Художник зі Слов’янська, представник східноукраїнської школи живопису, бачить своє покликання не лише у творчості, а й у збереженні історії рідного краю. Володимир Радковський – член Національного союзу художників України та учасник міських, обласних, всеукраїнських та міжнародних виставок. Його особистий шлях перетворився на місію: він написав понад півтори тисячі робіт, фіксуючи залишки автентичних українських хат на Донеччині.
Після початку повномасштабної війни, переживши обстріли та втрату майстерні, митець був змушений виїхати, але зумів врятувати свій доробок. Сьогодні, перебуваючи на заході України, він планує показати свій улюблений схід у нових роботах і мріє повернутися, щоб знову писати свій дім.
Про це Володимир Радковський розповів журналістці Антикризового медіа-центру.
Від дитячого захоплення до професійної основи
Народився майбутній художник у Сіверську Донецької області, де не було художніх шкіл та гуртків. Любов до малювання передалася від батька, який сам мріяв про мистецтво й свого часу ходив до художньої студії в Бахмуті. Ці сімейні спогади, сповнені тепла, стали для маленького Володимира першим магнітом, що притягнув його до фарб.
Художник згадує, що вже з дитинства малювання було його пристрастю, яка виходила за межі дозволеного і створювала у домі творчий хаос.
“Усі килими були в пластиліні, усі книги були розмальовані”, – розповідає Володимир про своє дитинство.
Він підкреслює, що саме цей внутрішній потяг визначив його долю. Після служби в армії він потрапив до Харківського художньо-промислового інституту на так званий “робфак” – нульовий курс. Саме там Володимир Радковський і здобув свою професійну освіту. Після закінчення працював у творчих майстернях, зокрема у Донецьку, де спілкувався з іншими митцями. З 1986 року художник жив та працював у Слов’янську, де й сформувалася його основна творча база.
Художник Володимир Радковський
Спіймати мить: філософія “емоційного мазка”
Володимир Радковський – майстер олійного живопису. Його роботи вирізняються глибоким, але стриманим колоритом і вільною, експресивною манерою письма. Він використовує так званий “емоційний мазок” – широкий, легкий рух пензля, який дозволяє швидко схопити та передати мінливий стан природи, вираз обличчя.
Художник свідомо обрав шлях “правди враження” і “правди того, що бачиш”. Для нього важлива робота безпосередньо з натури. Він відмовляється від роботи з фотографії, оскільки вважає її нездатною передати мінливість природного світла та емоційного стану митця.
“Багато хто говорить, що вони – імпресіоністи, а малюють із фотографії. Але це все штучно, як на мене. Натура дає великий імпульс, свіжість, неповторність, мінливість. І душу”, – пояснює митець, проводячи чітку межу між справжнім мистецтвом і ремісництвом.
Можливо, саме тому роботи художника, сповнені ліризму та тепла, цінують й за межами України: його картини є в приватних колекціях у Польщі, Німеччині та Італії.
Картини Володимира Радковського “Відпочинок” і “Дівчинка”
Сотні полотен із зображенням українських хат: місія зі збереження історії сходу
Особливою, історично значущою сторінкою в його творчості стала багаторічна співпраця з місцевим краєзнавцем Геннадієм Киркачем. Їхній спільний проєкт перетворився на унікальну місію порятунку історичної пам’яті українського сходу. Художник фіксував зникаючу архітектурну спадщину.
Протягом близько п’яти-восьми років вони, попри негоду і дорожні умови, їздили глухими селами Донеччини, а також Харківщини. Мета була одна – зафіксувати на полотні те, що неминуче зникало: останні залишки автентичних українських хат (критих соломою, з призьбами), старовинні церкви та особливі місцеві краєвиди.
“Ми писали залишки українських хат, де вони ще залишилися в нашому регіоні, розумієте? Просто їхали та дивилися навкруги, а якщо бачили те, що вартує уваги, зупинялися і я малював” – згадує Володимир Радковський.
За цей час митець створив понад 1500 робіт, що є не лише колосальним обсягом, але й безцінною художньою та етнографічною документацією для майбутніх поколінь. Ці полотна є частиною культурного коду регіону. Зараз вони всі знаходяться в колекції краєзнавця Геннадія Киркача.
