Як крокують до перемоги переселенці з Гірської громади

Міністерство соціальної політики анонсувало створення програми розвитку волонтерства. Одним із ключових рішень стане впровадження механізмів підтримки родин волонтерів, які загинули.

Про це повідомляють у Міністерстві соціальної політики, пише Антикризовий медіа-центр.

У Луцьку відбувся Перший національний форум рад волонтерів, який зібрав представників волонтерських спільнот, держави та міжнародних партнерів. Під час заходу представили програму розвитку волонтерства в Україні та анонсували створення Ради волонтерів при Міністерстві соціальної політики, сім’ї та єдності.

Міністр соціальної політики Денис Улютін заявив, що одним із головних завдань є напрацювання системного захисту родин волонтерів, які загинули. За його словами, ці рішення мають бути інтегровані в загальну модель розвитку волонтерського руху.

Він також підкреслив, що з 2014 року волонтери демонструють силу самоорганізації суспільства та здатність оперативно реагувати на виклики війни. Водночас багато питань — як законодавчих, так і координаційних — потребують спільних рішень держави та громадського сектору.

Нова програма має об’єднати ініціативи волонтерських спільнот, посилити взаємодію з державними структурами та передбачити чіткі механізми підтримки, зокрема для сімей загиблих волонтерів.

Президент України Володимир Зеленський підписав закон, що сприяє розвитку волонтерства серед студентів і дозволяє його зараховувати як практику у вищих навчальних закладах. Волонтерсьво також може бути вагомою частиною мотиваційного листа абітурієнта.

Про це свідчить «Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння розвитку волонтерства серед здобувачів освіти» № 11159. Автори документу зазначають, що волонтерська діяльність не лише допомагає розвивати навички та отримувати практичний досвід, але також може бути корисною для вступу в університети та на ринку праці.

Зокрема волонтерський досвід тепер може бути вагомою частиною мотиваційного листа абітурієнта. До нього можна додавати копії матеріалів, що підтверджують участь у волонтерстві.

Крім того, закон дозволяє зараховувати волонтерську діяльність як практику, якщо вона відповідає освітній програмі, за згодою вишу. Волонтерам видаватиметься документ, який підтверджує їхню участь у волонтерських заходах, виданий відповідною організацією.

Також у документі вказується, що керівники освітніх установ зобов’язані підтримувати розвиток волонтерських ініціатив та залучати студентів до такої діяльності.

Волонтери з Краматорська Богдан Зуяков та Едуард Мельников майже пів року евакуюють людей з населених пунктів, які опинилися на лінії вогню. Роблять це безплатно. Богдан збирає заявки та керує евакуаційним автомобілем, а Едуард підтримує людей, яких вивозять, та у разі потреби готовий надати першу домедичну допомогу. Серед тих, кого вивезли краматорські волонтери, подружжя з Часового Яру – Антоніна та Олексій.

Виїзд з рідного міста

Антоніна зі своїм чоловіком Олексієм – пенсіонери з Часового Яру. Нині подружжя на Полтавщині. З рідного міста були змушені виїхати наприкінці вересня. Антоніна до пенсії працювала комірницею на місцевому вогнетривкому комбінаті. Останні роки жінка поралася по господарству: у будинку на чотири власники, де жило подружжя, мали курей, собаку та котів.  Та все змінилося після початку повномасштабного вторгнення.

«Думали, що скоро закінчиться війна, а вона не закінчується, все ближе і ближе. Снаряди летять. Життя там стало уже не можливим – і ми вирішили виїхати», – розповідає Антоніна.

Спершу покинути рідний Часів Яр вирішила Антоніна. З майже вщент зруйнованого міста її вивезли волонтери з Краматорська Богдан Зуяков та Едуард Мельников.

«Поїздка почалася з перешкод. Вартові на блокпосту нас не пропускали. Коли одягали амуніцію, ми почули працюючий гелікоптер. Заїзд до точки евакуації супроводжувався масованим обстрілом з обох сторін. Пані Антоніна погодилася на евакуацію. Жінка прощалася з чоловіком, який лишився, та плакала. Навколо усе палало. Гуркіт від розривів снарядів, дим і сморід від згорілих хат. Бачили, як вітер роздмухує полум’я на дах дитячого садка», – пише у спогадах на своїй сторінці у фейсбуці про день евакуації Едуард.

