У Краматорську заарештовано чоловіка, який спалив авто військовослужбовців через конфлікт (фото)

Донорська кров сьогодні щодня рятує життя і військових, і цивільних. У Краматорську станція переливання крові працює у складних умовах: російські обстріли, перебої електроенергії та дефіцит кадрів. Попри це, фахівці забезпечують необхідні запаси крові для лікарень і екстрених випадків. Напередодні Всесвітнього дня донора крові, який щорічно відзначають 14 червня, журналіст «Антикризового медіа-центру» поспілкувався з директором Комунального некомерційного підприємства «Станція переливання крові м. Краматорська» Володимиром Бєляніним. В інтерв’ю говорили про те, як змінилася роль донорства під час війни, з якими викликами стикається система та що сьогодні мотивує людей ставати донорами.

Робота на межі можливостей

Україна живе в умовах війни з 2014 року, а повномасштабне вторгнення триває вже понад чотири роки. Як за цей час змінилася роль донорської крові?

Після початку повномасштабного вторгнення люди набагато гостріше усвідомили, наскільки важливою є донорська кров. Особливо це відчувається в громадах, які розташовані поблизу лінії фронту. Щодня кров потрібна і військовим, і цивільним, які отримують поранення та втрачають багато крові. Тому сьогодні донорство – не лише питання медицини, а взаємної підтримки та відповідальності. Фактично від готовності людей стати донорами часто залежить чиєсь життя.

Які виклики нині доводиться долати працівникам станції переливання крові через близькість до лінії фронту? З якими труднощами доводиться стикатися щодня?

Насамперед це безпекова ситуація. Ми працюємо під звуки сирен і вибухів. Регулярно стикаємося з перебоями електропостачання, води, зв’язку та інтернету. Для нас електрика критично важлива. Ми зберігаємо великі запаси плазми у спеціальних низькотемпературних морозильниках, які мають працювати безперервно. Тому під час відключень доводиться запускати резервні генератори.

Ще одна проблема – дороге обладнання, яке через перепади напруги може виходити з ладу. А знайти спеціалістів, які можуть його відремонтувати та обслуговувати в прифронтовому регіоні, дуже складно. Також ми розуміємо, що через обстріли логістичних маршрутів можуть виникати труднощі з доставкою медикаментів, витратних матеріалів та навіть продуктів для донорів.

Наскільки війна вплинула на кадровий склад станції, чи відчуваєте ви дефіцит фахівців? Яких спеціалістів сьогодні найбільше потребуєте та наскільки складно їх знаходити?

За роки війни кількість працівників зменшилася приблизно втричі. На щастя, нам вдалося зберегти команду висококваліфікованих спеціалістів. Багато хто з них може працювати одразу на кількох напрямках: від заготівлі крові до її тестування та видачі. Потреба в нових кадрах є постійно. Але проблема в тому, що фахівців служби крові практично немає. А щоб підготувати нового спеціаліста, потрібен час, а його також немає.

Фото: КНП «Станція переливання крові м. Краматорська»

Коли потреба в донорській крові зростає найбільше?

Після масованих обстрілів. У медичних закладах завжди мають бути запаси крові та її компонентів для екстрених випадків. Такі резерви формуються заздалегідь і підтримуються постійно. Але після великих атак потреба різко збільшується. Думаю, всі пам’ятають обстріл центра Краматорська 5 травня 2026 року. У таких ситуаціях донорська кров особливо необхідна для порятунку поранених людей.

Яких груп крові сьогодні бракує найбільше?

Найрідкіснішою вважається AB (IV) негативна група крові – її має менше одного відсотка людей. Водночас універсальним донором еритроцитів є O (I) негативна. Таку кров можна переливати людям з будь-якою групою. Саме цих груп сьогодні найчастіше не вистачає в системі крові.

Намагаємося створити максимально комфортну атмосферу для донорів

Після масштабних обстрілів люди активніше приходять здавати кров?

