Кажуть, що історію творять люди, тому в сучасному життєпису Рубіжного є місце й для родини Тетяни Ямпіль, керівниці Рубіжанського міського музею. ЇЇ власний досвід – це індивідуальна історія порятунку з пекла великої родини та домашніх улюбленців, а вже потім – облаштування «з нуля» життя на новому місці та продовження музейної справи у новому режимі – онлайн.
Рано вранці 24 лютого 2022 року Тетяна прокинулася від гучних вибухів, які лунали, здавалося, зовсім близько. Розбудила чоловіка, сина. Зрозуміли, що почалася війна, але сподівалися, що то ненадовго та ось-ось закінчиться. Про всяк випадок заправили пальним машину та запаслися кормом для трьох котиків. Це було непросто, оскільки в місті почалася паніка, люди кинулися скуповувати все підряд.
«На роботу в музей сказали не виходити, тож сиділа дома в очікуванні новин. Гуркіт вибухів ставав все ближче, все гучніше та частіше. У підвалі будівлі, де працював чоловік мій Олександр, облаштували сховище. Ми там іноді ночували, також туди приходили інші люди, щоб переховатись від обстрілів. 2 березня почало прилітати прямо по місту, було дуже страшно. На вулицю вийти було неможливо, бо обстріли не припинялись ні вдень, ні вночі», – згадує Тетяна.
Тетяна Ямполь з Рубіжного пережила страшні дні на лінії фронту
Чоловік ризикнув та все ж навідався додому, щоб забрати трьох котів, документи, ліки, продукти та деякі теплі речі, зовсім небагато. Навіть ювелірні прикраси залишилися у квартирі. Але не про них жалкує Тетяна, а про сімейні фотографії, що були в альбомах і в комп’ютері – нічого з цього не збереглося.
Згодом у Рубіжному пропала електрика, а з нею опалення та зв’язок. Люди не знали, що відбувається в Україні, де точаться бойові дії та які є можливості евакуації. Від виконкому – аж ні пари з вуст, всі кудись поділися. Як потім з’ясувалося, тодішня місцева влада зрадила народові, мер зник, а згодом став на сторону окупантів.
«Декілька днів я не могла додзвонитись до мами, яка жила на другому кінці Рубіжного. Нещодавно вона перенесла інфаркт і була дуже слабкою. Хоча й думали про евакуацію, але боялися, чи витримає мама дорогу. Однак все ж таки прийняли рішення виїжджати з міста. Розуміли, що це не менш небезпечно, ніж залишатися. Короткими перебіжками, бо снаряди летіли прімо по вулицях, добігли до мами та до моєї сестри, попередили, коли вирушаємо. Сестра тільки но народила дитинку, Сонечці на той час виконалося всього три місяці», – розказує Тетяна.
«Це було 11 березня. В частині міста вже йшли вуличні бої. О сьомій ранку ми разом з чоловіком і сином вискочили зі сховища та побігли до машини. Було так гучно, як ніколи до того. Здавалося, що стріляють прямо по нас. Доїхали до укриття, де переховувалися мама з сестрою та її дітьми. Світла там не було, людей повно, ледь знайшла їх у темному приміщенні», – продовжує жінка.
Разом з родиною Тетяни евакуювалися їх друзі – сім’я з чотирьох осіб. Як втиснулися в один джип, досі не розуміють. Але 11 людей та три котики якось розмістилися в салоні та у багажному відсіку. Для речей, звісно, місця не було. Як кажуть, виїхали, в чому були. Куди їдуть, теж не знали. Аби швидше з пекла.
Рубіжне за лічені дні перетворилося на руїни
«Поки їхали містом, не один раз простилися з життям. Декілька разів снаряди розривалися близько від машини. Пролетіли одне перехрестя, а по ньому одразу влучили. Час спресувався, здавалося, що минула вічність, а то були хвилини. Ти відчуваєш, що щомиті тебе та твоїх рідних може не стати, і це дуже страшно. Бачили, що коїться у місті – зруйновані будинки, повалені стовпи та дерева, на дорозі воронки та відстріляні гільзи від снарядів, всюди дим, пил, просто картини з фільму жахів», – Тетяна згадує побачене зі сльозами в голосі.
