Від завідувача відділення анестезіології Краматорської лікарні до військового медика – усе це про Костянтина Маслова. Нині він служить лікарем-ординатором медичної роти, старшим стабілізаційного пункту в 72 окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. З Костянтином спілкуюся телефоном – я Ірина Мартинова, авторка подкасту «Донеччина: сенси війни». Він на стабілізаційному пункті, де рятують поранених, – я в евакуації. В цьому інтерв’ю Антикризового медіа-центру Костянтин Маслов розповів про шлях у медицину, ковід, який тепер видається іншим життям, і про те, який вигляд має робота на стабпункті зсередини.
Обирав між військовим і медичним напрямком
Чому ви вирішили стати лікарем і чому саме анестезіологом?
У мене бабуся була терапевткою. Мені більше подобалися гуманітарні науки. Батько працював на заводі, але мені це не було близьке: механізми, залізяки. Я досі не маю водійських прав. Інші варіанти не розглядав. Були ідеї піти у військові, але на той час не мав вираженого бажання. Пам’ятаю, у дев’ятому класі тричі кидав монетку, бо ще мав сумніви військовий або медичний напрямок.
Двічі випало медичний, раз – військовий. Тож після дев’ятого класу пішов у медичне училище у Лимані, Донецької області. Після училища вступив до медичного інституту. Протягом останніх двох років ми ходили в лікарню, зокрема в операційні. Мій вибір стати анестезіологом на той час не на 100 % усвідомлений. Мав сумніви: хірургія, анестезіологія, травматологія. Я вибрав анестезіологію.
Ви казали, що хотіли стати військовим. Хто вас надихнув та який напрям хотіли обрати?
У мене по лінії матері бабуся була військовим лікарем під час Другої світової війни, а дідусь – військовим пілотом. Тому я мав вибір: військовий або медик. Обрав бути медиком, але так сталося, що нині й медик, і військовий.
Ви очолювали відділення анестезіології у Краматорську. Це була більш адміністративна робота чи ви залишалися з пацієнтами?
У таких відділеннях неможливо бути осторонь від лікувального процесу, бо завідувач відділення безпосередньо відповідає за лікувальний процес і веде найтяжчих пацієнтів. Ми забезпечували і проведення анестезій, і ведення пацієнтів в палатах інтенсивної терапії. Але була і адміністративна робота: графік чергування, робота з персоналом, з родичами пацієнтів, з адміністрацією лікарні, погодження з суміжними відділеннями. Завідувач, який не веде пацієнтів, – виняток. Це ж не завгосп і не менеджер в тому вигляді, як воно є. Тому моя робота як завідувача на 99 % була лікарською.
«Все витримало: люди і техніка»
Ковід тепер здається далеким минулим. Але пам’ятаєте день, коли до вас потрапив перший хворий?
Те, що це буде дуже виснажливо, ми розуміли ще до поступлення пацієнтів, бо бачили у відкритих джерелах ситуацію в інших країнах. У нас були випадки надходжень пацієнтів з розладами дихання, але ми не могли достатньо зрозуміти, як буде по факту, які ресурси знадобляться для лікування.
Ми почали готуватися заздалегідь, за декілька місяців. Точно я не пам’ятаю, коли саме поступив перший пацієнт. До нас черга дійшла пізніше – спочатку хворих приймали інші міста Донецької області, зокрема інфекційні лікарні. Здається, ми були лікарнею другої черги. Ми мали великі навантаження і на персонал, і на ресурсне забезпечення, аби вистачило кисню в лікарні. Ресурси завжди обмежені, бо залежать від кількості хворих.
У пік ковіду який вигляд мало відділення фізично, емоційно і організаційно?
Уся третя міська лікарня Краматорська була перевантажена хворими. Реанімація у відділенні розрахована на шість ліжок, але постійно було понад вісім пацієнтів на апаратах штучної вентиляції легень. Хворі, яких ми курували, були і в палатах терапевтичного відділення. Тобто тих пацієнтів, яким ставало гірше, переводили у відділення інтенсивної терапії, а кому краще – в терапевтичне.