Так, ми це бачимо. Навесні 2022 року, на початку повномасштабного вторгнення, план із заготівлі крові був перевиконаний удвічі. Подібна реакція є і зараз після великих обстрілів. Водночас потрібно враховувати, що населення громади суттєво скоротилося через безпекову ситуацію та евакуацію людей.

Наскільки важливо, щоб донорство було регулярним, а не лише реакцією на обстріли?

Регулярне донорство критично важливе, оскільки компоненти крові мають малий термін придатності. Наприклад, еритроцити придатні для використання від 35 до 42 днів, а тромбоцити – лише п’ять діб. Саме тому важливо здавати кров постійно. Це дозволяє підтримувати необхідні запаси для поранених, онкохворих, породіль та всіх пацієнтів, які потребують переливання щодня.

Хто сьогодні становить основу: це постійні донори чи багато нових людей?

На жаль, війна не призвела до збільшення кількості регулярних донорів. Навпаки, багато наших постійних донорів виїхали до більш безпечних регіонів України або за кордон. Переважно це жінки. Крім того, чимало донорів сьогодні служать у Збройних Силах України та територіальній обороні.

Які страхи або міфи про донорство найчастіше доводиться чути від людей, які ще жодного разу не здавали кров?

Найчастіше люди хвилюються через саму процедуру. Хтось боїться уколу, хтось – виду крові. Але зазвичай ці страхи швидко минають. Наші працівники намагаються створити максимально комфортну атмосферу для донорів. Починаючи від реєстратури й до самої донації людина постійно перебуває під увагою персоналу.

Ми використовуємо сучасні медичні вироби, а під час процедури в донаційній транслюються відео з краєвидами. Після здачі крові донори отримують сніданок – шоколад, сік і воду. Тож для багатьох перший досвід виявляється значно простішим, ніж вони очікували.

Всесвітній день донора крові у 2021 році. Фото: КНП «Станція переливання крові м. Краматорська»

Що відбувається з кров’ю після того, як людина її здала?

Після донації кров проходить кілька важливих етапів. Спочатку її розділяють на компоненти – еритроцити та плазму. Потім відбуваються лабораторні дослідження: визначають групу та резус-фактор, перевіряють на інфекційні захворювання, які можуть передаватися через кров. Далі – контроль якості компонентів. А потім вже відбувається розподіл та передача до лікарняних банків крові для подальшого використання.

Чи були випадки, коли завдяки активності донорів вдавалося оперативно закрити потребу лікарень у крові?

Сьогодні система працює так, щоб потреби лікарень прогнозувалися заздалегідь. Медичні заклади формують річні, щомісячні та поточні потреби в донорській крові та її компонентах. Також передбачені незнижувані запаси на випадок надзвичайних ситуацій. Якщо виникає нагальна потреба в певній групі крові, ми інформуємо донорів через сайти ГО «Всесвітня асоціація донорів України https://www.donor.ua/centers/21 та Краматорської міської ради.

Що особисто для вас означає працювати на станції переливання крові під час війни? Що допомагає не втрачати мотивацію?

Під час війни донорство крові стало питанням національної безпеки. Я очолюю станцію переливання крові Краматорська вже понад 30 років. І сьогодні особливо гостро розумію, що кожна крапля зібраного матеріалу та кожна видана доза – це шанс врятувати чиєсь життя. І на передовій, і в тилу. Це робота на виснаження, але водночас вона дає відчуття причетності до порятунку людей. Попри всі труднощі війни, ми бачимо справжні приклади єдності, хоробрості та незламності. І це додає сил працювати далі.

Напередодні Всесвітнього дня донора крові що б ви хотіли сказати людям, які ще лише замислюються про своє перше донорство?

Донорство крові сьогодні – не лише допомога конкретній людині. Це також внесок у стійкість держави. Я хочу подякувати всім, хто вже є донором, і тим, хто лише планує ним стати. Ваша небайдужість, чуйність і готовність допомагати рятують людей.

Колектив Комунального некомерційного підприємства «Станція переливання крові м. Краматорська» щиро вдячний кожному. Ви даруєте людям шанс на життя і допомагаєте його продовжити. Ви ділитеся своєю кров’ю попри власні турботи та проблеми.

