Нове життя за кордоном: історія українки, яка двічі тікала від війни
У 2014 році Олександра Хничкова виїхала з Донецька до Краматорська через бойові дії біля аеропорту. А вже у лютому 2022 року знову була змушена тікати від війни – цього разу до Чехії разом із 13-річним сином. Перші дні евакуації, тимчасовий прихисток, чужа країна, пошук роботи та адаптація стали для неї початком нової історії. У Чехії Олександра пройшла шлях від працівниці складу до тимліда, вивчила мову та нині може забезпечувати свою родину. Про страх, нові можливості та життя українки в Чехії – читайте у матеріалі «Антикризового медіа-центру».
Мене гнав страх
Я жила за півтора кілометра від Донецького аеропорту і у 2014 році змушена була переїхати до Краматорська. А 24 лютого 2022 року, щойно почула перші вибухи та побачила Краматорський аеродром у вогні, зрозуміла: знову доведеться тікати.
У той час я вже розлучилася з чоловіком і залишилася сама з 13-річним сином. Спочатку ми ховалися у погребі, і я дві доби майже не спала. Потім вийшла на роботу на ринок, а дівчина з сусіднього павільйону каже: «Треба швидко зачинятися, здається, щось летить». У мене почалася панічна атака, і тоді я вирішила: треба виїжджати з дитиною.
27 лютого ми безплатно евакуаційним потягом рушили з Краматорська до Львова – з однією сумкою, двома наплічниками і 3000 гривень у кишені.
Дорога була важкою. Ми довго стояли під Харковом, де тривали сильні обстріли. У потязі закінчилася навіть технічна вода. У Львові тоді ще не було волонтерських центрів. У дорозі я написала блогерці Олі Зімковій, і вона дала мені номер волонтерки. Та зустріла нас на львівському вокзалі, нагодувала, дала місце переночувати і запропонувала виїхати до Польщі. Мене гнав первісний страх, і я була готова тікати далі, не замислюючись.
Квиток до Кракова коштував 7500 гривень, і завдяки волонтерці якась добра людина просто заплатила за нас із сином 15 тисяч. Автобус із Києва запізнився на 12 годин, і ми стояли на вокзалі та не знали, чи буде він узагалі. Їхали лише жінки з дітьми, і кожна заплатила за цей виїзд, хоча дехто чекав автобус по кілька днів у холодному наметі біля вокзалу.
Ми опинилися в Чехії
Коли ми під’їжджали до Кракова, волонтерка запитала мене, чи хочу залишитися в Польщі, чи поїду кудись далі. Я була дуже налякана. Здавалося, що війна зараз дійде і до Польщі, тому відповіла: «Краще кудись далі».
Так ми опинилися в Чехії. Волонтерка передала мене своєму однокласнику, а він знайшов нам із сином родину, яка прихистила нас у своїй квартирі під Прагою.
Приблизно через тиждень Чехія почала надавати українцям тимчасовий захист. Я стояла у величезній черзі – тисячі людей, 14 годин очікування. У результаті отримала документ із візою та допомогу – 9000 крон на нас двох.
Тим часом до родини, в якої ми жили, мали приїхати родичі з Маріуполя, тож мені довелося шукати нове житло. Празька організація, де чехи безплатно надавали житло українцям, направила нас у Дєчін, в Устецькому краї – гарне туристичне містечко з мальовничою природою. Нам дали невеликий будинок, переобладнаний із офісного приміщення. Там ми жили, і ще пів року отримували допомогу – близько 12 тисяч крон. Коли виплати закінчилися, я почала активно шукати роботу.
Фото героїні
Знайти роботу було непросто
Раніше я не мала досвіду життя за кордоном і нічого не знала про робочі візи. Почала шукати роботу в українських групах, але це виявилося непросто. Здебільшого пропонували працю на заводах або складах – по 12 годин на день, переважно в Празі. Оскільки я була з дитиною, такий варіант мені не підходив, а в гуртожитки з дітьми часто не брали.
