З Лисичанська на Полтавщину з пораненим чоловіком і 91-річною мамою
Зоя Акберова врятувала від неминучої смерті свого чоловіка Джамшида та вивезла з-під обстрілів свою стареньку маму. Мешканцям Лисичанська довелося пройти нелегкий шлях і нарешті знайти прихисток у невеличкому селі Рунівщина на Полтавщині.
Нині родина знаходиться у безпеці та під опікою лікарів, волонтерів та місцевої влади. Проте даються взнаки пережиті страхи. Люди пам’ятають кожен день цієї війни, яка залишила їх без власної домівки та ледь не забрала життя.
З обстрілів та знов під обстріли
Родина Акберових виїхала з постійно обстріляного Лисичанська 28 березня туди, де на той час було тихіше – до 91-річної мами Зої у Донецьку область. Тут у Верхньокаменському поблизу Сіверська, прожили чотири місяці.
Спочатку було більш-менш тихо, тож думали спокійно пересидіти у селі. Та й куди їхати з хворою мамою? Посадили грядки – картоплю, різні овочі. Доглядали за городиною, прополювали, готувалися збирати першій урожай.
Згодом ситуація погіршувалася, обстріли було чути все ближче та гучніше. А тут ще нові негаразди – місцеві фермери стали виїжджати з небезпечного району та повипускали на волю корів, свиней, овець. У пошуку їжі худоба бродила по городах. Щоб врятувати урожай, Джамшиду доводилося відганяти непроханих гостей.
«У липні в Верхньокаменському почався справжній жах. Нас обстрілювали безперервно, вдень і вночі так щільно, що ми весь час переховувалися у підвалі та боялися носа висунути на вулицю. Затягнули у підвал і мою стареньку маму, яка вже неходяча. Облаштували їй ліжко, нанесли теплих речей, щоб не мерзла. Самі були поруч з нею, допоки одного ранку з моїм чоловіком не трапилася біда», – розповідає Зоя.
Вночі російські загарбники випустили по селу касетні боєприпаси. Почувши, що вранці обстріл трохи стихає, Джамшид виліз з підвалу та пішов на город. Побачив, що на землі лежить щось схоже чи то на іграшку, чи то на мобільний телефон старого зразку – кнопковий з антеною. Це була замаскована вибухівка.
«Нас ще до цього військові, що базувалися у Верхньокаменському, попереджували, щоб ми якомога менше знаходились на вулиці або в городі. Кажуть, росіяни з гори вас добре бачать, можуть обстріляти. Так і трапилося. З касетних боєприпасів вони викинули замасковану вибухівку, яка розлетілася селом. Тобто не напряму стріляли по людях, а ось так підступно хотіли завдати шкоди», – наголошує Зоя.
Сім уламків у животі та відірваний палець
Джамшид взяв до рук цей «телефон», і тільки доторкнувся до антени, як пролунав вибух. Добре, що був неподалік дому, дружина почула та вибігла рятувати.
«Я почув гучний звук та відчув, що пальці нібито вогнем обпекло. Потім побачив кров на сорочці – уламки потрапили у живіт. Думав, все, зараз помру. Втратив свідомість, далі нічого не пам’ятаю», – згадує Джамшид.
Зоя одразу покликала знайомих українських військових. Ті надалі чоловікові першу медичну допомогу, зробили знеболювання та на своєму автомобілі відвезли до Бахмута у лікарню. Звідти Джамшида відправили до костянтинівського шпиталю.
«Весь цей час я про нього нічого не чула, чи живий він. Коли поспіхом його пораненого вантажили в автівку, забулася положити паспорт і телефон. Сиджу з мамою у Верхньокаменському під обстрілами, а що з чоловіком, і гадки не маю. Добре, що журналісти зробили сюжет про нього, який побачила наша невістка. Дзвонить мені, каже, що знайшовся наш тато», – розказує Зоя.
Син Акберових зараз служить у лавах Збройних Сил України, у Донецькій області. Він відвідав батька у лікарні та передав йому документи та телефон.
А жінки тим часом вже не могли залишатися у своєму сховищі – ворог впритул наблизився та ось-ось міг захопити село. Зоя прийняла рішення евакуюватись разом з мамою.
Вивозили їх військові на броньованому автомобілі. Таким чином врятували чотирнадцять людей. Спочатку привезли до Краматорська, де їх зустріли волонтери, гарно прийняли, нагодували та дали транспорт, щоб доїхати до Покровська. Звідти потягом жінки дісталися Дніпра. Тут їм порадили їхати на Полтавщину. Так і зробили.
Джамшида, у якого від вибухівки відірвало палець, а в животі застрягли сім уламків, підлікували у шпиталі. Син допоміг йому добратися до Дніпра, а далі він сам приїхав у Полтаву. Тепер родина знов разом. Поселилися у центрі компактного проживання переселенців у селі Рунівщина Новоселівської громади.
Центр облаштовано у будівлі, в частині якої знаходиться місцева амбулаторія. Тож окрім прихистку, поранений лисичанець отримує тут ще й медичну допомогу – перев’язки, знеболювання та належний догляд. Старенька мама Зої теж нарешті у спокої, без обстрілів та переховування по підвалах.
Утім, навіть знаходячись у безпеці, люди постійно згадують жахіття, що довелося їм пережити, хвилюються за свого сина, який боронить рідну землю, та сумують за домом, що залишився на окупованій Луганщині.
Світлана Денисенко, «ЗмІнИ. Схід»
Відстежуйте події, що відбуваються на сході України, разом з нами на наших сторінках – YouTube або Facebook або Twitter. Долучайтесь!
Відстежуйте події, що відбуваються на сході України, разом з нами на наших сторінках - YouTube або Facebook або Twitter або Telegram. Долучайтесь!
