри те, що це був останній день зйомок і усі вже сфотографувалися, але мені вдалося передати атмосферу.
Існує такий поширений міт, що Донеччина – це проросійський регіон, де не люблять Україну. Тут не було українського, а більше російського. Та думаю, що ті підписи під кожним фото про те, звідки вишивана сорочка чи камізелька, розвінчують ці міти. До того ж у нас є свій візерунок у вишивці – це троянди. Тому наш регіон – Донеччина і саме Краматорськ, хоча і молоде місто, але має свою історію. І це Україна.
Я залишаюся депутаткою Краматорської міської ради донині, але не виконую зараз свої повноваження, бо введена військова адміністрація. Не має мого округу, де б могла допомагати, навіть якби хотіла. Зараз я не можу впливати на витрати у громаді. Проте беру участь у зборах грошей на бригади, які захищають Донеччину, займаюся благодійністю. Загалом роблю те, що і раніше. Хоча й не голосую, і не присутня у залі засідань, а все одно беру участь в обговоренні проблем, що існують у Краматорську.
«Тут не тільки машинобудування та промисловість, але й історія»
Сергій Ковалевський, доктор технічних наук, професор, завідувач катедри «Інноваційних технологій і управління» Донбаської державної машинобудівної академії
Коли мені запропонували взяти участь у «Спадщині», то я погодився, оскільки це питання стосувалося того, щоб показати свою єдність з українством. Насамперед проєкт про українське культурне надбання – вишиванки. Також для мене особисто це важливо. Хоча я і не народився в Україні, але мої батьки та загалом коріння звідси. Моя мати з Дніпра, дідусь з Кодака – у минулому козацької фортеці, а батько з Краматорська. Після навчання за розподілом тато потрапив до Уфи, де з’явився я. Щоліта малим приїжджав в Україну. У Краматорську моя бабуся, вчителька початкових класів, завжди розмовляла тільки українською.
Проєкт «Спадщина» народився після 2014 року, коли й громада, і люди, мабуть, вже зрозуміли, що до чого. Важливо підтримувати питання українства і виховувати молодь у цьому напрямку. Проєкт «Спадщина» був представлений у музеї. Це дуже важливо. По-перше, як перша ознака нашої ідентичності, по-друге, як необхідний елемент виховання, який поєднує сучасність та історію, яка у нас дійсно дуже багата. Я маю на увазі Краматорськ, Слов’янськ, Бахмут. Тут не тільки машинобудування та промисловість, але й історія з козацькими фортецями, які зводив колись зокрема і мій предок Семен Ковалевський.
«Справжня спадщина – це не лише світлини, а зв’язки, які ми зберігаємо в серці»
Світлана Фоміна, директорка Центру комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю «Донбас-Прикарпаття»
Проєкт став яскравим прикладом того, як такі ініціативи можуть зберігати й популяризувати культурну спадщину, об’єднувати громаду та формувати стійку українську ідентичність. Для мене участь у фотосесії в традиційному автентичному вбранні, співпраця з Музеєм історії міста були не просто подією, а справжнім чарівним дійством. Коли вдягаєш сорочку, що зберігає тепло рук жінок, які її вишивали, стоїш на локаціях – відчуваєш глибокий зв’язок із корінням. Це не просто фото – це пам’ять і гордість.
Я продовжую очолювати Центр реабілітації для осіб з інвалідністю та займатись громадською діяльністю. Проте з повномасштабним вторгненням заклад релокували з Краматорська до Івано-Франківська. Змінилося не лише місто, а й назва – ми працюємо як Центр «Донбас-Прикарпаття». Як і раніше тут простір сили, підтримки та тепла. «Донбас-Прикарпаття» – продовження історії, яка почалася в Краматорську.
Те, що «Спадщину» реалізували саме у 2021 році – напередодні повномасштабного вторгнення – надає йому особливої глибини та символізму. У цьому проєкті мали змогу підкреслити: «Ми – українці. Це наше місто, наша пам’ять».
Для мене участь у «Спадщині» стала джерелом натхнення та гордості. Долучитися запросили мої колежанки, Юлія та Ганна, з якими я багато років працювала та дружила. Ми не просто фотографувалися, а творили пам’ять. Нині, коли згадую, як усе відбувалося, то хочу подякувати кожному, хто був поруч – у кадрі та поза ним. Бо справжня спадщина – це не лише світлини, а зв’язки, які ми зберігаємо в серці. Сподіваюсь на продовження «Спадщини». Мрію, щоб жінки Краматорська зібралися в Івано-Франківську, аби ми могли разом створити другу частину проєкту.
Тепер альбом «Спадщина» є на сайті Антикризового медіа-центру.
з учасниками проєкту «Спадщина» спілкувалася Ірина Мартинова
Матеріал створений за фінансової підтримки ІТ-компанії «QuartSoft». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Антикризового медіа-центру і не обов’язково відображає позицію фінансових партнерів.