«Селиський шелтер» на Закарпатті — дієвий приклад відновлення життя переселенців та інтеграції на новому місці
«Селиський шелтер» — безплатний тимчасовий прихисток для переселенців у селі Нижнє Селище Закарпатської області. Опікується ним «Закарпатська асоціація місцевого розвитку», яку створили небайдужі мешканці після того, як стало зрозумілим, що переселенців буде більшати й вони мають отримати максимальну допомогу та підтримку. Нині у шелтері живуть ВПО з найбільш постраждалих регіонів країни та тих, що саме у цей час перебувають під щільними обстрілами та ворожими атаками. Серед них і Марина Салащенко, яка приїхала з двома дітками з міста Селидове Донецької області у лютому поточного року.
Із Селидового на Донеччині до Нижнього Селища на Закарпатті
Під час розмови Марина з сумом згадує останні дні перебування у рідному місті. Вже тоді, у лютому 2024 року, сирени не замовкали й звідусіль було чутно звуки вибухів. Виїхати наважились у день, коли після чергового обстрілу в їхній квартирі вилетіли вікна. У ці хвилини вся родина була вдома.
Закарпаття обрали за рекомендацією знайомої, яка евакуювалася раніше. Місця для спільного проживання родин не було, тож жінка надала контакти людини, яка займається розселенням ВПО. Аби потрапити саме у цей шелтер родина пройшла співбесіду з волонтерською командою у телефонному режимі (склад родини, діти, потреби тощо). Їхали до Дніпра машиною й під час поїздки замовляла квитки на потяг, що віз на Закарпаття.
«Так ми опинилися тут, і я можу сказати, що дуже цьому рада. Є все, що потрібно для нормалізації життя після тих жахів. Волонтери допомогли оселитися, оформити всі необхідні документи для отримання виплат тощо. Надають гуманітарну допомогу, психологічну, намагаються розв’язувати будь-які питання. Одна дитина одразу пішла до школи, друга — до садочка. Я вже влаштувалась на роботу. Не за фахом, і зарплата не така, як була вдома, але працюю. До того ж і батьки мого чоловіка сюди приїхали, тож тепер живемо у сусідніх кімнатах», — розповіла Марина.
Потрібно було швидке рішення для ВПО
На початку повномасштабної війни дуже багато людей приїжджало в західні регіони. Зокрема на Закарпаття був великий потік людей. Місцева влада поселяла їх у школах, садочках, у приватному секторі. Жителі просто приймали людей безплатно у себе вдома і, за словами членкині ГО «Закарпатська асоціація місцевого розвитку» Інни Пригари, тоді був дуже потужний рух солідарності. Але вже влітку 2022 року стало зрозуміло, що так не може тривати вічно.
«Ми вже до того часу працювали з переселенцями. У моєї родини є сімейна справа — сироварня і невеликий ресторанчик. Коли взимку 2022 року до нас приїхало дуже багато ВПО, ми закрили ресторан і відкрили на його місці соціально безкоштовну їдальню, де безплатно годувати 70, потім 120, а в якийсь момент дійшли до позначки 180 людей за один раз. Спочатку робили все власними силами й коштами, потім знайшли підтримку в міжнародних фондів, які допомагали з закупівлею продуктів, гуманітаркою», — згадує волонтерка.
Згодом побачили, що кількість людей стала набагато меншою, а люди вже не потребували такого харчування. Тож вирішили закрити соціальну їдальню, але не припинили допомагати переселенцям.
Коли місцева влада вирішила, що школи і садочки треба буде запускати, а людей виселяти на вулицю, почали як громадська організація шукати можливості для того, щоб поселити людей. Паралельно намагались знайти гроші для того, щоби зробити прихисток.
Знайти кошти для купівлі приміщення, ремонту та облаштування шелтеру вдалось дуже швидко — вже 1 грудня поселили перших мешканців.
Прихисток з акцентом на інтеграцію
У шелтері оселилися люди, які на той час знаходилися в Нижньому селищі або поруч і потребували безплатного житла. Це переселенці з Донецької, Луганської, Херсонської, Миколаївської, Запорізької областей, а нині і Сумської. Цим людям взагалі немає, куди повертатися.
«Спочатку думали, що розробимо правила, всім допоможемо швиденько, і все буде добре. Вважали, що за пів року можна допомогти родинам швидко соціалізуватися, інтегруватися на місці, почати жити новим життям. Але виявилося, що за пів року це вдається не всім. Є люди, які потребують тривалішої підтримки, зокрема такі, що не зможуть винаймати собі житло. Це в основному стосується пенсіонерів, одиноких батьків, багатодітних родин, людей з інвалідністю. Тому під час поселення ми укладаємо контракт на поселення на шість місяців, а потім переглядаємо історію родини за цей період. Тобто, якщо людині не вдалось знайти окреме житло, немає змоги себе самостійно забезпечити, ми переглядаємо історію родини і можемо продовжувати проживання безплатно у прихистку», — розповідає Інна Пригара.