Я звернулася до української агентури – компанії, яка наймає працівників для різних підприємств і займається зарплатами, лікарняними та відпустками. Але така робота нестабільна: якщо виробництво сезонне, то першими скорочують саме працівників від агентури.
Мені знайшли роботу на складі у Хебі, на заході Чехії, за три години їзди від Дєчіна. Там із сином залишилася моя мама, яка щойно приїхала до нас.
Я мешкала в гуртожитку, а на вихідні їздила до Дєчіна. До 2023 мені це нічого не коштувало, а потім почала платити за гуртожиток 2500 крон на місяць, а також оренду за будинок, бо чехам перестали компенсувати витрати на проживання українців.
Попри це, рівень життя у мене став вищим, ніж був в Україні. Нам на трьох вистачало моєї зарплати. Я навіть змогла погасити кредити в Україні та оплатити перевезення моїх двох кішок.
Приблизно через дев’ять місяців мене підвищили зі звичайного оператора до помічника майстра. Зросла і зарплата. Перші пів року, поки не працювала, я безплатно вивчала чеську мову, а потім почала брати індивідуальні уроки.
Згодом перейшла працювати напряму, без агентури. Це стабільніше, дає більше захисту від звільнення та можливостей для кар’єрного росту. Тоді ж я познайомилася зі своїм нинішнім хлопцем – він чех. Уже майже три роки ми живемо разом у Хебі.
Торік я стала майстром, тимлідом. Звісно, кар’єра давалася нелегко. Крім того, новини з батьківщини інколи дуже «накривали». Було і вигорання, і робота з психологом.
У 2014 році моя мама залишилася в Донецьку. Майже п’ять років до повномасштабного вторгнення ми не бачилися.
У липні 2022 року я знайшла можливість вивезти її до Чехії. Ми оформили документи, і пів року вона отримувала допомогу. Але тут вона не витримала – не змогла перебудуватися і повернулася назад. Хоча я знаю приклади, коли люди і в 70 років вчать мову та працюють.
Фото героїні
Чим дивує Чехія
Мене здивувало, що тут усі завжди вітаються і усміхаються. Неважливо, знайомий це чи ні. Я також вітаюсь автоматично. Навіть на роботі інколи бурчу: «Чого не вітаєшся? Це ж так просто – сказати «Добрий день».
Мене тішить, що я можу подорожувати. Тут дуже гарна природа, поруч Німеччина, а українці організовують екскурсійні групи. Я вже кілька разів побувала в інших країнах, і це недорого, якщо порівнювати з моєю зарплатою.
Син також щороку їздив зі школою кататися на лижах у гори. Цього року він побував в Австрії, де ще й сплавлявся річкою на рафтах. Тепер 17-річний школяр має багато емоцій.
Коли ми виїхали з України, син навчався у сьомому класі. У чеській школі йому дали асистентку-українку, яка перші кілька місяців допомагала вивчати чеську і підтримувала в усьому. У класі він був єдиним українцем, який утік від війни, і до нього ставилися дуже добре. Батьки інших дітей збирали одяг і взуття. Школа рік забезпечувала канцелярським приладдям та підручниками. Пів року він безплатно вивчав німецьку. Жодного булінгу. Можливо, допомогло знання англійської, якою він спочатку спілкувався у школі. Зараз син навчається у середній школі з ІТ-спеціалізацією. Він склав іспити та увійшов до десятки найкращих.
У Чехії я ніколи не бачила черг: усе за записом і вчасно. Також не стикалася із корупцією. Тут немає поняття «віддячити», наприклад коробку цукерок лікарю чи вчителю, бо кожен робить свою справу і отримує за це нормальну зарплату.
Водночас у Чехії теж користуються зв’язками: хтось може запропонувати знайомому роботу, однак це не гарантує успіх. Якщо людина не справляється – її звільняють, і ніхто не зважатиме, чий це брат чи сват. Цього року у нас скоротили кількох менеджерів саме через те, що вони не виконували свої обов’язки.
