Переселенці повертаються на Донеччину: чому готові ризикувати та жити навіть у зруйнованих будинках?
Від початку повномасштабного вторгнення рф в Україну з Донеччини виїхали 1 млн 370 тис мешканців. Серед них понад 160 тис дітей та майже 43 тис людей з інвалідністю. Такі цифри озвучили в Донецькій ОВА на початку березня.
Примусова евакуація дітей з батьками з окремих населених пунктів Донеччини триває і нині. При цьому люди продовжують повертатися у небезпечний регіон. І не тільки в умовно «тилові» міста такі, як Слов’янськ, Краматорськ чи Покровськ, а й у деокуповані та майже вщент зруйновані населені пункти.
Що спонукає людей до повернення, чому нехтують безпекою та готові жити під обстрілами – наші журналісти поспілкувалися з тими, хто повернувся.
Гроші. Відсутність можливості сплачувати за оренду
Катерина з 13-річним сином виїхала з Дружківки майже одразу після того, як оголосили евакуацію в області. Прихисток знайшла у Чернівцях. Там орендувала квартиру і сплачували за неї, зокрема, з «переселенських». Після прийняття постанови, за якою з 1 березня грошову допомогу надаватимуть лише певним категоріям внутрішньо переміщених осіб, вирішила повернутися додому. Нині вже два тижні, як живе у Дружківці.
«У мене орендна плата становила 7 тисяч гривень плюс комунальні послуги. Тобто взимку це виходило близько 10 тисяч гривень, і ці 5 тисяч на мене та дитину дуже допомагали. Маю дистанційну роботу, але цих коштів не вистачить і на оренду, і на життя. Під ті категорії, що озвучені владою, ми з сином не підпадаємо через мого чоловіка. Ми не живемо разом, але офіційно не розлучені. Якось так. Вдома хоча б не доводиться сплачувати оренду, і нам вистачить грошей», – каже Катерина.
Знову гроші. Складно знайти роботу
Марина Канзюба до початку повномасштабного вторгнення мала квітковий бізнес у Слов’янську. У неї завжди був величезний вибір кімнатних рослин, квітів, насіння. Коли на початку квітня 2022 року стало зрозуміло, що залишатися у місті небезпечно – виїхала до Дніпра, де жила її донька. «На шиї сидіти» не хотілось, тож орендувала квартиру й одразу почала шукати роботу.
«У травні знайшла місце для відкриття бізнесу, заплатила гроші за оренду приміщення. Але справа не зрушила з місця. Зіштовхнулася з тим, що у людей у Дніпрі зовсім інші запити, тож мій досвід та знання не були тут дуже затребувані. До того ж більша частина моєї роботи пов’язана з насінням та саджанцями, які користувались попитом у Слов’янську, де велику частину міста займає приватний сектор. Спробувала знайти себе в чомусь іншому – була у Центрі зайнятості, шукала через інтернет, спробувала е-роботу, навіть пройшла навчання на флориста. Але тут вже з’явилась конкуренція. У вересні 2022 року повернулась додому. Тут все своє, всі свої, робота підтримує та надихає і мене, і моїх клієнтів. Щоправда, останнім часом, через наближення фронту та не дуже втішні новини, люди менше беруть кімнатні квіти бо раптом доведеться кудись бігти», – ділиться Марина.
Робота. Вибір без вибору
Світлана багато років працювала в одній з комунальних установ Слов’янська. Має двох дітей. 24 лютого зібрала «тривожні валізи», але поїхали лише у квітні, коли фронт почав наближатися. Прихисток знайшли на західній частині України. Жили в гуртожитку, діти адаптувались, почали відвідувати різні гуртки. Але дзвінок з роботи змусив прийняти складне рішення.
«У мене, по суті, був вибір без вибору. Або повертаюсь і виходжу на роботу, або мене звільняють. При цьому моя робота не потребує особистої присутності, я можу вести, та й вела, її дистанційно. Але ні – або так, або ніяк. Змушені були повернутися», – говорить Світлана.
