Оборонця Маріуполя засудили до 22 років у колонії на окупованій території
Так званий «верховний суд днр» засудив 29-річного військовослужбовця «Азову» Олександра Біляєва до 22 років колонії.
Про це повідомляють у Маріупольській міські раді.
Так званий «верховний суд днр» ухвалив вирок 29-річному українському військовослужбовцю полку «Азов» Олександру Біляєву.
За повідомленнями окупаційних ресурсів, його засудили до 22 років позбавлення волі у колонії.
Окупаційна сторона звинувачує військового у нібито причетності до загибелі цивільного жителя Маріуполя у 2022 році. За їхньою версією, йдеться про встановлення вибухового пристрою біля приватного будинку.
Російська сторона продовжує виносити вироки українським військовополоненим.
Жителі окупованої Луганщини залишилися без води: проблеми охопили Луганськ, Довжанськ і Ровеньки
На тимчасово окупованій Луганщині знову виникли серйозні проблеми з комунальними послугами. Через припинення роботи водопостачання без води залишилися мешканці Луганська, Довжанська, Ровеньків та навколишніх населених пунктів.
Про це повідомляють у Луганській обласній військовій адміністрації.
Мешканці низки населених пунктів тимчасово окупованої Луганщини залишилися без водопостачання.
Проблеми торкнулися двох районів Луганська, Довжанська, Ровеньків, а також сіл і селищ поблизу цих міст.
Окупаційна влада пояснює припинення подачі води перебоями з електропостачанням насосних станцій. Водночас людям не повідомляють, коли саме відновлять роботу системи.
Жителі також не отримали інформації щодо підвезення питної чи технічної води. Через це тисячі людей опинилися в ситуації, коли не можуть планувати навіть базові побутові потреби.
Проблеми з комунальною інфраструктурою на окупованій території Луганщини виникають регулярно. Місцеві жителі дедалі частіше скаржаться на перебої з водою, електроенергією та іншими життєво важливими послугами.
Чергове відключення води вкотре оголило вразливість комунальної системи регіону та залишило людей сам на сам із побутовими труднощами.
На окупованій Луганщині через нестачу анестезіологів пацієнти місяцями чекають на операції
У лікарні окупованого Луганська виник гострий дефіцит анестезіологів, через що медики змушені скорочувати кількість операцій. Пацієнти очікують на хірургічне втручання місяцями, навіть у випадках серйозних захворювань.
Про це повідомляють активісти руху “Жовта стрічка”
На тимчасово окупованій Луганщині загострюється кадрова криза в медицині. Через нестачу анестезіологів у Луганській міській багатопрофільній лікарні №1 скоротили кількість хірургічних операцій.
За даними активістів, дефіцит профільних фахівців призвів до значного збільшення черг на оперативне лікування. Пацієнти змушені чекати на операції місяцями, навіть якщо потребують серйозного медичного втручання.
Тривале очікування нерідко призводить до погіршення стану здоров’я. Захворювання, які можна було б лікувати планово, з часом переходять у категорію невідкладних випадків і потребують більш складного лікування.
Активісти зазначають, що ситуація є одним із проявів поглиблення проблем у медичній сфері на тимчасово окупованих територіях. Через кадровий дефіцит та нестачу спеціалістів місцеві жителі дедалі частіше стикаються з труднощами у доступі до своєчасної медичної допомоги.
У результаті наслідки проблем в системі охорони здоров’я відчувають насамперед звичайні пацієнти, які не можуть вчасно отримати необхідне лікування.
У Краматорську судитимуть групу наркоторговців: за три місяці вони збули канабісу на три млн грн (фото)
У Краматорську перед судом постануть троє учасників організованої групи, яких обвинувачують у вирощуванні та збуті канабісу. За даними слідства, щомісяця вони заробляли близько 1 млн грн на продажі наркотиків.
Про це повідомляють у Донецькій обласній прокуратурі.
Прокурори Донецької обласної прокуратури передали до суду обвинувальний акт стосовно трьох жителів Краматорська, яких підозрюють у вирощуванні та збуті канабісу в особливо великих розмірах.