Читайте також: «Цю турботу про людей я б привезла в Україну»: історія жительки Краматорська»
Про повернення не думаю
Я не маю вищої освіти, і в Україні після школи було дуже складно знайти добре оплачувану роботу. За чеськими мірками 11 класів – це вже рівень вище середньої освіти і з ним можна будувати кар’єру.
У Краматорську мені було значно важче. Я працювала на ринку на ставку і відсоток, постійно заощаджувала і не могла дозволити багато речей для дитини. Тут у мене зовсім інший рівень життя.
Коли в Чехії почали видавати спеціальний довгостроковий дозвіл на проживання – Zvláštní dlouhodobý pobyt (ZDP) – одразу на п’ять років, багато звичайних працівників змогли його отримати, якщо відповідали вимогам. Я також оформила його для себе і сина, адже тимчасовий захист потрібно продовжувати щороку. І щоразу боялася, що нам його не подовжать. У листопаді ми отримали ZDP, і тепер принаймні на п’ять років маємо спокій.
Якщо чесно, я ніколи не думала про повернення в Україну. Можливо, через те, що двічі тікала від війни. Мені важко уявити, як знову будувати життя з нуля: шукати житло, роботу, умови для навчання дитини. Я боюся, що зі своєю кваліфікацією просто не знайду в Україні роботи. У Краматорську не було можливостей, де я могла б чогось досягти зі своєю освітою. А тут я маю шанс рости професійно.
Авторка тексту – Олена Костенко
Матеріал створений за фінансової підтримки ІТ-компанії «QuartSoft». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Антикризового медіа-центру і не обов’язково відображає позицію фінансових партнерів.
У Краматорську продовжує працювати дитяче реабілітаційне відділення (відео)
Попри близькість фронту у Краматорську продовжує працювати дитяча локація реабілітаційного відділення. Тут допомагають дітям із різними захворюваннями та планують майже втричі збільшити кількість ліжко-місць.
У Краматорську на Донеччині продовжує працювати дитяча локація реабілітаційного відділення, де допомагають дітям із різними патологіями та порушеннями розвитку.
Попри постійні російські обстріли та близькість фронту, відділення не припиняє приймати пацієнтів. За словами медиків, кількість послуг тут лише зростає.
Завідувачка реабілітаційного відділення Юліана Соколова розповіла, що завдяки підтримці місцевого бюджету та партнерів заклад отримав сучасне обладнання для реабілітації дітей.
У відділенні також використовують матеріали для розвитку дрібної моторики, пам’яті та уваги маленьких пацієнтів.
Заступниця медичного директора з охорони материнства і дитинства Тетяна Велігура зазначила, що допомогу дітям надає команда фахівців. Із пацієнтами працюють фізичний терапевт, лікар-реабілітолог, фізіотерапевт, масажисти, психолог, логопед та ерготерапевт.
Послуги у відділенні надають у межах пакета медичних послуг «Реабілітаційна допомога дорослим і дітям у стаціонарних умовах».
У майбутньому у Краматорську планують збільшити кількість ліжко-місць із нинішніх показників до 20–30. Реалізувати це хочуть після покращення безпекової ситуації та настання миру.
Хотіла б повернутися додому, але дому вже немає: історія українки, яка знайшла нове життя за кордоном
Чотири роки тому Вікторія була впевнена, що їде з Краматорська ненадовго. Сьогодні вона вже подала документи на п’ятирічну візу в Чехії, її син завершує навчання, а повернення додому залишається радше мрією, ніж планом. Війна забрала не лише звичне життя, а й бізнес, у який родина вкладала роки праці та заощаджень. Натомість з’явилися нова країна, нова мова і нова реальність, до якої довелося пристосовуватися. Свою історію Вікторія Савченко розповіла журналістці «Антикризового медіа-центру».
Не думала про бізнес – рятувала дітей
Наприкінці лютого 2022 року я сказала, що нікуди не поїду з дому. Ми облаштували підвал і прожили в ньому місяць. Зі мною був 13-річний син, а 20-річна донька – у Києві. Та коли я прочитала про Бучу, мене охопив страх. Чоловік наполягав на виїзді, тож зрештою погодилася. Тоді була впевнена, що ми їдемо лише на два-три місяці, як у 2014 році.