Марк Буруйко

Матеріал створений за фінансової підтримки ІТ-компанії «QuartSoft». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Антикризового медіа-центру і не обов’язково відображає позицію фінансових партнерів.

Українські військові в ніч на 12 червня уразили логістичний склад російських військ у тимчасово окупованому Маріуполі. Також під удар потрапили цистерни з паливно-мастильними матеріалами, які використовували окупаційні сили.

Про це повідомляють у Маріупольській міській раді.

У ніч проти 12 червня Сили оборони України завдали удару по логістичному складу російських військ у тимчасово окупованому Маріуполі.

Про результати бойової роботи повідомили у Генеральному штабі Збройних сил України.

Крім складу, українські військові уразили цистерни з паливно-мастильними матеріалами. Цю інформацію підтвердив командувач Сил безпілотних систем Роберт Бровді.

За попередніми даними, окупаційні війська могли втратити частину запасів пального, які використовували для забезпечення підрозділів на півдні України.

Ураження логістичних об’єктів та запасів пального ускладнює постачання російських військ, а також впливає на їхню здатність підтримувати бойові дії на окупованих територіях.

Маріуполь залишається одним із ключових логістичних вузлів російської армії на півдні України. Через місто окупанти перекидають техніку, боєприпаси, паливо та особовий склад до інших захоплених районів.

Жовте, зелене та без листя – усе це про одне дерево за ґратами вікна. Саме за цим деревом Юлія Дворніченко визначала час у донецькому слідчому ізоляторі. У березні 2021 року жінку разом із чоловіком затримали представники окупаційних силових структур і звинуватили у «шпигунстві». Журналістці Антикризового медіа-центру Юлія Дворніченко з Чистякового розповіла про допити, в’язницю та повернення з полону в Україну.

«Вивозила дітей, щоб вони побачили різницю між окупацією та Україною»

До 2014 року Юлія виховувала двох синів у Торезі (місто у 2016 році українська влада перейменувала на Чистякове – ред.). Після окупації міста родина вирішила виїхати до Маріуполя.

«У 2014 році ми виїхали. Перший чоловік помер у Маріуполі і я з двома синами просто фізично не могла знімати житло, годувати їх та працювати. Мені не вистачало коштів. Тож вирішила повернутися додому, бо там хоча б своє власне житло мала. Я почала перевозити людей на підконтрольну Україні територію. Іноді вивозила своїх дітей, щоб вони бачили різницю між окупацією та Україною, аби знали, де є правда, а де зло. У мене було коло друзів, з якими спілкувалася відкрито. Усі інші – «раша форевер»,  – розповіла Юлія Дворніченко.

До помешкання Юлії та її другого чоловіка вночі 9 березня 2021 року прийшли представники окупаційних силових структур. Подружжя звинуватили у «шпигунстві». За словами жінки, силовики перевернули дім догори дриґом, чоловіка побили, після чого обом надягнули пакети на голову й повезли до «Ізоляції». Нині це катівня у тимчасово окупованому Донецьку, а до 2014 року в будівлі колишнього заводу ізоляційних матеріалів діяла артплатформа.

«Усе перевернули (у житлі – ред.). Забрали всі гаджети – навіть дитячий фотоапарат і шкільні флешки. Коли ми з чоловіком сиділи в полоні в «Ізоляції», вони приїжджали додому й виносили наші речі. Коли нас затримали, сини спочатку залишилися самі. Згодом, уже в «Ізоляції», мені принесли папери про те, що дітей оформлюють до сиротинця. Я сказала: «Я підпишу все, що завгодно. Тільки не віддавайте дітей до сиротинця». Я підписала згоду, після чого дітей забрала під опіку подруга», – розповіла Юлія.

«Поламали віру в маму»

Юлія згадує, що коли до неї зайшли силовики окупаційної влади, вона не могла повірити, що це відбувається насправді.

