Ми спілкувалися у сховищі – не через повітряну тривогу – хоч вона тривала майже всю ніч – а через тишу. На вулиці – тепла весняна погода і співають птахи, а всередині – прохолода та жодного звуку. Мій співрозмовник – Володимир Долженко. Він – військовослужбовець полку «Азов», який захищав Маріуполь у 2022 році та побував у полоні.
Володимир родом з Оріхова Запорізької області, нині разом з дружиною та батьками живе у «Містечку Хансена» на Київщині. Це житловий комплекс для тих, хто втратив домівку через вторгнення росіян. Нині родина не може повернутися в Оріхів, адже місто менше ніж за десять кілометрів від лінії фронту й щодня потерпає від російських обстрілів. В інтерв’ю з журналісткою «Антикризового медіа-центру» Володимир розповів про перші дні вторгнення в Маріуполі, про те, що допомагало триматися в полоні, і про повернення в Україну.
Життя до війни: служба, «Азов» і повернення в Маріуполь
Чим ви займалися до повномасштабного вторгнення?
У 2017 році я пішов на строкову службу в в/ч (військову частину – ред.) 3029, тоді ще був «Гепард», а зараз це вже «Кара-Даг». Прослужив там, здається, два роки, а потім перевівся до своїх знайомих у в/ч 3057 ОЗСП (окремий загін спеціального призначення – ред.) «Азов». У 2021 році у мене закінчився перший контракт. Я звільнився і поїхав до себе в Оріхів, Запорізької області. Коли почалося повномасштабне вторгнення, батьки виїхали з Оріхова – мене на той час там вже не було. Зараз місто зруйноване, знаходиться на лінії зіткнення. Що з будинком невідомо.
Ви підписали контракт в Маріуполі?
Свій контракт для служби в Національній гвардії України підписав ще в Запоріжжі у лютому 2018 року. Потім зрозумів, що потрібно йти вище, захотілося більше досвіду – і я перевівся в ОЗСП «Азов» у Маріуполь. Для мене був тяжким 2021 рік, коли закінчився контракт: поміняв багато робіт, зокрема встановлював кондиціонери та робив навісні стелі. А ще того року я одружився. Однак у мене завжди напоготові вдома була торба зі спорядженням. Після звільнення все одно хотілося до хлопців. Напевно, якби не повномасштабна війна, я б ще посидів трохи дома і пішов служити. Мені ще з 2017 року подобалося це.
Коли звільнявся, то підписав з «Азовом» контракт резервіста. За декілька днів до повномасштабного вторгнення мені почали телефонувати і казати, що потрібен у частині. Тож 23 лютого 2022 року о восьмій вечора мій побратим з Маріуполя привіз свій автомобіль, бо вирішив його зберегти. Мій батько нас відвіз у Маріуполь. Ніхто 23 лютого не розумів, що взагалі відбудеться і станеться. Тоді явних ознак ще не було. Але я приїхав і зрадів, коли побачив хлопців. Більшість побратимів тоді була жива. А от 24 лютого о 04:00 вже лунала тривога. Ми були за містом, на ППД (пункті постійної дислокації – ред.), тож зібрали всі речі, які могли, і виїхали в Маріуполь.
Яким був Маріуполь до російської облоги
Чи далеко їхати з Оріхова до Маріуполя?
Здається, приблизно дві-три години.
Які загалом ваші враження від Маріуполя?
Місто мені дуже сподобалось. Я перевівся туди на початку осені. Маріуполь був дуже красивим. Хлопці, які там жили, розповідали, що за містом раніше особливо не доглядали. Але в останні роки відремонтували дороги, збудували парки – парк Веселка був особливо гарний – торгові центри, хокейну арену. Набережна дуже красива. Найбільше мені подобався лівий берег – правий знав гірше.
Що для вас означало бути в «Азові»?
Для мене бути в «Азові» – це щось всередині тебе, побратимство, ставлення один до одного, людяність. Всі там були віддані ідеї, українській нації. До повномасштабної війни в деяких людей була асоціація, що в «Азові» тільки «нацики», як тільки не казали. Але «Азов» для мене став сім’єю. Ставлення командирів: я ніде такого не бачив, що люди так дбали одне про одного, зацікавлені у всьому.
«Азовсталь» ми називали «Гробзавод»
Чи пам’ятаєте, як змінювався Маріуполь під час облоги?