За даними слідства, на початку 2026 року один із фігурантів облаштував удома місце для вирощування конопель. Після збору врожаю він сушив рослини, фасував готовий канабіс у пакети та готував його до продажу.
До незаконної діяльності чоловік залучив знайому, яка приймала замовлення через інтернет, а також сусіда, відповідального за збут наркотиків.
Слідчі встановили, що кожна угода приносила учасникам схеми від 5 до 15 тисяч гривень. За три місяці обіг наркобізнесу сягнув близько 3 млн грн.
У квітні правоохоронці викрили діяльність групи. Під час обшуків у Краматорську та Балаклії, куди переїхали організатор і його спільниця, вилучили підготовлений до продажу канабіс.
Крім наркотиків, правоохоронці знайшли 35 мішків із ґрунтом для вирощування конопель, грошові кошти, мобільні телефони та банківські картки.
Досудове розслідування проводили слідчі та співробітники управління боротьби з наркозлочинністю ГУНП у Донецькій області.
У разі доведення вини обвинуваченим загрожує від 9 до 12 років позбавлення волі з конфіскацією майна.
Окупанти дозволять росіянам викуповувати землю на захопленій Луганщині без аукціонів
У росії ухвалили закон, який спрощує умови роботи вільної економічної зони на окупованих територіях України. Документ дозволяє інвесторам із рф отримувати земельні ділянки без проведення торгів.
Про це повідомляють у Луганській обласній військовій адміністрації.
Через 90 днів набуде чинності новий російський закон, який змінює правила роботи вільної економічної зони на тимчасово окупованих територіях України, зокрема на захопленій частині Луганської області.
Документ передбачає додаткові пільги для російських інвесторів. Зокрема, їм дозволять викуповувати земельні ділянки без проведення аукціонів чи конкурсних процедур.
Умови передачі землі визначатиме уряд рф. Таким чином рішення про те, кому саме дістануться ділянки на окупованих територіях, ухвалюватимуть російські чиновники.
Фактично нові норми відкривають можливість для передачі української землі російським компаніям та бізнесменам у спрощеному порядку.
Російська влада продовжує інтегрувати окуповані території до власного економічного простору, використовуючи механізми так званої вільної економічної зони для залучення бізнесу з рф.
Життя після полону: як жителька Донеччини пережила ув’язнення в окупації та повернення в Україну (відео)
Жовте, зелене та без листя – усе це про одне дерево за ґратами вікна. Саме за цим деревом Юлія Дворніченко визначала час у донецькому слідчому ізоляторі. У березні 2021 року жінку разом із чоловіком затримали представники окупаційних силових структур і звинуватили у «шпигунстві». Журналістці Антикризового медіа-центру Юлія Дворніченко з Чистякового розповіла про допити, в’язницю та повернення з полону в Україну.
«Вивозила дітей, щоб вони побачили різницю між окупацією та Україною»
До 2014 року Юлія виховувала двох синів у Торезі (місто у 2016 році українська влада перейменувала на Чистякове – ред.). Після окупації міста родина вирішила виїхати до Маріуполя.
«У 2014 році ми виїхали. Перший чоловік помер у Маріуполі і я з двома синами просто фізично не могла знімати житло, годувати їх та працювати. Мені не вистачало коштів. Тож вирішила повернутися додому, бо там хоча б своє власне житло мала. Я почала перевозити людей на підконтрольну Україні територію. Іноді вивозила своїх дітей, щоб вони бачили різницю між окупацією та Україною, аби знали, де є правда, а де зло. У мене було коло друзів, з якими спілкувалася відкрито. Усі інші – «раша форевер», – розповіла Юлія Дворніченко.
До помешкання Юлії та її другого чоловіка вночі 9 березня 2021 року прийшли представники окупаційних силових структур. Подружжя звинуватили у «шпигунстві». За словами жінки, силовики перевернули дім догори дриґом, чоловіка побили, після чого обом надягнули пакети на голову й повезли до «Ізоляції». Нині це катівня у тимчасово окупованому Донецьку, а до 2014 року в будівлі колишнього заводу ізоляційних матеріалів діяла артплатформа.