«Я казала їм: «Покажіть докази. З чого ви взяли, що ми – українські шпигуни?» Вони відповідали, що докази знайдуть потім. А далі просто вибивають показання – і, звичайно, ти вже «шпигун». Фізично неможливо витримати той біль, який тобі завдають, а морально – ти постійно думаєш про дітей. В «Ізоляції» 99 % людей підписують, що вони нібито терористи чи шпигуни. Нас із чоловіком розлучили від початку, щойно вивезли з квартири. Було дві машини. Спочатку привезли мене – роздягли, били, катували. Потім привезли чоловіка. Я чула, як він кричав: його катували в камері навпроти. Після цього нас утримували в різних камерах».

Юлія Дворніченко згадує, що під час ув’язнення її підтримувала думка про дітей.

«Я надіялася й вірила, що сини мене чекають і що я їм потрібна. Дітей я бачила лише раз. Коли підписала цю згоду, їх привезли до мене. Я їхала з пакетом на голові, у кайданках. Уже перед зустріччю з дітьми зняли все. Я бачила синів буквально п’ять хвилин. Мені сказали: «Ты должна сказать детям, что ты остаёшься надолго». Я відповіла, що не буду цього казати, але мені довелося сказати синам, що я надовго. Було багато сліз – усі плакали й не вірили, що це відбувається насправді. Пам’ятаю, як старший сказав: «Мама, ти ж усе можеш, зроби щось». А я відповіла: «Я вже нічого не можу». Тоді, здається, їм поламали віру в маму. Раніше діти завжди знали: мама може все, допоможе в усьому. А тут мама сама потребувала допомоги».

В «Ізоляції» жінка пробула місяць. Далі її перевели до СІЗО в Донецьку – як пояснили їй, для роботи зі «слідчими». Юлія згадує, як у камері визначали час.

«Коли мене перевели до Донецького СІЗО, то там нам всім з дівчатами запам’яталося дерево. Ми бачили його жовтим, без листя, зеленим. Тільки так орієнтувалися. Не розуміли, який день чи місяць, але тільки факт, як мінялося дерево. А ще пам’ятаю, коли мене з дому забирали, то ще сніг був. А потім мене на якийсь допит повезли і побачила, як квітла кульбабка. Я зірвала її і дівчатам в камеру принесла. Вони: «Вау!» Для мене теж було так страшно перескочити оцей момент, коли вже трава зазеленіла».

«Сидячи в «Камазі» із зав’язаними очима і руками, сподівалися на обмін»

Юлії нічого не пояснили, коли 15 жовтня 2022 року прийшли до камери та наказали збирати речі. За словами жінки, разом із нею були переважно ті, кого обвинувачували за так званими політичними статтями.

«Ми сходили на прогулянку, повернулися і нам сказали, кому збирати речі. Нас у кімнаті 14 і всі були конкретно політичні дівчата. Ніхто не казав, куди відправлять. Нам говорили рашики, що це нас везуть етапом до російських тюрем. Але всередині сподівалася, сидячи в «Камазі» із зав’язаними очима і руками, що це все-таки обмін. І так і сталося», – згадала Юлія Дворніченко.

Юлію Дворніченко обміняли 17 жовтня 2022 року. Тоді в Україну повернули 108 жінок, з них 12 – цивільних, інші – військовослужбовиці. Проте тут у Юлії не було родичів – вона зв’язалася з двома синами, які залишалися в окупації.

«Старший син був у Москві. Він там переховувався від мобілізації в «днр». Молодший – у Чистяковому під опікою подруги. Старшому було 18 років, він зміг взяти на себе опіку і вивезти молодшого. Але це ризик. Вони їхали через Європу. Мені допомогли вивезти дітей у Міністерстві реінтеграції. З дітьми зустрілася на Південному вокзалі Києва. Тоді була масштабна атака: і ракети, і «шахеди». Пам’ятаю, що у нас був зв’язок із ними. Сказала синам встановити додаток про повітряні тривоги. Діти були шоковані, бо за весь час, який вони прожили в окупації, не знали, що таке повітряна тривога», – зазначила Юлія.

Вона додала, що на тимчасово окупованих територіях дітей навчали за російською програмою, зокрема була і пропаганда.