Коли ми вже під’їжджали до Маріуполя, то там були удари по деяких точках. Люди боялися, але якщо чесно, особливо не придивлявся, бо був адреналін і тривога всередині. Дехто виїжджав, а хтось залишався. Зрозуміло, що деякі, можливо, чекали росіян, не брехатимемо або щось вигадуватимемо. Були й інші люди. Здається, наприкінці лютого я з побратимом виїхав у місто за ліками для хлопців і ще чимось, якісь дрібниці. До мене тоді підійшла жінка, можливо, років під 50. Я стояв у формі й у балаклаві, тільки очі видно. Вона обняла мене, як рідного сина, і сказала: «Хлопці, ви нас не покинете?». Я навіть не знав, що їй відповісти. У мене був такий ступор. Я подивився в очі і відповів: «Ми вас не кинемо». Однак люди були різні. Під час боїв на лівому березі ми зустрічали тих, хто боявся нас, навіть казали: «Ідіть, будь ласка». Деякі підходили, просили допомоги. Ми допомагали, чим могли, все ми робили тільки для людей.
Про яку допомогу просили люди?
Найпростіше – ліки, їжа, або навіть бензин, кудись відвезти потрібно. Було багато пошкоджених будівель – люди не могли самі звідти вибратися. Ми допомагали всім, чим могли. Навіть просто поговорити. І, знаєте, від людей також була велика допомога. Наприклад, готували їжу нам, ділилися всім, чим могли.
«Азовсталь» став своєрідною фортецею для військових та цивільних. Чим він був для вас у 2022 році?
Цивільних я не бачив, але знаю, що вони там були в окремих бункерах. Їм возили їжу, теплі речі, особливо для дітей. Взагалі віддавали все, що можна тільки для людей. «Азовсталь», так, це фортеця. Там загинуло дуже багато людей. І я, напевно, зробив все, щоб протриматися стільки, скільки змогли. «Азовсталь» ми між собою називали «Гробзавод». Там настільки небезпечно, що коли виходиш з якогось підвалу або зі складу, то на тебе летить все, що тільки можна: з моря, землі та повітря.
Спочатку було легко, бо нам казали: «Та до вас прорвуться». Мали трохи впевненості. Але коли всі вже були на заводі, то ця впевненість зникла. Та все одно боролися до кінця, як могли захищались. Було дуже тяжко. Не мали часу навіть поспати, бо щось потрібно робити, чимось допомогти, кудись побігти, принести води чи щось віднести.
«Ми були готові померти там»
Пам’ятаєте той момент, коли зрозуміли, що евакуація з «Азовсталі» неможлива?
Так, це був момент, коли мене привезли з лівого берега, евакуювали на «Азовсталь» на наш бункер там, де ми сиділи. Ми з хлопцями розуміли, що ніякої допомоги, ніхто до нас не прорветься. Був прорив із правого берега (прорив українських військових з правого берега Маріуполя на «Азовсталь» – ред.). Тоді ще не йшлося про здачу в полон.
Ми готувалися до того, що вони (російські військові – ред.) зайдуть на завод і почнеться бійня. У нас квиток в один кінець. Ми живі, поки тримаємо зброю в руках. Всі були готові померти там. Я, наприклад, своєму старшому брату написав передсмертну записку, аби він знав, що робити і що казати. Там був лист і до татка, і до мами, і до дружини, і до всіх моїх друзів. Після того, як я вийшов з полону, ми з братом про це розмовляли. Він нормально поставився, бо розуміє.
Чи пам’ятаєте той момент, коли почули, що доведеться здатися, і як ви це пережили?
До нас прийшов командир і сказав: «У мене для вас є новини. Ми здаємося в полон». У моїй душі це були і радість, і страх. Радість тому, що залишусь живим, а страх тому, що прекрасно розумів: я – азовець, в росії про «Азов» думають по-своєму. Я мав сумніви. Не вірив. Але мене заспокоювали, сказали, що все добре буде.
Що відбувалося в перші години після виходу з «Азовсталі»?
