Засновниця «Voice for Ukraine» Ірина Гоулд: Святогір’я надихає на те, щоб через музику розповідати світу про важливість підтримки України
Перший український симфонічний оркестр з’явився у Лондоні під час повномасштабного вторгнення. Виконує він виключно українські класичні, сучасні твори та композиції, присвячені війні, що розв’язала росія проти України. Організаторка та керівниця – українська композиторка, оркестрантка Ірина Гоулд, яка менш ніж за два місяці знайшла музикантів серед українців, британців та інших національностей, об’єднала їх та зіграла вже другий концерт задля підтримки дітей під час війни. Зібрані на концертах гроші вкладає в музичну освіту малечі та підлітків, які залишаються в Україні. Зокрема, композиторка власноруч закуповує інструменти та привозить їх на прифронтові території Донеччини – у Святогір’я.
Із засновницею БФ «Voice for Ukraine UK» та «London Ukrainian Symphony Orchestra», композиторкою та оркестранткою, членкинею Союзу музикантів (MU), Об’єднаного товариства музикантів (ISM) і Товариства права на виконання (PRS) Іриною Гоулд поспілкувалися журналісти АКМЦ.
Ви народились в Україні, але вже багато років живете у Лондоні й створили там симфонічний оркестр заради допомоги українським дітям. Як виникла така ідея?
Народилась в Німеччині – батько був військовим і якийсь час там жили, потім приїхали в Україну. Однак ось вже 23 роки як у Лондоні. Але я дуже сильно люблю Україну і попри те, що живу в Англії, мені хотілось зберегти українську культуру, тому передавала її своїм дітям. Також ми з подругою Ольгою Скачко заснували суботню школу, де навчали дітей українських традицій. Туди приходили всі, хто жив у Лондоні, але хотів зберегти культуру, мову. Зараз Ольга допомагає мені зі справами V4UUK. Коли розпочалася війна у 2022 році я одразу сказала дітям про бажання поїхати в Україну та приєднатися до лав ЗСУ. (Ірина займається спортом, боксерка – ред.). Але мій син, йому 11 років на той час було, на мене так серйозно подивився і сказав: «Мамо, ти мені потрібна. Не залишай мене». І оці його слова, раптово дорослі очі… Мене це зупинило. А от мій молодший брат щойно почалася повномасштабна війна приєднався до лав ЗСУ.
Він був в Україні чи повернувся з Лондона?
У мене вся родина в Україні: мама, сестри, брати. Я одна там (усміхається). З того часу брат знаходиться на передовій, вже три роки його не бачила, бо навіть коли приїжджаю у нього немає можливості вирватися додому. Племінник мій служить, друзі також. Тож я почала думати, чим можу бути корисною. А оскільки все своє життя працювала з дітьми, то вирішила, що буду робити все можливе, щоб допомагати маленьким українцям, бо діти — це наше майбутнє і коли прийде час, вони будуть відбудовувати нашу країну. Вже тоді було розуміння, що коли йде війна, то про яке музичне навчання можна говорити? Ніхто не буде виділяти кошти на якісь музичні інструменти чи заняття. Це й у мирні часи не дуже актуальним було, а зараз взагалі можна забути, що хтось буде опікуватися дітьми та піклуватися про музичні інструменти. Так і почала робити концерти, щоб зібрати гроші.
У Лондоні?
Так. Але це було не просто щось на зразок прийшли, зіграли та сказали, що це збір коштів для дітей України. Я є людиною, яка любить конкретику і мені було важливо донести правду, пояснити людям, що відбувається. Це якраз був тільки початок війни, тобто березень-квітень. Я звернулася до своєї близької подруги на Сумщині, яка має надзвичайно талановитих дітей-музикантів. Вони записали свій виступ, а також дуже сильну промову про те, що відбувається, як вони це відчувають. Якраз тоді у Сумах було просто жахіття… Моя подруга і талановита скрипалька з Симфонічного оркестру Національної філармонії Дар’я Чепіжна з Ірпеня, яка також пережила жахливі моменти, зробила для нас запис свого виступу. Ці виступи ми продемонстрували під час концерту. Для мене було головним розповісти наживо всі реальної нашої трагедії.
Тобто ви створили перший український симфонічний оркестр у Лондоні саме для того, аби зібрати гроші для українських дітей?
Взагалі, кожен мій концерт — це українська музика, я не хотіла грати щось інше. Мені хотілося показати англійцям і всьому світу, що українці — надзвичайно талановита нація. І я наочно демонструвала це, розповідала, як росія видає наших композиторів за своїх. Не можу сказати, що у мене якісь повчальні концерти, я не люблю цього слова. Але вони мають викликати у людей бажання творити щось добре, щоб вони пізнали те, чого не знали досі, аби після концерту відчували себе, наче в них є крила і вони здатні зробити все! Такий формат моїх концертів.
У нас немає жодного українського оркестру, а оскільки я композиторка і пишу оркестрову музику, вирішила зробити власний оркестр. Спочатку назвала його «Voice of Ukraine» («Голос України»), а потім, зважаючи на те, скільки людей з усього світу підтримують Україну, змінила назву на «Voice for Ukraine», тобто «Голос за Україну». Було доволі складно, тому що треба було обдзвонити консерваторії, знайти музикантів, але за шість тижнів якось так склалося, що і оркестр, і люди знайшлися, зокрема й серед новоприбулих українців, які професійно займаються музикою.