«Усе перевернули (у житлі – ред.). Забрали всі гаджети – навіть дитячий фотоапарат і шкільні флешки. Коли ми з чоловіком сиділи в полоні в «Ізоляції», вони приїжджали додому й виносили наші речі. Коли нас затримали, сини спочатку залишилися самі. Згодом, уже в «Ізоляції», мені принесли папери про те, що дітей оформлюють до сиротинця. Я сказала: «Я підпишу все, що завгодно. Тільки не віддавайте дітей до сиротинця». Я підписала згоду, після чого дітей забрала під опіку подруга», – розповіла Юлія.
«Поламали віру в маму»
Юлія згадує, що коли до неї зайшли силовики окупаційної влади, вона не могла повірити, що це відбувається насправді.
«Я казала їм: «Покажіть докази. З чого ви взяли, що ми – українські шпигуни?» Вони відповідали, що докази знайдуть потім. А далі просто вибивають показання – і, звичайно, ти вже «шпигун». Фізично неможливо витримати той біль, який тобі завдають, а морально – ти постійно думаєш про дітей. В «Ізоляції» 99 % людей підписують, що вони нібито терористи чи шпигуни. Нас із чоловіком розлучили від початку, щойно вивезли з квартири. Було дві машини. Спочатку привезли мене – роздягли, били, катували. Потім привезли чоловіка. Я чула, як він кричав: його катували в камері навпроти. Після цього нас утримували в різних камерах».
Юлія Дворніченко згадує, що під час ув’язнення її підтримувала думка про дітей.
«Я надіялася й вірила, що сини мене чекають і що я їм потрібна. Дітей я бачила лише раз. Коли підписала цю згоду, їх привезли до мене. Я їхала з пакетом на голові, у кайданках. Уже перед зустріччю з дітьми зняли все. Я бачила синів буквально п’ять хвилин. Мені сказали: «Ты должна сказать детям, что ты остаёшься надолго». Я відповіла, що не буду цього казати, але мені довелося сказати синам, що я надовго. Було багато сліз – усі плакали й не вірили, що це відбувається насправді. Пам’ятаю, як старший сказав: «Мама, ти ж усе можеш, зроби щось». А я відповіла: «Я вже нічого не можу». Тоді, здається, їм поламали віру в маму. Раніше діти завжди знали: мама може все, допоможе в усьому. А тут мама сама потребувала допомоги».
В «Ізоляції» жінка пробула місяць. Далі її перевели до СІЗО в Донецьку – як пояснили їй, для роботи зі «слідчими». Юлія згадує, як у камері визначали час.
«Коли мене перевели до Донецького СІЗО, то там нам всім з дівчатами запам’яталося дерево. Ми бачили його жовтим, без листя, зеленим. Тільки так орієнтувалися. Не розуміли, який день чи місяць, але тільки факт, як мінялося дерево. А ще пам’ятаю, коли мене з дому забирали, то ще сніг був. А потім мене на якийсь допит повезли і побачила, як квітла кульбабка. Я зірвала її і дівчатам в камеру принесла. Вони: «Вау!» Для мене теж було так страшно перескочити оцей момент, коли вже трава зазеленіла».
«Сидячи в «Камазі» із зав’язаними очима і руками, сподівалися на обмін»
Юлії нічого не пояснили, коли 15 жовтня 2022 року прийшли до камери та наказали збирати речі. За словами жінки, разом із нею були переважно ті, кого обвинувачували за так званими політичними статтями.
«Ми сходили на прогулянку, повернулися і нам сказали, кому збирати речі. Нас у кімнаті 14 і всі були конкретно політичні дівчата. Ніхто не казав, куди відправлять. Нам говорили рашики, що це нас везуть етапом до російських тюрем. Але всередині сподівалася, сидячи в «Камазі» із зав’язаними очима і руками, що це все-таки обмін. І так і сталося», – згадала Юлія Дворніченко.