У Краматорську понад 20 років мала бізнес – канцелярський магазин. Буквально перед пандемією ми відкрили другий. Вклали в нього всі гроші – і раптом локдаун, зачинені магазини. У 2021 бізнес тільки почав відновлюватися, а за рік почалося повномасштабне вторгнення.
Магазин у Краматорську. Фото героїні
Власної справи зараз уже немає. Канцтовари, що залишилися, вдалося вивезти й продати майже за безцінь. Але у 2022 році я не думала про бізнес – рятувала дітей.
За кордон ми виїхали автівкою: я та діти. З собою взяли дві валізи. Обрали Чехію, бо тут жив далекий родич, який знайшов волонтера, аби нас прихистили. У невеликому містечку в Моравії надали місце в гуртожитку для матерів із дітьми. Допомогли оформити документи, за два тижні влаштували сина до школи, знайшли лікарів, а перший час навіть привозили їжу.
Згодом я перевезла сюди й батьків. Вони досі живуть у Моравії та отримують допомогу, оскільки вже не можуть працювати.
Перші два роки ми жили безоплатно. Без такої підтримки я навряд чи впоралася б самотужки: тут діє обов’язкове медичне страхування. Батькам його оплачують досі, як і синові, адже він ще неповнолітній.
Зроду не тримала інструментів у руках
За місяць після приїзду мене влаштували на завод. Я ніколи не тримала інструментів у руках. Але з’ясувалося, що маю технічний хист. Я швидко навчалася і вже змінила чотири заводи. Тут дуже розвинене автовиробництво, і донька жартує: «Ще два заводи – і сама машину збиратимеш».
На першому підприємстві виготовляли дорогі дизайнерські меблі ручної роботи: стільці та крісла. Заводу понад 150 років, сюди навіть туристи приходили.
Я готувала меблі до фарбування і щовечора поверталася додому зі сльозами. Це була важка восьмигодинна фізична праця. Водночас зарплата була хорошою, а я мала всі соціальні гарантії нарівні з чехами: оплачувані лікарняні, премії тощо. Там пропрацювала рік і чотири місяці, поки через економічні труднощі на підприємстві не почали скорочувати робітників.
Я потрапила під третю хвилю звільнень. Того дня скоротили близько ста працівників: на завод приїхали представники Уряду праці. Ми заповнили необхідні документи, а вже наступного дня почали отримувати допомогу з безробіття – приблизно половину попередньої зарплати.
Фото героїні
Через півтора місяця я знайшла найкращу роботу за весь час перебування в Чехії – на заводі з виробництва автомобільних фар. Працювала в чистих умовах і займалася складанням дрібних деталей. Мені дуже подобалося, але заради цієї роботи довелося переїхати в інше місто.
Батьки залишилися із сином, який саме закінчував дев’ятий клас. Згодом він вступив до технікуму на спеціальність, пов’язану з інформаційними технологіями. Ще в Україні він захоплювався робототехнікою.
Донька прожила зі мною рік, потім повернулася до Києва, але через обстріли та блекаути знову приїжджала до Чехії на півроку. Зараз у неї в Києві наречений, тому фактично вона живе між двома країнами.
Нині я переїхала ближче до Острави, майже на польський кордон, і працюю на невеликому підприємстві, де всі колеги чехи. Можливо, саме тому, що вже добре володію мовою, це перше місце роботи, де в мене з’явилися подруги.
Хоча я б хотіла працювати у великій торговельній мережі на кшталт «Lidl», де вищі зарплати. Вже намагалася туди влаштуватися, але тоді ще недостатньо добре знала чеську.
Сумніви щодо бізнесу
Я помітила, що в Чехії досить слабкий сервіс. Перукарні, манікюрні салони чи автомайстерні значно поступаються українським. Щоб просто поміняти колеса на авто, іноді доводиться чекати два місяці. А на стрижки багато чехів записуються саме до українських майстрів.
