Житель тимчасово окупованої Макіївки Роман Сіроштаненко протягом шести років працював “очима” української розвідки, фіксуючи кожен рух ворожої техніки повз шахту, де працював. За власну відданість чоловік заплатив майже п’ятьма роками катувань, пройшов через підвали Донецька та колонії Сибіру. Сьогодні він на свободі й починає життя з нуля, хоча зізнається: коли його кидали в автозак із мішком на голові, він готувався до смерті, а не до порятунку.
Журналістка Антикризового медіа-центру поспілкувалась із Романом та дізналася його історію.
Спостереження місцевих – допомога розвідці
50-річний чоловік працював на вугільній шахті до 2014 року. Мирне життя зламала росія. З початком окупації він вирішив залишитися в місті, щоб допомагати українським військовим. Спочатку самостійно шукав шляхи, як повідомити представникам Служби безпеки України про техніку, що рухалася навколо місця його роботи. Згодом налагодив контакти й почав передавати інформацію вже не тільки про військовий транспорт, а й скупчення ворога, новини з окупованого міста тощо. Були й окремі завдання, які він виконував, поєднуючи підпілля з важкою працею на шахті, яка залишалася під українською юрисдикцією до 2017 року.
Роман бачив, як руйнується звичний устрій, розумів, що без швидкого спротиву ця ситуація затягнеться на десятиліття. Вплинути на це він не міг, але робив те, що залежало саме від нього та від таких, як він — українців, що не погоджувалися з російською окупацією.
Робота підпільників у Макіївці трималася на пильності звичайних людей. Частину інформації українські розвідники на початку війни отримували саме від жителів, які залишалися на місці та мріяли про звільнення рідних населених пунктів. Роман розповідає, що величезну кількість інформації передавали місцеві жінки, які фіксували, де проїхала колона, звідки вона виїхала і куди попрямувала. Цю інформацію підхоплювали інші учасники спротиву та спостерігали за технікою ворога до самого кордону Донецька.
“Що стріляє, звідки, куди, який калібр – це все розрізняли на слух. Було таке, що просили подивитися сліди, які залишила техніка, аби зрозуміти, звідки вона виїжджає, бо іншого способу знищити, наприклад, “танк, що блукає” в районі кладовища, не було. Він виїжджав, гатив та одразу зникав, а після дощу можна побачити по малюнку на слідах напрямок. Насправді, такі дрібниці можна перераховувати безкінечно. І це все максимально швидко ставало відомо українським військовим”, – розповідає Роман.
Крім передачі координат, використовували будь-яку можливість, аби завадити окупантам швидко рухатися українською землею. На початку війни загарбники погано орієнтувалися на місцевості, і цим часто користалися люди. Коли приїжджі військові з характерним акцентом питали дорогу, підпільники свідомо вказували їм протилежний напрямок. За словами Романа, тоді він навіть не відчував страху, а навпаки – певний азарт від того, що вдавалося знущатися над ворогом у нього під носом.
Шлях від спротиву до підвалів Макіївки
У квітні 2020 року Романа затримали. Окупанти заблокували його двома машинами, коли він їхав на роботу, скинули з велосипеда та відвезли на допит. На чоловіка натягнули мішок, затягли в підвал та прив’язали до столу. Для катувань використовували “тапік” – радянський польовий телефон, за допомогою якого завдавали ударів струмом, під’єднуючи дроти до пальців та геніталій. Окрім цього, Романа підвішували, топили та душили. Через тортури чоловіку довелося підписати всі папери, що йому поклали на стіл.
“Я гадав, що мене просто вб’ють, але не вбили. Здоров’я трохи підкосило, але я ні про що не шкодую – ми стільки зробили”, – наголошує Роман.
Йому інкримінували шпіонаж та тероризм за російською статтею 205, також приписали володіння вибухівкою, яку він ніколи не бачив і не тримав у руках. У 2021 році так званий “суд” окупантів ухвалив рішення про позбавлення волі на 12 років. Перший час Роман був у донецькому СІЗО та колоніях № 97 та № 124 й саме там опинився під загрозою, коли поблизу впала і не розірвалася російська авіабомба.
Етап через усю росію та неочікуваний обмін
У червні 2025 року Романа відправили до рф.
“26 червня я виїхав з ВК 1 (виправна колонія – ред.) в СІЗО в Донецьк, потім Таганрог, Ростов, Воронеж, Самару, через Челябінськ. В Омськ прибув 8 серпня”, – згадує чоловік.
Він розповідає, що в омській колонії панували надзвичайно жорсткі правила: кожен крок фіксували мікрофони, в’язням забороняли сідати з восьмої ранку до пів на дев’яту вечора, дозволяючи відпочити лише під час прийомів їжі. Українських полонених змушували цілий день, стоячи у камері, співати російський гімн.
“За те, що забув надіти кепку на голову, коли нас виводили у двір на прогулянку, мені призначили 14 діб карцеру. Щоправда, це сталося за день до обміну й не довелося там довго бути. Але за ті кілька годин, що провів там, зрозумів: у карцері навіть краще – не тече вода зі стін і навіть є вікна”, – згадує колишній в’язень.
Наступного дня Романа вивели з камери для повернення додому. Саме тоді, 14 серпня 2025 року, відбувся 67-й обмін полоненими, в результаті якого з російської неволі визволили 33 військових та 51 цивільного українця. Це був один із наймасштабніших обмінів цивільними між росією та Україною.
“Мені сказали, що я їду на обмін в останній момент перед відправкою. Не міг повірити, трясло всього. Чесно, вже і не сподівався. Потім вночі літаком через Перм у Москву за шість годин. Далі Іл-76 в Гомель, а потім вже автобусами в Україну! В Омську літак сідав заради мене одного. Стільки честі”, – згадує з трохи сумною усмішкою Роман свій шлях до свободи.
Після повернення він кілька днів провів у лікарні Чернігова, потім близько двох тижнів у Києві, де проходив медичний огляд та чекав на документи. Роману запропонували реабілітацію державним коштом, але він відмовився, аби швидше почати нове життя.
Нове життя на Тернопільщині
Зараз Роман Сіроштаненко живе у місті Шумськ. Сюди його запросила людина, якій він передавав інформацію. Тернопільщина вразила його не тільки красою, а й щирістю та турботою місцевих жителів.
“Щойно приїхав – люди одразу почали цікавитися моїми потребами, намагалися чимось допомогти. Спершу запропонували будинок у селі, але він не підійшов, бо в ньому довгі роки ніхто не жив і він потребував занадто великих зусиль. Вразила й медицина: під час огляду в лікарні порекомендували прооперувати грижу. У Києві після звільнення за це не взялися, бо організм був занадто виснажений і потребував відновлення. Тут же все зробили безплатно. Ба більше – дозволили жити у палаті після одужання, поки я не знайшов помешкання”, – розповідає Роман.
Якраз у цей період надійшли перші виплати від держави. За ці гроші Роман зробив внесок за власну квартиру в Шумську. Колишня власниця оселі погодилася на виплат без відсотків і навіть залишила частину меблів та техніку. Коли ж про нового мешканця дізналися сусіди, почали нести продукти, посуд та пропонувати речі для облаштування затишку.
Тепер Роман працює на швейному виробництві. Професію кравця він опанував ще у неволі, шиючи спецодяг, бо це допомагало відволікатися. Незабаром чоловік стане вільним і юридично — на 21 січня призначили суд із розірвання шлюбу з дружиною, яка залишилася у Макіївці. Туди він повертатися не планує.
Новий рік Роман Сіроштаненко вперше за п’ять років святкував на волі. В Україні. Вдома!
Лариса Мак
Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.