«Молодший, коли в мене був з ним іноді зв’язок телефоном, казав: «россия – большая, великая страна,  которая нам помогает». Рік і сім місяців я була в полоні і два місяці ми боролися за повернення дітей. І за цей рік і дев’ять  місяців вони просто з дитини зробили оцього рашиковського зомбака. Коли молодший сюди приїхав, була атака і ми пішли в укриття, він сидів і плакав.

Я спитала чому.  Він сказав: «Меня обманывали. Теперь я вижу, кто на самом деле бомбит и стреляет». Я відповіла: «Так, синку, ти – молодець, що зрозумів. А скільки твоїх друзів залишаються в окупації, які вірять у це все?» Якщо, дай Боже, повернеться наша територія, ми стикнемося з цими дітьми, які прожили все своє життя в окупації, це буде дуже важко. Спочатку у 2014 році, пам’ятаю, вивчали українську мову. Навіть молодший йшов до школи – у них була українська мова там. А вже в другому класі сказали, що не буде, тільки факультатив, якщо наберуть достатню кількість заяв від батьків. Але нічого не було. Він десь чув українську мову в Маріуполі, коли приїжджав до діда та баби, але у місті здебільшого російською розмовляли».

«Полон не пройшов просто крізь мене»

Нині Юлія з синами живе у містечку Хансена на Київщині. Старший навчається у Покровському педагогічному коледжі на вчителя фізкультури і мріє стати тренером, бо сам колись займався вільною боротьбою. Молодший син ходить до школи. Спершу йому було важко перейти на українську мову. За словами Юлії, попри мовний бар’єр, булінгу в школі не було. Сама жінка пройшла кілька курсів з манікюру й потроху працює. Каже, що цим займалася ще до декрету. Юлія продовжує відновлюватися і морально, і фізично після полону.

«Розумію, що полон не пройшов просто крізь мене. Наслідків мільйон: панічні атаки, робота з психологом, бо сама не справляюсь з цим всім: і фізично, і морально. А так роблю все як і раніше, тільки стан тепер депресивний, бо розумію, що залишилось усе там. З часом квартиру заберуть, бо вже там їх забирають. Зараз я просто мама, яка має панічні атаки. Також є й те, що допомагає триматися, – організація «Нумо сестри». Це жінки з окупації, із полону. Ми одна одну підтримуємо, бо розуміємо максимально. У нас 60 жінок. Ми спілкуємося в чаті та іноді збираємося на ретритах», – зазначила Юлія Дворніченко.

А ще жінки, які пережили полон, чекають інших, хто ще залишається в окупації. У спільний чат скидають новини про обміни і сподіваються, що серед списків побачать своїх знайомих, з якими були.

Ірина Мартинова

Матеріал створений за фінансової підтримки ІТ-компанії «QuartSoft». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Антикризового медіа-центру і не обов’язково відображає позицію фінансових партнерів.

Подкаст “Нариси про Донеччину”

Чотири роки тому Вікторія була впевнена, що їде з Краматорська ненадовго. Сьогодні вона вже подала документи на п’ятирічну візу в Чехії, її син завершує навчання, а повернення додому залишається радше мрією, ніж планом. Війна забрала не лише звичне життя, а й бізнес, у який родина вкладала роки праці та заощаджень. Натомість з’явилися нова країна, нова мова і нова реальність, до якої довелося пристосовуватися. Свою історію Вікторія Савченко розповіла журналістці «Антикризового медіа-центру».

Не думала про бізнес – рятувала дітей

Наприкінці лютого 2022 року я сказала, що нікуди не поїду з дому. Ми облаштували підвал і прожили в ньому місяць. Зі мною був 13-річний син, а 20-річна донька – у Києві. Та коли я прочитала про Бучу, мене охопив страх. Чоловік наполягав на виїзді, тож зрештою погодилася. Тоді була впевнена, що ми їдемо лише на два-три місяці, як у 2014 році.