Юлію Дворніченко обміняли 17 жовтня 2022 року. Тоді в Україну повернули 108 жінок, з них 12 – цивільних, інші – військовослужбовиці. Проте тут у Юлії не було родичів – вона зв’язалася з двома синами, які залишалися в окупації.
«Старший син був у Москві. Він там переховувався від мобілізації в «днр». Молодший – у Чистяковому під опікою подруги. Старшому було 18 років, він зміг взяти на себе опіку і вивезти молодшого. Але це ризик. Вони їхали через Європу. Мені допомогли вивезти дітей у Міністерстві реінтеграції. З дітьми зустрілася на Південному вокзалі Києва. Тоді була масштабна атака: і ракети, і «шахеди». Пам’ятаю, що у нас був зв’язок із ними. Сказала синам встановити додаток про повітряні тривоги. Діти були шоковані, бо за весь час, який вони прожили в окупації, не знали, що таке повітряна тривога», – зазначила Юлія.
Вона додала, що на тимчасово окупованих територіях дітей навчали за російською програмою, зокрема була і пропаганда.
«Молодший, коли в мене був з ним іноді зв’язок телефоном, казав: «россия – большая, великая страна, которая нам помогает». Рік і сім місяців я була в полоні і два місяці ми боролися за повернення дітей. І за цей рік і дев’ять місяців вони просто з дитини зробили оцього рашиковського зомбака. Коли молодший сюди приїхав, була атака і ми пішли в укриття, він сидів і плакав.
Я спитала чому. Він сказав: «Меня обманывали. Теперь я вижу, кто на самом деле бомбит и стреляет». Я відповіла: «Так, синку, ти – молодець, що зрозумів. А скільки твоїх друзів залишаються в окупації, які вірять у це все?» Якщо, дай Боже, повернеться наша територія, ми стикнемося з цими дітьми, які прожили все своє життя в окупації, це буде дуже важко. Спочатку у 2014 році, пам’ятаю, вивчали українську мову. Навіть молодший йшов до школи – у них була українська мова там. А вже в другому класі сказали, що не буде, тільки факультатив, якщо наберуть достатню кількість заяв від батьків. Але нічого не було. Він десь чув українську мову в Маріуполі, коли приїжджав до діда та баби, але у місті здебільшого російською розмовляли».
«Полон не пройшов просто крізь мене»
Нині Юлія з синами живе у містечку Хансена на Київщині. Старший навчається у Покровському педагогічному коледжі на вчителя фізкультури і мріє стати тренером, бо сам колись займався вільною боротьбою. Молодший син ходить до школи. Спершу йому було важко перейти на українську мову. За словами Юлії, попри мовний бар’єр, булінгу в школі не було. Сама жінка пройшла кілька курсів з манікюру й потроху працює. Каже, що цим займалася ще до декрету. Юлія продовжує відновлюватися і морально, і фізично після полону.
«Розумію, що полон не пройшов просто крізь мене. Наслідків мільйон: панічні атаки, робота з психологом, бо сама не справляюсь з цим всім: і фізично, і морально. А так роблю все як і раніше, тільки стан тепер депресивний, бо розумію, що залишилось усе там. З часом квартиру заберуть, бо вже там їх забирають. Зараз я просто мама, яка має панічні атаки. Також є й те, що допомагає триматися, – організація «Нумо сестри». Це жінки з окупації, із полону. Ми одна одну підтримуємо, бо розуміємо максимально. У нас 60 жінок. Ми спілкуємося в чаті та іноді збираємося на ретритах», – зазначила Юлія Дворніченко.
А ще жінки, які пережили полон, чекають інших, хто ще залишається в окупації. У спільний чат скидають новини про обміни і сподіваються, що серед списків побачать своїх знайомих, з якими були.
Ірина Мартинова
Матеріал створений за фінансової підтримки ІТ-компанії «QuartSoft». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Антикризового медіа-центру і не обов’язково відображає позицію фінансових партнерів.