Відданість рідному краю проявилася також і в освітніх проєктах. У 2018 році Володимир Радковський створив патріотичні розмальовки для дітей, що містили зображення українців у національних костюмах та пам’яток архітектури зі Слов’янська.
“Це мало сприяти національно-патріотичному вихованню підростаючого покоління та більш глибокому пізнанню історії рідного краю”, – пояснив художник.
Картина Володимира Радковського “Хати та церкви”
Проєкт “На грані”: мистецтво як свідчення та терапія
Художник підкреслює, що особисто він ніколи не хотів писати війну, оскільки для нього мистецтво завжди було джерелом світла, а не фіксацією травми. Проте, коли у 2023 році Слов’янський краєзнавчий музей та інші культурні інституції організували виставку «#НаГрані», то відчув необхідність долучитися до свідчення про руйнування рідного міста. На його полотнах, представлених на виставці, фігурує образ хлопчика з хлібом на тлі зруйнованих російськими снарядами об’єктів Слов’янська, як-от розбитий військкомат чи місцевий магазин.
“Знаєте… Я писав війну один раз. І вибрав найболючішу тему – дитина на тлі руїн… Я хотів показати, що саме діти найбільш уразливі та сприйнятливі до цієї трагедії”, – пояснює свій вибір Радковський.
Обстріл майстерні та екстрена евакуація понад 200 картин
У 2022 році війна постукала у двері родини Радковських вже вдруге. Вперше, у 2014 році, переживши перші обстріли, художник з родиною виїхав до Харкова, але щойно українські військові звільнили місто, повернувся до Слов’янська. Там працював у майстерні, що розташовувалася на території хімтехнікуму. Нині це Слов’янський фаховий коледж індустрії та фармації, який був одним із найстаріших в Україні, адже вже у 2022 році будівля зазнала ударів від російських окупантів. І хоча картини дивом не згоріли, приміщення стало непридатним: вибухова хвиля повибивала шибки та обвалила полиці. Довелося екстрено евакуювати близько 200 картин, його багаторічний доробок.
“Вибухи викликали ступор цілковитий… Дивився на це і просто не було сил. Бажання творити пропадало, відчувалася якась скутість і непотрібність. Але був радий, що зміг врятувати картини”, – зізнається художник, описуючи свій стан.
Виїжджати зі Слов’янська Володимир Радковський не планував і облаштував майстерню вдома. А ще малював на вулиці. Лише у листопаді 2025 році, коли росіяни вдарили поряд із будинком, наважився евакуюватися та вивіз із собою не тільки старовинні меблі, а й майже усі полотна.
Картина Володимира Радковського “Церква”
“Друге дихання” на заході України та мрія про повернення
Сьогодні, знайшовши прихисток у невеликому селі на Тернопільщині, художник переживає “друге дихання”. Його захоплює новий ландшафт: величні гори, краса природи та старовинна архітектура західних областей. Ці нові, незвідані пленерні локації дають потужний творчий імпульс.
“Тут одразу побачив багато різних старовинних будинків, замків. Це мене вразило. Як і природа. Я вже хочу писати”, – ділиться враженнями митець.
Однак відновлення повноцінної роботи вимагає часу та пошуку якісних матеріалів.
“Треба знайти гарні, якісні фарби. Це не так просто, але руки я не опускаю і планую працювати”, – зазначає Володимир Радковський.
Він підтримує зв’язок із колегами, але не погоджується з думкою, що у Слов’янську не може бути творчого життя.
“Можна згадати, що Слов’янськ – центр кераміки, там є творчий потенціал, і він має бути”, – наполягає Радковський.
Митець також переконаний: справжнє мистецтво потрібно бачити. Його мета – організувати виставки, які стануть мостом між регіонами.
“Я хочу, щоб люди побачили мої врятовані роботи, щоб побачили Донеччину тут, на заході країни. Хочу писати тут і показувати те, що побачив. Живе, українське”, – пояснює він.
Найбільша його мрія – повернення до Слов’янська. Його життєва філософія звучить як заклик до постійного розвитку та відданості покликанню. А мистецтво – вагоме свідчення того, що душа і пам’ять сходу України були збережені завдяки наполегливості та любові до рідної землі.
Лариса Мак
Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.