У Краматорську понад 20 років мала бізнес – канцелярський магазин. Буквально перед пандемією ми відкрили другий. Вклали в нього всі гроші – і раптом локдаун, зачинені магазини. У 2021 бізнес тільки почав відновлюватися, а за рік почалося повномасштабне вторгнення.

Магазин у Краматорську. Фото героїні

Власної справи зараз уже немає. Канцтовари, що залишилися, вдалося вивезти й продати майже за безцінь. Але у 2022 році я не думала про бізнес – рятувала дітей.

За кордон ми виїхали автівкою: я та діти. З собою взяли дві валізи. Обрали Чехію, бо тут жив далекий родич, який знайшов волонтера, аби нас прихистили. У невеликому містечку в Моравії надали місце в гуртожитку для матерів із дітьми. Допомогли оформити документи, за два тижні влаштували сина до школи, знайшли лікарів, а перший час навіть привозили їжу.

Згодом я перевезла сюди й батьків. Вони досі живуть у Моравії та отримують допомогу, оскільки вже не можуть працювати.

Перші два роки ми жили безоплатно. Без такої підтримки я навряд чи впоралася б самотужки: тут діє обов’язкове медичне страхування. Батькам його оплачують досі, як і синові, адже він ще неповнолітній.

Зроду не тримала інструментів у руках

За місяць після приїзду мене влаштували на завод. Я ніколи не тримала інструментів у руках. Але з’ясувалося, що маю технічний хист. Я швидко навчалася і вже змінила чотири заводи. Тут дуже розвинене автовиробництво, і донька жартує: «Ще два заводи – і сама машину збиратимеш».

На першому підприємстві виготовляли дорогі дизайнерські меблі ручної роботи: стільці та крісла. Заводу понад 150 років, сюди навіть туристи приходили.

Я готувала меблі до фарбування і щовечора поверталася додому зі сльозами. Це була важка восьмигодинна фізична праця. Водночас зарплата була хорошою, а я мала всі соціальні гарантії нарівні з чехами: оплачувані лікарняні, премії тощо. Там пропрацювала рік і чотири місяці, поки через економічні труднощі на підприємстві не почали скорочувати робітників.

Я потрапила під третю хвилю звільнень. Того дня скоротили близько ста працівників: на завод приїхали представники Уряду праці. Ми заповнили необхідні документи, а вже наступного дня почали отримувати допомогу з безробіття – приблизно половину попередньої зарплати.

Фото героїні

Через півтора місяця я знайшла найкращу роботу за весь час перебування в Чехії – на заводі з виробництва автомобільних фар. Працювала в чистих умовах і займалася складанням дрібних деталей. Мені дуже подобалося, але заради цієї роботи довелося переїхати в інше місто.

Батьки залишилися із сином, який саме закінчував дев’ятий клас. Згодом він вступив до технікуму на спеціальність, пов’язану з інформаційними технологіями. Ще в Україні він захоплювався робототехнікою.

Донька прожила зі мною рік, потім повернулася до Києва, але через обстріли та блекаути знову приїжджала до Чехії на півроку. Зараз у неї в Києві наречений, тому фактично вона живе між двома країнами.

Нині я переїхала ближче до Острави, майже на польський кордон, і працюю на невеликому підприємстві, де всі колеги чехи. Можливо, саме тому, що вже добре володію мовою, це перше місце роботи, де в мене з’явилися подруги.

Хоча я б хотіла працювати у великій торговельній мережі на кшталт «Lidl», де вищі зарплати. Вже намагалася туди влаштуватися, але тоді ще недостатньо добре знала чеську.

Сумніви щодо бізнесу

Я помітила, що в Чехії досить слабкий сервіс. Перукарні, манікюрні салони чи автомайстерні значно поступаються українським. Щоб просто поміняти колеса на авто, іноді доводиться чекати два місяці. А на стрижки багато чехів записуються саме до українських майстрів.

Колись я замислювалася про власну справу. Ще задовго до того, як стала підприємницею, отримала диплом перукаря. Давно стрижу всю родину, а після переїзду навіть навчилася стригти наших собак – тоді доводилося економити буквально на всьому.

