Складний шлях відновлення: як хліб родини підприємців та волонтерів з Донеччини підтримує та надихає людей
До початку російської агресії у 2014 році родина Олега та Євгенії Ткаченків мала прибутковий бізнес у Слов’янську, але ті події призвели до закриття власної справи. Олег як пастор та військовий капелан часто бував на лінії фронту, підтримував військових та мирне населення. У 2015 році у Мар’їнці вирішив відкрити пекарню, аби випікати хліб та згуртувати людей. У 2022 році, коли місто опинилось під щільними обстрілами, довелось поїхати та відновити справу у Покровську. А вже восени 2024 соціальний хліб почали випікати у Слов’янську. Яким був цей шлях, скільки складнощів довелося подолати, у чому особливість хліба та чому родина з п’ятьма дітьми не їде у безпечні регіони або за кордон, дізнавались журналісти АКМЦ.
Чому саме пекарня та ще й на лінії зіткнення?
Від самого початку війни Олег Ткаченко почав їздити з гуманітарною місією у міста, які перебували майже на лінії фронту. Займався евакуацією людей, привозив гуманітарну допомогу. А ще — хліб. Багато хліба.
«Пам’ятаю, як приїхав у Мар’їнку, щойно там відбили цей напад, коли росіяни вже були впритул. Ми туди привозили хліб, бо поряд не було майже нічого, а дорога така маленька, розтрощена, що добиратися сюди було вкрай важко. Вранці виїжджаєш, завантажуєш гарячий хліб, а коли вже прибуваєш на місце, то… Відчуття зовсім не ті, наче й робиш добру справу, а задоволення немає», — згадує капелан.
Роздача хліба у прифронтових селах 2015 рік
Тоді згадав, що до 2014 року у місті була пекарня й виникло відчуття, що саме тут вона має бути знову, що треба вкласти свій досвід у розвиток нової справи, яка буде корисна людям і одночасно годувати власну родину. Проте мало хто вірив в успіх справи, більшість людей вмовляли обрати інший регіон.
«Я коли вперше це озвучив, на мене дуже багато людей поглянули з подивом. Чому тут, під Донецьком? Невже не можна знайти більш безпечне місце? А я розумію, що це потрібно саме на цьому місці. І тут один мій друг з Чехії сказав: «Окей, Олеже, я шукаю для тебе борошно». Так все і почалося», — розповідає Олег Ткаченко.
Тож перші 20 тонн борошна надали благодійники саме з Чехії. Друзі з Канади допомогли придбати обладнання.
Спроби, сльози, звільнення працівників та навчання пекарській справі
Спочатку здавалось, що все потроху іде вгору. Знайшли необхідне обладнання, найняли пекарів та працівників, які мали власні рецепти та досвід, почали випікати хліб. Перші два тижні просто роздавали його всім охочим безплатно. Пізніше стали домовлятися з місцевими магазинами про продаж. Тоді вже у Мар’їнку почали завозити хліб, але соціальний був дешевше. А з часом стало зрозуміло, що далеко не все іде так, як планувалося.
«Все наче було добре. А потім почали розуміти, що продовжуємо вкладати гроші, вкладати, а жодного прибутку немає. Дійшло до того, що я своїм дітям не могла купити навіть цукерки. До того ж і сам хліб був поганої якості, несмачний, і було дуже соромно його давати, а тим більш продавати людям. Було таке, що просто виходила на двір і плакала», — згадує дружина Олега Євгенія.
Пекарі постійно знаходили причини та пояснення — борошно не таке, закваска погана, світло блимало тощо. А потім з’ясувалось, що вони просто крали та випікали хліб і пиріжки, які самі збували й отримували прибуток. У родини Ткаченків не було можливості контролювати їх постійно, адже Олег продовжував займатися капеланською діяльністю, а Євгенія доглядала дітей — молодшому було лише 7 місяців.