Ми піднімалися по мосту. Я йшов першим, за мною хлопці та дівчата. Там лежали піддони, на які клали наплічник для перевірки: чи є набої, ножі тощо. Коли вперше побачив військових рф, для мене був взагалі такий адреналін, серце колотило. Після перевірки я пішов прямо по лінії і бачив, як з двох боків військові (російські – ред.) знімають мене на телефон і посміхаються. Я хотів провалитися на місці, залишитися з хлопцями, які померли. На душі було принизливе відчуття. Потім ми зустріли людей з «Червоного Хреста», які також стояли і посміхалися. За цією посмішкою я бачив байдужість, бо для мене ця організація, яка не робить свою справу. Ми сіли в автобус і поїхали в Оленівку.
Оленівка, Таганрог і роки російського полону
Ви були в Оленівці?
Так. Здається, я вийшов 20 травня. Нас з хлопцями одразу повезли в Оленівку. У дорозі ніхто не чіпав, не розмовляв і взагалі нічого такого не було. Сказали, аби ми сиділи тихо. В Оленівці стояли годин п’ять, можливо, чекали якоїсь черги. Знову приїхали з «Червоного Хреста», вийшли з автомобіля, з кимось поговорили, сіли і поїхали. Навіть не бачили, як взагалі щось відбувається.
Потім ми заїхали на територію колонії, нас роздягли повністю, обдивилися. Тоді ще з нами розмовляли нормально. Я все одно не вірив, що у них може бути таке лояльне ставлення. Нас завели на барак, передивилися речі, щось викинули, наприклад, у мене зубну щітку та якісь засоби особистої гігієни. І так у багатьох. Не розумію навіщо. Я, напевно, тоді спав тиждень, навіть не ходив їсти. Так було тихо, спокійно, незвично.
Чи відчували ви плин часу?
Та взагалі не відчував. Розплющив очі – темно – заплющив. Знову розплющив – світло. На годинник ніхто не дивився. Всі хлопці, яких привозили, просто спали тиждень. Звикали до тишини. В Оленівці взагалі нікого не чіпали, навіть коли водили на допити. Я принаймні не чув. Можливо, ті, хто були на ДІЗО (дисциплінарний ізолятор – ред.), то слава Богу, я туди не попав. Там було дуже тяжке утримання, знущання. У нас тільки, можливо, словами знущалися. Утримання в Оленівці було тяжке, але, порівняно з тим, що на нас чекало в росії, то Оленівка здавалася курортом.
Після Оленівки вас повезли в росію?
Так, здається, в середині вересня, десь 300 азовців повезли на Таганрог. Там я пробув десь місяців сім-вісім. Потім мене відправили у Волгоград, у Камишин, де провів понад два роки.
Як полонені підтримували одне одного
За що ви трималися в полоні? Можливо, думки про когось чи якийсь щоденний ритуал, який вам допомагав?
Я налаштовав себе на те, що мене обміняють. Вірив – і це надавало мені сили. Я думав про батьків, дружину, брата. Думав, що повернуся і все буде добре. Бачив, як у хлопців просто опускались руки. Вони нічого не хотіли: відмовлялися від їжі і вже думали про суїцид. Ще й люди за дверима доводили до цього. А я просто хотів жити. Тримався. Було дуже тяжко. Ще тримала думка, що зараз наші хлопці дають їм відсіч, зокрема те, що зайшли в Курську область. Я завжди вірив і зараз вірю, що ми тільки переможемо.
Чи підтримували ви з побратимами, які з вами були в камері, один одного? Як саме?
Так, підтримували. Як би це так не звучало, співали пісні, але дуже тихо, вчили вірші один одного. Навіть, уявіть, сиділи четверо людей і один розказував фільм, який найбільше дивився. І так година пролітала. Якісь веселі історії розповідали, спілкувалися про те, на чому розумілися, наприклад, автомобілі. Намагалися себе відволікати. Нам нечасто давали книжки. Вони були в камері, але їх там дуже рідко міняли. Бувало, переводили з однієї камери в іншу, а там інші люди і ми могли розповідати про своє місто. Я розказував про Запоріжжя, а хтось – про визначні місця Львова, Києва. Допомагали тим, хто не міг ходити, когось доводилося годувати або навіть мити у камері. Навесні, коли чув, як птахи співають, це теж відволікало.
Чи були у вас думки, що ви не повернетесь? І як з ними справлялися?