Потрапили з пекла до раю
Спочатку рубіжани їхали в сторону Кремінної, потім попрямували до Дніпра. По дорозі зупинилися, щоб поїсти. Зайшли в кафе та нібито перемістилися з пекла до раю – тепло, затишно, грає приємна музика та пахне їжею. Трохи приведи себе до ладу, вперше за декілька днів умилися, почистили одяг від пилу, що в’ївся, поки перебували у підвалах.
В дорозі побачили оголошення, що переселенців на тимчасове перебування приймає готель «Бартоломео» у Дніпрі. Ввечері були там. Побоювалися, що їм відмовлять, бо з ними котики, аж троє. Однак власники готелю прихищали всіх без виключення, причому безплатно.
«Ми зайшли в номери, всюди чисто, білосніжна постільна білизна, гаряча вода, чого ми давно не бачили. Нас погодували та запропонували взяти дещо з одягу. В окремій кімнаті столи та полиці були завалені речами. Все це для переселенців принесли місцеві жителі. Ми взяли щось і собі, бо окрім того, що було вдягнене на нас, нічого не мали. Так, у райських умовах ми прожили два дні. Такими були умови готелю, щоб люди перепочили, трохи оговталися та рушили далі», – продовжує Тетяна.
Почалися пошуки «постійного» житла. Справа виявилася складною, адже тройко котиків для більшості орендодавців були неприйнятним варіантом. Довелося мандрувати країною. Спочатку родина ненадовго оселилася у Винниці, потім частину літа провела у приватному секторі Тернопільської області, а згодом опинилися у передмісті Києва. Тут і живуть.
Домашні улюбленці Тетяни у безпеці, позують на камеру двоє, а третій десь гуляє
Допомога музейникам з-за кордону
Так склалося, що з усіх співробітників Рубіжанського музею змогла евакуюватись лише одна Тетяна Ямполь. Саме їй Рубіжанська військова адміністрація запропонувала очолити комунальну установу. Зголосилася без вагань, бо, як каже, «душею зрослася з музеєм». Тетяна взяла на себе відповідальність за підписання документів, а також продовжила роботу установи, але вже в онлайн-форматі, на сторінці у фейсбуці.
Вести музейну діяльність онлайн та облаштовувати побут працівників на новому місці допоміг Музейний кризовий центр за підтримки міжнародних партнерів.
Отримання допомоги для музейних працівників
«Завдяки допомозі німецьких та польських благодійників комунальний заклад «Міський музей» міста Рубіжне отримав кольоровий принтер, а також лептоп і аксесуари до нього для налагодження дистанційної роботи в умовах війни. Я щиро вдячна організації ICOM Німеччина (ICOM Deutschland e.V.), польським друзям з програми OBMIN, які у партнерстві з Луганським обласним краєзнавчим музеєм з початку російського вторгнення підтримують українські музеї, зокрема евакуйовані команди музейників Луганщини зі Старобільська, Попасної, Рубіжного, Лисичанська», – зазначила Тетяна Ямполь.
«Із настанням холодів від наших евакуйованих колег збільшилась кількість запитів щодо забезпечення генераторами, буржуйками, газовими плитами, спальниками, ковдрами, обігрівачами та іншим. Частину потреб Музейному кризовому центру вдалось закрити завдяки співпраці із польською програмою OBMIN та організацією ICOM Німеччина. Віримо, що завдяки цим спеціальним «гаджетам» спільно переживемо холоди, дочекаємось перемоги та повернення на нашу рідну Луганщину», – наголосила учасниця Музейного кризового центру Ольга Гончар.
Утім, якою б ні була допомога, Тетяна мріє про повернення додому, на рідну Луганщину. Впевнена, що Рубіжне обов’язково буде деокуповане, а вона зможе повернутися до своєї улюбленої справи у звичному форматі – в таких рідних стінах міського музею. Попереду багато роботи з його відновлення.
Світлана Денисенко
Відстежуйте події, що відбуваються на сході України, разом з нами на наших сторінках - YouTube або Facebook або Twitter або Telegram. Долучайтесь!