Тоді було прийнято рішення навчитися та почати самостійно випікати хліб. Олег кожної вільної хвилини сідав за ноутбук та вивчав рецепти, інгредієнти, створював власні розрахунки. А коли вперше запустив тістоміс та пічку, то хліб вийшов набагато смачніший, ніж у досвідчених пекарів, які працювали раніше. Згодом сам почав робити й закваску, бо та, що замовляли, не влаштовувала як за якістю, так і за ціною. Випікати хліб допомагала працівниця, яка не мала жодного досвіду, а потім вже долучилася і дружина яка взяла справу на себе.
«У мене, власне, не було вибору. Довелось навчитися, опанувати не тільки мистецтво випікання, а й контролю, продажу. Тепер вже точно ніхто не зможе мені сказати, що це хтось у чомусь винен, чи щось не таке купили. Мені достатньо просто подивитися і я буду знати, у чому проблема. Але цей шлях був складним, дуже складним», — каже жінка.
З 2018 по 2022 роки смачний та ароматний хліб з мар’їнської пекарні потрапляв у Вугледар, Красногорівку, Новогродівку, Селидове, Новоукраїнку та інші населені пункти поблизу. Було відкрито кілька торговельних точок, а асортимент складався вже з 30 позицій (соціальний хліб, гречаний, кукурудзяний, «Буджацький» (колись «Бородинський»), житній, рисовий, цільнозерновий, чіабата, батони, «дуплет», кілька видів багетів тощо).
Хліб у Мар’їнці
Не хлібом одним
Коли у пекарні все налагодили, створили нові робочі місця, найняли працівників, то почали заробляти гроші. Їх вкладали у різні проєкти. Крім того, що Олег часто перебував на фронті з військовими, у Мар’їнці він разом із дружиною, зосередився на дітях.
«Коли тільки почав їздити у прифронтові місця, не міг зрозуміти, чому саме у Мар’їнці вони якісь похмурі, чи що. Хотілось щось зробити, аби згуртувати людей, підтримати молодь. Спочатку почали влаштовувати дитячі свята, створювали невеликий простір, де немає війни. З дорослими пекли пиріжки для військових та руйнували брехню російської пропаганди, бо розуміли, що для захисту країни найперше потрібні згуртоване суспільство та консолідація. У Мар’їнці, як я вже казав, люди дещо відрізнялись від інших місць. Наприклад, коли у нас вже з’явилась можливість вивозити дітей на відпочинок у Святогір’я, то всі, зокрема Вугледар, Красногорівка та інші залюбки погоджувалися, а тут — ні, батьки проти, діти не хочуть. Маленькими кроками, один за одним, все одно йшли вперед», — згадує Олег.
Згодом, завдяки грантовій програмі, у Мар’їнці розпочав роботу центр психологічної підтримки, куди почали приходити люди. Постійно організовували дитячі свята та виїзні літні табори, видачу гуманітарної допомоги. А коли прийшло розуміння, що роботи вже надто багато і триватиме вона не один рік, збагнули, що має бути якась структурована основа, підзвітність та юридичний статус. Так з’явився благодійний фонд «Парус Надії», який об’єднав усі соціальні активності. Згодом відкрився Мар’їнський молодіжний медіа-центр, де проводили зустрічі з метою протидії російській пропаганді, молодь вивчала основи журналістики. У планах було створити декілька таких пунктів у різних містах Донецької області, аби надати людям у прифронтових регіонах доступ до правдивої інформації та можливість знайти себе.
«Того дня ми дивом не залишили дітей у Мар’їнці»
Коли у 2022 році почалася вже повномасштабна війна, а поблизу Вугледара вже йшли активні бої, у Мар’їнці була тиша.
«Лютий, березень, початок квітня. Такої тиші взагалі ніколи не було з 2014 року. Ми звикли, що чуємо якісь постріли чи вибухи, може поодинокі та на відстані, але щодня. А тут просто якась суцільна тиша», — згадує подружжя.
Вся логістика регіону порушилась з першого дня початку повномасштабної війни. Зупинилося постачання хліба, продуктів.