Так, але я їх від себе відганяв. Бувало, сидів, дивився в одну точку, медитував. Заплющувати очі не можна було, бо там через камери спостерігали, одразу дзвонили, робили зауваження, які потім вилазили боком. У 2022, 2023 та 2024 році тримався, а потім думки про те, що не повернуся, все частіше почали приходити. Головне не замикатися, бо якщо це все тримати в собі, то дуже тяжко. Коли погано, одразу потрібно з кимось говорити. Байдуже про що, тільки говорити.
День обміну: «Коли почув українську мову — почав плакати»
Чи пам’ятаєте день обміну? Яким він був?
День обміну пам’ятаю дуже добре. Словами тяжко сказати. Ввечері прийшли в камеру та дали машинку підстригтися, форму, якісь речі. Вранці мене забрали з речами. Нас завантажили в одну машину, довго їхали до другої машини. Потім нас привезли в якийсь аеропорт, де нас повністю зав’язали: очі, руки. У мене були ще проблеми із зором і ногою: я не міг праву згинати. Нас закинули в літак і ми прилетіли, гадаю, в Москву, куди завезли ще хлопців. Потім нас літаком доставили в білорусь.
Пам’ятаю, коли відкрилася апарель літака (похила рампа або люк у задній чи передній частині, яка служить для швидкого навантаження чи розвантаження або десантування, – ред.), ми побачили довгу смугу, справа і зліва була зелена трава, і стояли автобуси, карети швидкої. У мене перша думка була, можливо, і справді я їду додому. Нас порозв’язували, деяких хлопців закинули в автобус, дали якісь сухпаї, їжу, воду. Почали одразу добре ставитися. Мені так гидко від цього стало. А мене і мого побратима посадили в швидку. Ми їхали, розумію, що до кордону. У дорозі я дивився на місто, на небо, на дерева. Коли більше трьох років бачиш лише стіну перед собою – у мене просто текли сльози.
На кордоні довго стояли, мабуть, більше години і чекали. Я думав, що минула вічність, не міг дочекатися, думав, що обмін зірветься і ми назад поїдемо. Я дивився в вікно і побачив, як дуже багато заїжджало швидких. Коли зліва під’їхала машина, то побачив наші номери. Я почав плакати, бо вже думав про свою сім’ю, що скоро її побачу. Коли мене пересаджували, то почув українську мову, побачив герб. Це ніхто не зрозуміє, напевно, тільки ті хлопці, яких міняли. Мене посадили у швидку, ми виїхали, а я і сміявся, і плакав. Потім, коли дали телефон, я зміг подзвонити своїй дружині, батькам.
Через скільки була перша зустріч з рідними?
Це було в той самий день. Мої ж батьки жили в Києві, але я тоді не знав цього. Мене привезли в госпіталь МВС (Міністерства внутрішніх справ – ред.), у приймальне відділення, а я взагалі худий та лисий був. Потім на кріслі-каталці повезли рентген робити, а коли виходив з кабінету, то там були мої батьки. Цього моменту я вже не пам’ятаю. Мене так зажали, думав, що кості переламають. Дружина вже їхала з іншого міста і на наступний день ми теж побачилися.
«Не з того тіста в тебе син»
Ви казали, у вас були проблеми зі здоров’ям, зокрема з ногою та зором. Це бойові травми чи під час полону?
Це були травми під час оборони і травми, нанесені в полоні.
Що виявилося найтяжчим вже на волі?
Навіть не знаю. Я дізнався, що місто (Оріхів – ред.) зруйноване, будинку немає, брат за кордоном. Я заздрив хлопцям, які повернулися додому, які були з Києва, із західних областей України. А мені нема куди. Це було дуже важко пережити, дізнався, що багато моїх друзів загинули. Дивишся фотографії зі служби і розумієш, що цих людей вже немає. Було тяжко знову влитися в життя.
Чим ви зараз займаєтесь?
Я повернувся на службу: залишити її чи поїхати за кордон – не варіант. Як я казав своїй матері: «Не з того тіста в тебе син». Я не можу покинути, доки не буде перемоги. Можливо, мені знову доведеться віддати своє здоров’я заради цього, але зараз ще відновлююсь. Я не уявляю собі життя, поки не буде перемоги, адже поки таке коїться в нашій країні – це неможливо.
Ірина Мартинова
Матеріал створений за фінансової підтримки ІТ-компанії «QuartSoft». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Антикризового медіа-центру і не обов’язково відображає позицію фінансових партнерів.