Ідеї бізнесу були різні. Але починати все з нуля у 50 років непросто. До того ж після втрати двох магазинів я більше не хочу вкладати гроші в обладнання чи приміщення. Тому серйозно про відкриття власної справи вже не думаю.

Загалом, якщо працювати, на життя тут вистачає. Можна навіть повезти дітей влітку на море або взимку гірськолижний курорт.

Втім, якщо порівнювати з Україною, то живу я значно скромніше. У Краматорську належала до людей із достатком вище середнього. Могла дозволити собі значно більше, ніж зараз. Нині живу лише на зарплату, хоча вона й вища за українську.

Хотіла б повернутися у своє минуле життя

Моя найбільша мрія – повернутися додому, у своє колишнє життя. Мене все влаштовувало. Я не хотіла нічого змінювати й нікуди їхати.

Перші два роки в Чехії я ніби не жила. Працювала, поверталася додому, читала новини, плакала, спала і знову йшла на роботу. Потім усе повторювалося. Не знаю, як взагалі пережила той період.

Лише через два роки поступово повернувся інтерес до життя. Захотілося поїхати на море, почала помічати світ навколо, усвідомила, що потрібно серйозно вивчати чеську мову.

Фото героїні

Я давно приїхала б в Україну, але сину скоро виповниться 18 років. Він і сам хотів би жити вдома, але я пояснила йому, що після повернення його можливості будуть обмежені. Та й повертатися нам фактично нікуди. Хіба що до доньки в Київ.

Тому ми домовилися, що він продовжить навчання в Чехії. За ці роки ми багато вклали в адаптацію, соціалізувалися. Я подала документи на п’ятирічну візу. Якщо не отримаю її, через півроку подаватиму документи на громадянство.

Це дуже складне рішення. Я не відкидаю можливості повернення. Але поки що не знаю, коли саме це може статися.

Що забрала б в Україну

Перше, що впадає в око, – дороги: настільки звикла до їхньої якості. Мене також вразила робота Уряду праці. Це певною мірою аналог українського Центру зайнятості, але система працює швидко й зрозуміло. Якщо людина втрачає роботу, їй допомагають оформити виплати та знайти нове місце праці. Хоча й чехам є чому повчитися в України. Наприклад, цифровізація через «Дію» та інші електронні сервіси в нас з’явилися значно раніше.

У Чехії непросто знайти сімейного лікаря, з яким можна укласти договір. Але якщо вже маєш такого, то отримуєш дуже якісне обслуговування. В одному кабінеті можуть зробити аналізи, обстеження та необхідні процедури на сучасному обладнанні.

Водночас людина сама несе відповідальність за своє здоров’я. Потрібно регулярно проходити профілактичні огляди. Якщо цього не робити, можуть виникнути проблеми навіть зі страховою компанією чи лікарем.

Мабуть, тому люди тут більше дбають про себе. Багато хто бігає, їздить на велосипеді, ходить у гори. Популярні басейни, сауни, джакузі. Майже кожен має якесь хобі. Я теж почала більше рухатися: їжджу на велосипеді, взимку ходжу до басейну і навіть зацікавилася мотоциклами.

Авторка тексту – Олена Костенко

Матеріал створений за фінансової підтримки ІТ-компанії «QuartSoft». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Антикризового медіа-центру і не обов’язково відображає позицію фінансових партнерів.

В Україну вдалося повернути 74-річну жительку Маріуполя, яку російські окупанти депортували під час захоплення міста.

Про це повідомив Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець.

За його словами, повернення стало можливим завдяки гуманітарним домовленостям. Після тривалого перебування за межами України жінку вдалося ідентифікувати та організувати її повернення.

Лубінець повідомив, що жителька Маріуполя перебувала у важкому стані та потребувала постійного догляду. Нині вона в Україні та разом зі своєю донькою. Її стан здоров’я потребує подальшого лікування та підтримки.

Як повідомив омбудсман, після досягнення перших домовленостей на Батьківщину повернули п’ятьох громадян України. Найстаршій людині – 84 роки.