«Ми майже єдині були, хто задовольняв, годував цей регіон: Мар’їнка, Вугледар, Павлівка, Новоукраїнку, Степне, Водяне. Були на контакті з селищними головами і домовлялися, куди повеземо, скільки можемо дати. Спочатку хліб, потім вже почали розвозити ще й гуманітарну допомогу, бо не всі були готові туди їхати», — каже капелан.
Того дня, як Мар’їнку раптово накрили з усіх можливих видів озброєння, вони були у дорозі — їхали за борошном до Запоріжжя. У машині вперше за довгий час була вся родина. Чомусь вирішили взяти дітей з собою, хоча до того вони залишалися зі старшою сестрою та пекарями вдома.
Попри те, що будівля пекарні не постраждала, у місті обстріли окупантів вщент зруйнували будинки, інфраструктуру. Повертатися було вже нікуди, тож вирішили зупинитися у Покровську. Щойно знайшли житло та оселилися, Олег знову переключився на евакуацію та допомогу людям.
Крім того, знайшов єдину пекарню, що працювала недалеко від небезпечних місць, привозив їм борошно, забирав хліб та віз його людям. А коли через деякий час вдалося вивезти частину обладнання, що вціліло і яке можна було перевезти, Мар’їнка вже нагадувала фільми про апокаліпсис.
У червні 2022 року завдяки підтримці друзів замовили обладнання, якого не вистачало, та згодом знову відкрили пекарню, але вже у Покровську. Олегу довелося на три тижні зробити паузу в евакуації людей, аби налагодити роботу на новому місці.
«Допомогли люди з різних країн, зокрема, Чехії, Великої Британії, Франції. Хтось дав обладнання, хтось кошти на його придбання. Додали те, що вивези з Мар’їнки. Вийшло навіть краще, ніж було», — каже Олег Ткаченко.
Фото: Martin Dorazín, Český rozhlas
Покидати Донеччину не планують
Через наближення лінії фронту до Покровська родині довелось знову евакуйовувати пекарню. Нині працюють у Слов’янську, де й мали бізнес ще до 2014 року. Приміщення довелося повністю відремонтувати та переобладнати під нові умови. Але завдяки вже напрацьованому досвіду все вдалося зробити дуже швидко. Більш того, змогли виконати всі вимоги програми Всесвітньої продовольчої програми ООН, яких було чимало. Тепер за сприяння WFP випікають у Слов’янську соціальний хліб, який потім розвозять по населеним пунктам регіону.
Нині на виробництві, під керівництвом Євгенії, працюють дев’ятеро людей. Але у планах — збільшення кількості робочих місць та асортименту.
Євгенія Ткаченко (скрін — Суспільне)
Попри те, що родина має пропозиції та запрошення розпочати хлібний бізнес у більш безпечних регіонах країни, а в Чехії на них гостино чекають, покидати Донеччину не збираються.
«Ми потрібні тут і нам це потрібно. Тож просто робимо свою справу, підтримуємо одне одного, гуртуємось і крокуємо до перемоги. Ми віримо, що Україна впорається. Фактично ми вже перемогли, адже в нас мало хто вірив. Тепер Україну знають у всьому світі та ми стали прикладом для інших», — каже Олег.
Українці — приклад для інших
Нині у Чехії відбувається показ фільму «War correspondent» про війну в Україні, героєм якого є Олег Ткаченко. Світова прем’єра відбулася на Warsaw Film Festival і стрічка перемогла в номінації «Кращий документальний фільм». Родина була присутня під час прем’єри.
«Знаєте, що важливо? Ці кадри з України, яка продовжує боротися за свою свободу та незалежність, про палаючу Донеччину і людей, які не опускають руки, побачать не тільки в Чехії, а й в інших країнах. Ми показали приклад того, що не можна здаватися, що треба боротися і давати відсіч. І от ці кадри, цей фільм будуть показувати у чеських школах молоді. Навчати їх тому, що країна — це люди, які готові виборювати право бути вільними», — підсумував Олег.
Ірина Міщенко
Відстежуйте події, що відбуваються на сході України, разом з нами на наших сторінках - YouTube або Facebook або Twitter або Telegram. Долучайтесь!