Жінка додає, що морально тут жити складніше, адже неможливо проконтролювати дітей і постійно чутно звуки сирен та вибухів.
Родинні зв’язки. Не всі можуть відпустити стіни
Тетяна – жителька Слов’янська, домогосподарка. Вона не може влаштуватись на роботу, адже змушена постійно доглядати за 15-річним сином з аутизмом. Коли у місті почали лунати звуки вибухів – евакуювались в Одесу, але чоловік виїхати відмовився.
«Я намагалась його умовити, але він категорично заявив, що залишиться і буде доглядати за будинком та городом. Тож поїхали з сином вдвох. Скажу чесно – в Одесі жили дуже добре, нам допомогли знайти будиночок (у квартирі, тим більш у гуртожитку жити б не змогли, бо син іноді може пошуміти). Там парки, цікаві місця, море врешті-решт. Сину дуже подобалось. Але чоловік захворів, і ми знову ж таки не вмовили його виїхати. Довелось повертатись і сподіватись, що Бог нас збереже», – каже Тетяна.
Просто скучили…
Жителька деокупованого Святогірська Ольга повернулась у рідне місто з двома синами та мамою, і сьогодні вони разом живуть у шелтері, який організувала місцева влада в обласному госпіталі для ветеранів. В її квартирі немає опалення, як і в усьому місті. Родина до останнього не хотіла евакуюватись і залишила домівку вже після того, як росіяни обстріляли Лавру на початку червня 2022 року, а українські військові закликали їхати негайно. Зі Слов’янська евакуаційним потягом вирушили на Львівщину, звідти їм допомогли з переїздом в Іспанію.
Життя за кордоном тривало півтора місяця. І не тому, що було погано чи не отримували допомогу, навпаки – мали де жити, що їсти та одягати, навіть дітей застрахували. Але залишитися там не змогли. Так само не затримались і у Львівській області, де їм надали прихисток після повернення з Іспанії.
«Дуже хотілось додому, дуже. Щодня переглядали всі новини, які стосувались нашого міста, громади. Навіть повністю не розбирали валізи – так і стояли в куточку. А потім вирішили – все, повертаємось. І нехай нам доводиться поки що жити у шелтері, але ми майже щодня ходимо додому. Та й тепло вже прийде скоро», – говорить Ольга.
Нестача грошей на оренду. Відбудова зруйнованого
Родина Дібрових покидала Богородичне, коли росіяни були близько, а саме село вже горіло. Вибирались самотужки під безперервними обстрілами, прокладаючи шлях стежками через ліс. Прихисток знайшли у Дніпропетровській області, але вже за кілька місяців приїхали додому – у звільнене від окупантів та вщент розбите село.
«Ми витратили майже всі гроші, які мали на той час, на оренду житла. У нас два великих собаки, тож знайти будинок чи квартиру було складно, а якщо й можна – за велику орендну плату. Ті запаси, що були, витратили за 3 місяці. Роботу знайти неможливо, жити немає за що. От і повернулись» , – розповідає Ольга Діброва.
Повернення додому відбулось узимку. Будинок був сильно побитий: замість даху – уламки, замість вікон – потрощене скло. Відбудовують свою оселю самотужки. Вже змогли перекрити дах, закрити вікна та потроху налагодити життя без газу та електроенергії. Більш того, взяли під опіку безпритульних тварин, яких залишили власники під час евакуації.
Читайте також: Як перетворити занедбаний гуртожиток у комфортний будинок для ВПО знає тричі переселенець Василь Брига
Станом на кінець грудня 2023 року в регіон повернулися 220,5 тис жителів, які раніше евакуйовувалися. Тільки у Краматорський район із більш безпечних областей України приїхали близько 128 тис людей.
Відстежуйте події, що відбуваються на сході України, разом з нами на наших сторінках - YouTube або Facebook або Twitter або Telegram. Долучайтесь!