Колись я замислювалася про власну справу. Ще задовго до того, як стала підприємницею, отримала диплом перукаря. Давно стрижу всю родину, а після переїзду навіть навчилася стригти наших собак – тоді доводилося економити буквально на всьому.
Ідеї бізнесу були різні. Але починати все з нуля у 50 років непросто. До того ж після втрати двох магазинів я більше не хочу вкладати гроші в обладнання чи приміщення. Тому серйозно про відкриття власної справи вже не думаю.
Загалом, якщо працювати, на життя тут вистачає. Можна навіть повезти дітей влітку на море або взимку гірськолижний курорт.
Втім, якщо порівнювати з Україною, то живу я значно скромніше. У Краматорську належала до людей із достатком вище середнього. Могла дозволити собі значно більше, ніж зараз. Нині живу лише на зарплату, хоча вона й вища за українську.
Хотіла б повернутися у своє минуле життя
Моя найбільша мрія – повернутися додому, у своє колишнє життя. Мене все влаштовувало. Я не хотіла нічого змінювати й нікуди їхати.
Перші два роки в Чехії я ніби не жила. Працювала, поверталася додому, читала новини, плакала, спала і знову йшла на роботу. Потім усе повторювалося. Не знаю, як взагалі пережила той період.
Лише через два роки поступово повернувся інтерес до життя. Захотілося поїхати на море, почала помічати світ навколо, усвідомила, що потрібно серйозно вивчати чеську мову.
Фото героїні
Я давно приїхала б в Україну, але сину скоро виповниться 18 років. Він і сам хотів би жити вдома, але я пояснила йому, що після повернення його можливості будуть обмежені. Та й повертатися нам фактично нікуди. Хіба що до доньки в Київ.
Тому ми домовилися, що він продовжить навчання в Чехії. За ці роки ми багато вклали в адаптацію, соціалізувалися. Я подала документи на п’ятирічну візу. Якщо не отримаю її, через півроку подаватиму документи на громадянство.
Це дуже складне рішення. Я не відкидаю можливості повернення. Але поки що не знаю, коли саме це може статися.
Що забрала б в Україну
Перше, що впадає в око, – дороги: настільки звикла до їхньої якості. Мене також вразила робота Уряду праці. Це певною мірою аналог українського Центру зайнятості, але система працює швидко й зрозуміло. Якщо людина втрачає роботу, їй допомагають оформити виплати та знайти нове місце праці. Хоча й чехам є чому повчитися в України. Наприклад, цифровізація через «Дію» та інші електронні сервіси в нас з’явилися значно раніше.
У Чехії непросто знайти сімейного лікаря, з яким можна укласти договір. Але якщо вже маєш такого, то отримуєш дуже якісне обслуговування. В одному кабінеті можуть зробити аналізи, обстеження та необхідні процедури на сучасному обладнанні.
Водночас людина сама несе відповідальність за своє здоров’я. Потрібно регулярно проходити профілактичні огляди. Якщо цього не робити, можуть виникнути проблеми навіть зі страховою компанією чи лікарем.
Мабуть, тому люди тут більше дбають про себе. Багато хто бігає, їздить на велосипеді, ходить у гори. Популярні басейни, сауни, джакузі. Майже кожен має якесь хобі. Я теж почала більше рухатися: їжджу на велосипеді, взимку ходжу до басейну і навіть зацікавилася мотоциклами.
Авторка тексту – Олена Костенко
Матеріал створений за фінансової підтримки ІТ-компанії «QuartSoft». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Антикризового медіа-центру і не обов’язково відображає позицію фінансових партнерів.
У Краматорській громаді призупинили вивезення сміття в окремих районах
У Краматорській громаді через погіршення безпекової ситуації та атаки російських дронів частково призупинили вивезення твердих побутових відходів. Частину контейнерних майданчиків перенесли у безпечніші місця.
Про це повідомляють у Краматорській міській раді.
У Краматорській громаді змінили порядок надання послуг із вивезення твердих побутових відходів через постійні російські обстріли та атаки безпілотників.