Це було 24/7 без вихідних у турборежимі постійного стресу. Хворі потребували присутності медичних працівників. Це не ті пацієнти, яким дав призначення, їм покапали і вони лежать у ліжку. Ті, які були на ШВЛ, потребували постійної санації (комплексу заходів, спрямованих на оздоровлення організму – ред.), треба було змінювати положення в ліжку. Апаратура потребувала поточних ремонтів, бо виходила з ладу. Ніхто не розраховував, що апарати працюватимуть 24/7 місяцями. Все витримало: люди і техніка.
Що ви відчули, коли потік пацієнтів спав? Це була радість, полегшення чи, можливо, щось інше?
Змішані почуття. Напевно більше полегшення, бо мали вже одного-двох пацієнтів у палаті інтенсивної терапії. Вже відчувалося, що все йде на спад. Це як хвіст комети: важкі пацієнти поступали рідко й не так багато. Найцікавіше, що та хвиля, яка була остання, – 90 % були невакциновані, але неважкі.
«У війську немає вихідних – тільки відпочинок»
Коли вирішили стати військовим медиком і що для вас стало переломним моментом?
У 2014 році, коли почалася війна, мав роботу в Слов’янську, а паралельно за сумісництвом пішов працювати в Краматорськ. У 2015 записався у перший добровольчий медичний шпиталь, у червні-липні 2015 мав ротацію в зону АТО (Антитерористична операція – ред.). Там вперше працював безпосередньо з військовими, займалися евакуаціями. Тоді ще не було такої структури, як зараз, відбувалося становлення цих процесів. І з того часу я став цікавитися тактичною медициною: слідкував за стандартами, вивчав досвід спеціалістів.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, морально був готовий до такої роботи. Я ще декілька місяців, з лютого до початку квітня, працював в Краматорську, потім виїхав у Житомир. Я відносився до першого оперативного резерву і почав процес мобілізації у військо. Були деякі труднощі, пов’язані з тим, що не мав військової кафедри. Також знадобився час, щоб знайти підрозділ, де міг би працювати лікарем-анестезіологом на стабілізаційному пункті. Я мобілізувався до 72 окремої механізованої бригади.
Костянтин Маслов. Фото героя
Як сприйняли ваші рідні і колеги те, що ви стали військовим медиком?
Рідні тяжко це сприйняли, бо розуміли, що я не матиму можливості бути вдома. Спочатку повномасштабного вторгнення дружина з донькою виїхали до Чехії, а потім повернулися в Житомир, де я був. Колеги теж важко сприйняли, бо порушується порядок та ритм життя, важко відходити від звичок, від цивільного життя. Рішення мобілізуватися прийшло швидко. У 2022 році не було рекрутингових центрів, а номери медичних бригад в інтернеті не знайти. Я звернувся до ТЦК (територіальний центр комплектування – ред.) і мені дали контактні телефони. Це зараз більш зрозумілий процес. Але я знайшов бригаду, яка на той час гостро потребувала анестезіолога, виїхав до Білої Церкви, а через декілька днів після мобілізації – в Донецьку область. Ми були на Вугледарському напрямку. З грудня 2022 року і дотепер я в цій бригаді на стабілізаційному пункті.
Чого вам бракувало з навичок і знань, коли ви вперше приступили до своєї посади? Яка різниця між 2014 і 2022?
Мобілізація в мене була з 2022 року, а працював я в першому добровольчому медичному шпиталі в 2015. З бойовою травмою ми почали працювати у Слов’янську і Краматорську в 2014, але як цивільні медики. Нас не готували до роботи з бойовими пораненнями – опановували це з нуля. У 2022 році я вже знав, що потрібно робити. Були нюанси з веденням нової документації, якої немає у цивільній лікарні. Але найважче – знаходитися 24/7 на роботі.
У цивільній лікарні є вихідні, є час вдома. У війську немає вихідних – тільки відпочинок, під час якого можеш бути залученим до інших процесів. У цивільній лікарні фахівець займається лікувальним процесом, а хтось інший забезпечує електрику, воду, медикаменти. В армії немає такої структури – лікарі роблять усе разом: облаштовують, переміщаються, вантажать. Стабпункти знаходяться в зоні ураження, лінія фронту змінюється – тож переміщуються і вони. Поранених може не бути декілька днів. Це добре – означає, що у хлопців та дівчат все добре. Але температуру операційної треба підтримувати, продукти привозити. Машина з хлібом по фронту не їздить.
