«ЗА ЩО?» – спогади людей, які пережили жахи війни, зібрав Луганський центр «Альтернатива»
Двадцять чотири дуже різних і таких схожих історій людей, які пережили страшні наслідки російської агресії – окупацію, фільтраційні заходи, поранення дітей, втрату близьких, руйнування житла, небезпечну евакуацію із зони бойових дій. Все те, чого не повинно було трапитися у ХХІ сторіччі, але нам доводиться жити в часи повномасштабної війни.
Луганський обласний правозахисний центр «Альтернатива» підготував збірку «ЗА ЩО?», в якій опублікував спогади мешканців Маріуполя, Сєвєродонецька, Часового Яру, Бучі, Старобільська, Бахмуту, Гостомеля та інших населених пунктів України. Герої публікації – люди з різними соціальними статусами, різного віку та роду занять – вчителі, підприємці, домогосподарки, пенсіонери, правозахисники тощо. Те, що вони пережили, має закарбуватися в пам’яті кожного.
«Фіксація та передача особистих спогадів людей про війну має за мету не допустити їхнього забуття. Такі матеріали повинні надаватися якомога більшій кількості людей та використовуватися у максимально можливій кількості наукових, художніх, документальних та освітніх програмах», – наголошують автори збірки.
«У нас повністю забрали наше життя»
Описані живі історії показують, як звичайні люди, які жили своїм повсякденним життям, були змушені залишити свої домівки та рятуватися від війни. Вони пережили обстріли, бомбардування, небезпечну евакуацію, зіткнулися з розлукою з близькими, втратою будинків та майна, невизначеністю майбутнього. Ось лише декілька цитат з інтерв’ю з різними людьми, які складають загальну картину того, що нині відбувається з нами.
«Я жила повноцінним життям. Мала будинок, який хотіла, про який мріяла. Я мала улюблену роботу в дуже дружньому колективі. В мене було хобі. Я займалася активно громадською діяльністю, була включена в різні процеси. І взагалі моє життя було яскравим, цікавим, наповненим. І все було дуже добре».
«Ми мали корів, телят, курей, свиней. Усе, що потрібно для життя. Жили ми добре. Діти ходили до школи, мали друзів, гуляли, спілкувалися з однолітками».
«Ніколи не могла навіть уявити, що у двадцять першому столітті буде війна. Це дуже страшно!».
«Дуже-дуже обстрілювали, квартири вигорали в будинках із першого по дев’ятий поверх».
«Усе почало падати, сипатися. Ми не розуміли, що відбувається. Саша [брат] каже: «Капець нашому дому» – і наказав усім швидко вилазити з підвалу. Ми вилізли, всюди діри в даху, а над їдальнею взагалі – небо і звук полум’я, тюль почала плавитись і скрапувати, потрапила мені на черевики, руку обпекла… Я хотіла будинок рятувати, але води не було, а відрами загасити ми б точно не змогли б».
«У нас повністю забрали наше життя. Не лишилося навіть фотографій, як усе виглядало, як зростали наші діти…»
«Не побажаю цього навіть ворогові, хоча хотілося б».
«Це таке горе! Це фільм жахів! Я таке могла собі уявити тільки в кіно про Другу світову! Ніяк не думала, що таке може статися з нашим містом».
«Сильний «бух», потім ще раз «бух» – усі прокинулись і зрозуміли, що відбувається щось страшне. А коли й третій снаряд прилетів, то вже до нас у хату. Вибило вікна, побило дах, вхідні двері ми взагалі не знайшли. А мене відкинуло вибуховою хвилею, і я впала на дітей, але то було й добре, бо зверху на мене ще стіна обсипалась, тож діти хоч трохи були захищені мною».
«Нашу хату вони спалили фосфором і намалювали знак, що тут живуть бандери».
«Мій тринадцятирічний син після тих обстрілів боявся виходити з приміщення, ходив за мною «хвостиком», а ночами прокидався і страшно кричав: «Нас бомблять!» Заспокоїти його було дуже важко».
«У нас повністю забрали наше життя. Не лишилося навіть фотографій, як усе виглядало, як зростали наші діти…»
«Я людина не сентиментальна. Я сама від себе такого не очікувала, але, коли я побачила блокпост з українським прапором, я заплакала».
«Бути переселенкою вдруге легше, ніж уперше. Боже, як я колись страждала за рушничком, що в Донецьку залишився! І що? Є дещо цінніше! Життя вміщується в одну валізу. Я перевірила».
Далекосяжні наслідки війни
На підставі зібраних інтерв’ю автори публікації пропонують читачу так звані «центральні спостереження» – основні тези, які дають загальне розуміння викликів воєнного часу, з якими були вимушені стикнутися мешканці населених пунктів, що опинилися в центрі бойових дій. Війна впливає на емоційний стан людей, що проживають в безпосередній зоні військових дій, та призводить до виникнення посттравматичного стресового розладу. Втрата близьких, житла та майна впливає на життя людей, викликає психологічні травми та потребу в реабілітації.
Часто мешканці небезпечних регіонів не евакуюються до останнього – когось тримають немобільні родичі, хтось не може покинути рідну домівку або через побоювання подальшого мародерства, або через страх невідомості на новому місці.
Мешканці Бучі, Маріуполя висловлювали своє обурення діями представників місцевої влади. Через те, що на початку військових дій вони створили хибне відчуття безпеки – не закликали до евакуації, заспокоювали населення. Дуже багато місцевих жителів їм вірили та не робили жодних спроб, щоб виїхати з міст, поки була така можливість.
Люди, що залишилися в небезпечних районах поблизу бойових дій, об’єднувалися, разом шукали воду, готували їжу на вогнищі, допомагали один одному в скрутних обставинах, підгодовували бродячих собак та кішок, ставали однією великою родиною. Разом було легше проживати кризові ситуації та відчувати, що в тебе є підтримка.
Більшість людей, у яких зруйноване житло, перебувають в пригніченому стані, втрачають бачення майбутнього, зневірюються, не розуміють, що їм далі робити і як виживати. Мешканцям селищ, які мали власні господарства, городи, важко знайти роботу в містах.
Особливі страждання завдавало вимушене спостереження за тим, як російська армія руйнує їхні населені пункти – рідні вулиці, школи, лікарні та інші дорогі серцю місця, пов’язані зі спогадами з дитинства.
У багатьох після пережитого змінилися життєві пріоритети. У когось повністю зникло бажання щось відкладати на майбутнє, бо життя може обірватися в будь-який момент.
Попри пережиті жахіття, люди намагаються зберігати оптимізм, по максимуму облаштовуватися на новому місці, шукати роботу. Разом з тим, вони дуже сумують за своєю домівкою і мріють по закінченню війни повернутися додому.
Світлана Денисенко
Відстежуйте події, що відбуваються на сході України, разом з нами на наших сторінках - YouTube або Facebook або Twitter або Telegram. Долучайтесь!