Вже у більш безпечному місці речі Антоніни перевантажили в іншу машину. Команда благодійного фонду «Янголів спасіння» вивезла жінку на Полтавщину. Антоніна згадує, що близько дев’ятнадцятої години вже була у своїх родичів, а на другий день пішла шукати будинок, де могла б жити.

Дивиться інтерв’ю з Едуардом Мельниковим: «Ні грошей, ні слави – нічого не потребуємо. Ми робимо свою справу і все»

Подружжя разом

Чоловік Антоніни Олексій вирішив, що залишиться в Часовому Яру. Він провів дружину та повернувся у рідну домівку. Зрештою на виїзді Олексія через декілька днів наполягла Антоніна. Вона зателефонувала з Полтавщини та вмовила чоловіка.

«Він сказав, що не буде їхати. Тоді я подзвонила і кажу: «Що я тут сама буду робити? Ані дров напиляти, ані щось інше зробити по господарству. Приїдь!»   Він не думав їхати, він думав залишатися. А потім все ж виїхав», – розповідає Антоніна.

На моє питання, як переконала чоловіка виїхати, жінка сміється і каже, що особливо і ніяк.

«Він просто мене кохає сильно, тому і приїхав», – пояснює Антоніна.

Виїхати Олексію допомогли також Богдан та Едуард. Нині подружжя знову разом, але вже на Полтавщині. Тут орендують будинок в одному з сіл. А Богдан та Едуард продовжують рятувати та вивозити людей з тих районів, куди не всі наважуються їхати. Роблять свою справу безплатно. Таким чином дають зрозуміти мешканцям населених пунктів, які опинилися на лінії вогню, що вони не залишені сам на сам.

Усі охочі та небайдужі можуть підтримати волонтерів. Нині у них є необхідність в одязі та взутті. Під час евакуації речі швидко зношуються, оскільки волонтери вивозять людей з населених пунктів, які ворог перетворює на гори будівельного сміття. Зачепитися чи наступити на розбите скло, потрощений шифер та інші уламки у таких місцях – доволі часта ситуація. Підтримати діяльність волонтерів можна за реквізитами Приват24: 5168752086845602.

Джерело фото: Едуард Мельников

Ірина Мартинова

Еля Чепіга вперше дізналася, що таке війна, ще у 2014 році, коли вони з батьками приймали переселенців зі Слов’янська та Донецька у рідному Сидоровому. Тоді ж вона вперше стала волонтерити. Не полишила цю справу й після переїзду до Слов’янська, а після початку  повномасштабного вторгнення росії дівчина активно долучилася до волонтерського руху у місті. Як нині працюють з командою в евакуації у Кропивницькому, яким чином розбудовують волонтерське ком’юніті, та що відчуває, коли їздить у відрядження в рідні місця, дивіться у відео.

Матеріал підготовлено ГО “Антикризовий медіа-центр” в межах проєкту “Сприяння евакуації населення з територій ведення  активних бойових дій шляхом висвітлення теми  соціальної інтеграції ВПО до життя в цільових  приймаючих громадах України” за підтримки програми «Стійкість», яка упроваджується Фондом Східна Європа у консорціумі  неурядових організацій на чолі з ERIM (Франція) у партнерстві з Фундацією домів з прав людини,  Домом прав людини – Тбілісі, Чорноморським фондом регіонального співробітництва та коштом  Європейського Союзу.

Думки, викладені у цьому матеріалі, не обов’язково відображають позицію організацій-партнерів консорціуму та Європейського Союзу.

Мешканка Званівської громади Євгенія Федоренко поєднує роботу медсестри, виховання трьох дітей та волонтерство. Навесні жінка з родиною покинула Донеччину та переїхала на Вінниччину. На новому місці намагається допомагати як односельцям, які залишилися у Званівській громаді, так і військовим, які боронять нашу країну. Нещодавно для захисників Євгенія насмажила самотужки близько 200 котлет та передала через волонтерів на передову. 

З Донеччини на Вінниччину

До повномасштабного вторгнення Євгенія Федоренко жила у селі Переїзне Званівської громади. За фахом жінка медик. Після закінчення Лиманського медичного училища працювала у ФАПі села Федорівка фельдшером, а потім у Званівській амбулаторії медсестрою. Роботу суміщала з громадською активністю. 

«Поки працювала там, писала проєкти на відновлення маніпуляційного кабінету. Там зробили ремонт. Я подавала 5 чи 6 проєктів, але тільки один був вдалим», – розповідає Євгенія.