У прихистку десять кімнат і там може жити максимум 32 людей. Проживання є абсолютно безплатним, громадська організація за допомогою донорів оплачує навіть комунальні послуги. Однак харчуються люди самостійно — це відповідальність родини.
«Звісно, люди отримують продуктові набори, виплати тощо. Але якщо це людина не пенсіонного віку і може працювати, то ми намагаємось стимулювати до працевлаштування, щоб вона брала на себе відповідальність за своє життя. У прихистку є соцпрацівниця, яка допомагає з пошуком роботи, є дуже багато різноманітних курсів у райцентрі, де можна перекваліфікуватися. Крім того, місцеві підприємці періодично до нас телефонують і запитують, чи немає в нас мешканців, хто хотів би спробувати себе, наприклад, пекарем чи млинарем, чи працівником у кондитерському цеху. І вони теж готові навчати», — пояснює волонтерка.
Вона також зазначила, що у стресових ситуаціях людям дуже важливо брати відповідальність за якісь дрібні побутові речі, наприклад, за прибирання, приготування їжі, догляд за своїми родичами. Це одна з причин, чому у прихистку немає прибиральників. Тут зроблена система самоорганізації, тобто є графік чергування і кожна кімната по черзі прибирає спільні простори (кухню, їдальню, коридор, санвузли). Раз на місяць проводиться спільне генеральне прибирання, під час якого всі збираються, наводять лад та спілкуються. Час від часу у шелтері влаштовують майстер-класи, спільні перегляди фільмів або, наприклад, ліплення вареників.
Як може виглядати соціалізація та інтеграція переселенців на прикладі Нижнього Селища
Для самоорганізації та адаптації переселенців волонтери пропонують і інші спільні активності. Починали з якихось невеликих речей: садили дерева у громадському просторі, брали участь у толоках у центрі села, садили квіти недалеко від прихистку. Такими маленькими кроками зменшували межу між місцевими та ВПО.
Навесні 2024 року в трьох селах Закарпаття — Нанковому, Нижньому Селищі та Копашневі — жителі збирали кошти на ремонт 13 км дороги, що пролягає через їхні населені пункти. Тоді волонтери просто запропонували долучитися мешканцям прихистку, а також іншим сім’ям ВПО, які проживають у селі.
«У них навіть сумнівів не було, що їм варто також бути залученими, усі підтримали. Звісно, хто скільки міг. Були суми й 2000 грн, але найбільше вразили 23 грн від пенсіонерки. Розумієте? У неї майже нічого немає, але вона хотіла бути причетною», — каже активістка.
Проєкт 10 сімей: три складові інтеграції в нову громаду
Особливість цього проєкту в тому, що він має три ключові складові для інтеграції внутрішньо переміщених осіб на новому місці: житло, робота і соціально-психологічна підтримка.
Перша частина — придбання та ремонт будинків або квартир у Нижньому Селищі для проживання на зразок ОСББ. Люди платитимуть за комунальні послуги та 2000 грн у загальний фонд, яким зможуть скористатися у разі потреби (наприклад, якщо щось вартісне зламається чи потрібно щось замінити).
Друга — зайнятість переселенців. Сім’ї, які отримують житло, зобов’язуються, що принаймні половина працездатних дорослих членів родини працюватиме в громаді. Зокрема й за допомогою грантів для розвитку власної діяльності.
Третя — соціально-психологічний супровід. Волонтери продовжують підтримувати людей, які переїжджають із шелтера в окреме житло. Крім того, у межах проєкту працюють психологи та соціальні працівники, які допомагають родинам інтегруватися.
Наразі родина Марини Салащенко вже чекає на переїзд, зокрема через власне працевлаштування. Попри те, що у прихистку дуже гарні умови для проживання і всі між собою потоваришували, їм хочеться жити окремо. Ще більше — повернутися додому, у рідну квартиру.
«Ми вже бачили будинок. Це три великі кімнати, кухня, санвузол. Все є. Навіть величезна ділянка землі. Але понад усе я мрію повернутися додому, у свою квартиру. Хай там немає вікон, дверей. Головне, щоб будинок вистояв і щоб місто було під українським прапором. З усім іншим розберемось. Все відновимо, відремонтуємо», — каже жителька Селидового.
Якщо ви бажаєте подати заявку на проживання, заповніть анкету за посиланням, або зайдіть на сторінку Facebook аби дізнатися більше та перейти на Google Форму для заповнення даних. Після цього з вами зв’яжуться волонтери, проведуть співбесіду та у разі наявності вільних місць запропонують житло і всю необхідну підтримку.
Ірина Міщенко
Відстежуйте події, що відбуваються на сході України, разом з нами на наших сторінках - YouTube або Facebook або Twitter або Telegram. Долучайтесь!