Яке поранення зустрічаєте найчастіше і що, можливо, робите в перші хвилини?
Змінився характер уражень. Раніше були від артилерійських обстрілів, а нині найчастіші бувають осколкові поранення, ураження від FPV-дронів як військових, так і цивільних. Дрони полюють за автівками, незалежно від того, які саме: цивільні, військові, громадський транспорт. Першочергово – зупинка критичної кровотечі та контроль стану пораненого. Є MARCH-протокол – стандарт надання допомоги. Потім вже ми забезпечимо евакуацію на наступний рівень надання медичної допомоги. Стабілізаційні пункти обмежені за своїми можливостями, бо знаходяться дуже близько до лінії бойового зіткнення. Є обмежений перелік обладнання. Обмежені ресурси за площею. Також обмежений особовий склад. Стабілізаційний пункт – невеликий організм і він повинен бути стійким.
Чого загалом не вистачає вам як військовому медику зараз, бо ви говорили про обмежені ресурси та особовий склад?
Обмеженість ресурсів не через те, що когось не вистачає. Є задачі, які ми виконуємо, і необхідна кількість особового складу, яка повинна бути. Наприклад, у танку є чотири люди і не можна втричі збільшити екіпаж. Так само є задачі для стабпункту і він не може бути великим. Однак якщо багато лікарів-анестезіологів, то можна зробити чергування і буде більше часу на відпочинок. Загалом не вистачає вільного часу.
Чи бракує вам обладнання на стабілізаційному пункті?
Це постійний процес пошуку. Немає секрету в тому, що держава не забезпечує так, як мало б, але намагається. Багато чого дають волонтери, громадські організації. Однак порівняно з 2022 роком стало краще з обладнанням принаймні у нашому підрозділі. Спочатку війни був дефіцит необхідного. Бо обладнання у цивільних лікарнях не зовсім підходить для роботи в умовах стабілізаційного пункту. Наприклад, апарат ШВЛ, який працював в лікарні, то на стабпункті іде додаткове логістичне навантаження: де шукати кисень, а також габарити та вага. Уся тактична медицина йде шляхом мінімізації розмірів, незалежності від центральної електромережі, кисню. Тому є нюанси, коли доводиться шукати специфічне обладнання.
Ми говорили про ковід і фронт. Що з цього важче чи це взагалі різні виміри стресу?
Не можна порівнювати війну та ковід. Під час ковіду хвороба сприймалася індивідуально – кожен пацієнт окремо. Під час війни ми не спостерігачі. Тут ти одночасно і військовий, і лікар, і жертва цієї війни, бо вона прийшла в мою домівку. Отже це незрівнянно більший стрес. Не можна порівнювати. Стільки жаху та горя.
Ви казали, що у вас мало часу на відпочинок, але коли є така можливість, як ви вимикаєтесь? Що вам допомагає?
Зміна характеру навантаження. Коли тільки є можливість, одразу прогулянки у безпечному місці. Коли були на Вугледарському напрямку, то там задоволення було від того, щоб потрапити в звичайний магазин. Загалом характер роботи – постійне емоційне навантаження, очікування поступлень.
Взимку постійно треба підтримувати температуру в приміщенні, де знаходимося. Централізованого опалення немає, тому це альтернативні обігрівачі, постійне чергування за буржуйкою. Якщо нема світла, а воно часто відсутнє, то це генератори, екофлоу. Якщо заступив на три-чотири доби на чергування, то за цей час дуже-дуже емоційно втомлюєшся. У цивільній лікарні, коли лікар чергує у мирний час, у нього немає такого навантаження, навіть якщо є важкі пацієнти. До того ж тебе не намагається ніхто вбити: не чекаєш обстрілу, нічого не жужить в небі. Зараз робота і відпочинок проходять у зоні введення бойових дій і немає такого, що ти відчергував, а потім виїхав, відключився.
Ірина Мартинова
Матеріал створений за фінансової підтримки ІТ-компанії «QuartSoft». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Антикризового медіа-центру і не обов’язково відображає позицію фінансових партнерів.