День, коли вирішили поїхати з рідного Переїзного, зізнається жінка, запам’ятає на все життя, адже то був її день народження. 

«Це було 5 травня. Тоді російські війська форсували у Білогорівці Сіверський Донець. Наші літаки почали по ним працювати. Ми дуже злякались, бо не знали, що це за літаки летять. У нас на той час, ніби затишшя було, а тут так масовано все почалося. Ми ще збиралися залишатися: погріб свій готували. Ми не збиралися виїжджати: думала, що минеться, як у 14-ому: більше було по Сіверську, туди на Лисичанськ», – згадує Євгенія.

Наступного дня родина прокинулась під звуки артилерії. Євгенія зрозуміла, що з трьома дітьми залишатися небезпечно. Родина виїхала в Бахмут, де мала квартиру. Там сім’я прожила два тижні, поки ситуація у місті не погіршилася і не почастішали прильоти. Євгенія сконтактувалася зі своєю односелицею Світланою Івченко, яка виїхала у Вінницьку область. Для родини Федоренко жінка допомогла знайти будинок на новому місці. 20 травня Євгенія разом із родиною переїхала з Донеччини на Вінниччину. Нині живуть у будинку безкоштовно. Чоловік Євгенії знайшов роботу за декілька тижнів на одному із сільськогосподарських підприємств. А жінка лише у грудні влаштувалася медсестрою в амбулаторію села Миролюбівка на декретне місце. До цього, розповідає Євгенія, зверталася до центру зайнятості, але там пропонували вакансії сімейних лікарів. 

І родина, і волонтерство, і робота

Роботу та виховання трьох дітей Євгенія поєднує з волонтерством. З Вінниччини намагається допомагати своїм односельцям, які залишаються у Званівській громаді. Зокрема, декілька разів збирала інформацію, кому які медикаменти потрібні. 

«Я знаю, у кого яка хвороба, кому що потрібно. Я складала ці списки по пам’яті, бо до мене люди приходили, хто що потребував. І тоді Юлія Тимчак (керівниця ГО «Чарівні руни» – ред.) замовляла ліки за проєктом. Ті всі посилки вона відіслала на нас, ми формували усі ці пакети іменні, попідписували кому що, і передали у Званівську громаду», – каже Євгенія. 

Жінка додає, що ліків там не вистачає, бо немає завозу. Медикаменти можна отримати тільки з гуманітарної допомоги. 

«По-перше, ліки іноземною мовою, інструкції люди не можуть прочитати. Найменування різні, не такі як у нас. Люди не можуть зрозуміти, глянути в склад.  У нас в інструкції вказано, як вживати, показання, протипоказання. А там цього всього немає. Там Інтернет відсутній, щоб перекласти. Там є і англійські, і французькі, й італійські препарати», – розповідає жінка. 

Євгенія бере участь і у допомозі військовим: долучається до ярмарків, де збирають кошти для ЗСУ, готує смаколики,  робить окопні свічки, які передають через волонтерів на передову. 

«Баночки (для окопних свічок – ред.) є: нам дають консерви у гуманітарці. Ми збираємо ці баночки. У церкві нам віддають огарки від свічок, воскові. Ми переплавляємо і заливаємо ці свічки. Пиріжки печемо. Останній раз котлети передавали. Я у своїй групі у вайбері кидала оголошення: хто хоче допомогти можуть скинути кошти. Я півтори тисячі назбирала. Закупила на них фарш, насмажила котлет. Я розумію, що там їсти є що, але хочеться чогось домашнього, душевного. Людина, коли це робить, вкладає душу. Їм не стільки той пиріжок, скільки увага, що про них не забувають», – каже Євгенія.

Самотужки жінка зробила 170 котлет, а також долучилася до приготування 25 банок тушонки з кашею. Усе робить у себе вдома. Чи важко поєднувати волонтерство, роботу та хатні справи, Євгенія каже, що ні. 

«Можна сказати, що важко. Але якщо так поміркувати, роздумати, то зовсім ні, бо поступово втягуєшся. Якщо займаєшся цим всим постійно і плануєш на день. Найголовніше – не впадати в депресію», – каже жінка.

Євгенія мріє, що після перемоги вона з родиною повернеться додому, до рідного Переїзного. 

Ірина Мартинова