Про це повідомило КАТП-052810. Підприємство пояснило, що рішення ухвалили після погіршення безпекової ситуації у громаді.
З 1 червня 2026 року у районах, де через загрозу для працівників неможливо надавати послуги, призупинили нарахування плати за вивезення сміття.
Також із 5 червня тимчасово припинили вивезення твердих побутових відходів у частині Малотаранівки, Біленького, Красногірки, Артемівського, Веселого та Городещиного:
• селище Малотаранівка — окрім будинків №1–120 по вул. Українській;
• селище Біленьке — у межах вулиць Адамова, Аджарська, Айвазовського, Багряна, Волонтерів, Грабовського, Джерельна, Естонська, Житня, Захара Беркута, Золотиста, Зоряна, Калинова, Кільцева, Мальви, Осокорська, Підгірна, Ровенська, Самійла Кішки, Слобідська, Смілянська, Трембіти, Шляхетна та провулків Луговий, Східний, Тополиний;
• селище Красногірка — у межах вулиць Анатолія Солов’яненка, Дмитра Афанасьєва, Миру, Нова Зоря, Київська, Петриківська (будинки №20–24 та №27–37);
• селище Артемівське — у межах вулиць Микити Ржавського, Прогресивна, Олени Теліги, Соняшникова, Марусі Чурай, Аеродромна, Механізаторська, Шахтарська, Часов’ярська (будинки №62–88 та №123–151);
• селище Веселе — у межах вулиць Леся Курбаса, Дібровна, Полтавська, Фастівська, Могилянська, Маріупольська, Весела, Харківська, Світанкова, Ірпінська, Слобожанська, Шота Руставелі, Астрономічна, Олега Ольжича, Стратосферна, Двинська, Бурштинова (будинки №38–50 та №41–55), Східна (будинки №71–87 та №84–104), Центральна (будинки №203–227 та №220–242), Свалявська (будинки №77–93 та №84–96);
• селище Городещине.
У КАТП зазначили, що частину контейнерних майданчиків перенесли до більш безпечних місць, куди комунальна техніка може дістатися без надмірного ризику через російські дрони та обстріли.
Мешканців громади просять враховувати тимчасові зміни та з розумінням поставитися до обмежень у роботі комунальних служб.
На підприємстві наголошують, що головна мета таких рішень — убезпечити працівників та зберегти спеціалізовану техніку, яка забезпечує життєдіяльність громади.
Окупанти атакували дронами Краматорськ: рятувальники ліквідували пожежі (фото)
Окупаційні війська рф двічі атакували Краматорську громаду. Проти мирного населення ворог застосував FPV-дрони. Через влучання виникли пожежі.
Про це повідомили у фейсбуці Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області.
Ввечері 4 червня дрон роіян влучив у 14-поверховий житловий будинок. У результаті сталося загоряння, яке ліквідували рятувальники.
Сьогодні вранці 5 червня атака повторилася. Окупанти дроном поцілили у цивільний автомобіль. Виникла пожежа, яку також загасили надзвичайники.
Нарзі інформація про поранених відсутня.
У Краматорську окупанти пошкодили 12 багатоповерхівок: відомі наслідки обстрілів
Окупаційні війська рф п’ять разів атакували Краматорську громаду 3 червня. Внаслідок ударів загинули троє людей, ще 13 дістали поранення, серед них – четверо дітей.
Про це повідомили у пресслужбі Краматорської міської військової адміністрації.
О 05:00 російські війська вдарили дроном типу «Молнія-2» по закладу охорони здоров’я. У цей же час FPV-дрон поцілив у легковий автомобіль у багатоквартирному секторі міста.
Близько 16:00 зафіксовали ще одину атаку ворожого FPV-дрона по автомобілю.
О 16:13 російські війська завдали удару двома керованими авіабомбами «ФАБ-250» по житловому кварталу та промисловій зоні. Саме внаслідок цього удару загинули троє людей та були поранені жителі громади.
За інформацією, від атак росіян руйнувань зазнали 12 багатоповерхівок, п’ять закладів торгівлі та вісім автомобілів.