До того ж за цей час ми з донькою з’їздили в Україну, де на нас чекав мій близький друг – дуже талановитий фотограф та оператор, а також мій двоюрідний брат, який також є фотографом. Ми поїхали у Бородянку, Ворзель, Ірпінь та Полтаву. Нас цікавило одне питання: чому заняття музикою під час війни для них є таким важливим? І там почали опитувати дітей, вчителів тих шкіл, що були зруйновані, але в них продовжували займатися музикою без світла (вчителі використовували ліхтарики телефонів), без опалення (при температурі в приміщенні +4 градуси). Ми все це не тільки побачили, а й зафіксували на фото та відео. І ці діти просто самі, від душі, розповідали про те, що їм дуже важливі ці заняття – це повертає їх у мирні часи, дозволяє трохи забути про реальність. І ми цей документальний фільм («Unbreakable Spirit» abo «Незламний дух») показали під час концерту в Лондоні. Виступ у нас вийшов дуже гарний – зал був повністю заповнений. Тоді ми вперше зібрали кошти для придбання музичних інструментів для українських дітей. І нині продовжуємо свою місію.
Як сталося, що ви обрали Святогір’я і тепер щоразу, приїжджаючи в Україну, обов’язково їдете на Донеччину?
Так сталося, що доля нас звела з Валерією (Валерія Костюшко – волонтерка, голова ГО «Святогірськ на долоні» – ред.).
Коли приїхала вперше, то везла багато різних інструментів, щоб діти у прифронтовому регіоні могли займатися музикою. А після того, як вже побувала у Святогір’ї й взагалі побачила цих людей, зокрема дітей, відтоді щоразу, коли буваю в Україні – їду туди. Це поклик серця – Святогір’я. Мене туди просто тягне постійно. Тим паче коли я бачу дітей, які прагнуть навчатися і мають величезне бажання; батьків, які просто безмежно вдячні, що у їхніх синів та доньок є можливість займатися. Знаєте, коли я побуваю у Святогірську, у селі Хрестище та в інших селах, з цими дітьми поспілкуюся, то у мене з’являється якась енергія. Я хочу зробити ще більше і починаю думати, яким чином і де ще можна заробити гроші, щоб направити їх сюди. Скажу чесно, іноді буває важко, тим паче, життя в Англії після Донеччини – це зовсім дві різні реалії. І коли бачиш безтурботних людей у Лондоні, які думають, що один раз допомогли і цього достатньо, мовляв, «ми ж не можемо там постійно допомагати», буває, що опускаються руки. Та коли повертаюсь знову в Україну, їду в Святогір’я, то у мене знову якийсь приплив оцієї енергії та розуміння, що як би важко не було, все одно треба знаходити можливість, щоб зібрати кошти, щоб і далі ми могли фінансувати ці заняття.
Чи бачите прогрес від того, що вони займаються ось так, невеличкими групами, поза межами освітніх можливостей, які зазвичай дають заклади?
Я бачу в них величезне бажання вчитися, розумієте? Кожен обрав інструмент до душі, бо один грає на фортепіано, інший – на скрипці, хтось – на гітарі. Вони горять цим. І їхні батьки щасливі, кажуть: «Ми ніколи не могли уявити, що у наших дітей буде можливість займатися». Вони дуже вдячні, для них це важливо, а для мене саме це і є головним. Так, хтось більш талановитий, хтось – менше, але коли вони разом, то дивляться один на одного і прагнуть ставати кращими. Тож прогрес є, і коли ти це бачиш – розумієш, що є результат, і що вся твоя робота проведена не дарма.
Ви й самі проводите заняття з дітьми під час таких поїздок. Яким чином це відбувається?
Ми приїжджаємо у Святогірськ, Хрестище, Тетянівку. Там нас вже чекають. А далі вже йдуть і спілкування, і заняття. Але я не можу сказати, що це якісь стандартні музичні уроки, як ми зазвичай уявляємо. Музика важлива, звісно, але мені більш до вподоби у цьому випадку арттерапія. У мене взагалі такий метод навчання, щоб діти не просто вчили готове, зубрили, а щоб вони вмикали свою фантазію, думали, як це можна зробити інакше. Якщо ми створюємо музику, то не так, що я з ними сіла і от ми граємо якусь пісню – ні. Перед музикою ми спочатку щось майструємо, займаємось арт-терапією, розвиваємо фантазію, свій внутрішній всесвіт. Мені хочеться, щоб трошки історії було, щоб діти усміхались, зробили щось своїми руками, аби якісь рухливі ігри були також. Це обов’язково для мене. Тому у нас і час летить, бо ми просто не відчуваємо його. У ці години всі переносимось у зовсім інший світ, де немає жорстокості, вибухів, війни. Бо діти — це діти!
Десь бачила, що Донеччина надихає вас на написання нової музики і що починаєте творити безпосередньо тут. Це правда?
Не зовсім. На Донеччині я не пишу. Можливо, ви маєте на увазі аранжування нашого Гімну України, який я грала на День Незалежності? Це було два роки тому. А взагалі у мене є музика, яка присвячена подіям в Україні, війні, боротьбі. Нещодавно, у листопаді, мене запросили на міжнародну конференцію у Варшаві, де я якраз розповідала про вас усіх, Донеччину, важливість музики під час війни. Звісно, зараз вся моя творчість спрямована на підтримку наших дітей в Україні.
Звісно, зараз вся моя творчість спрямована на підтримку наших дітей в Україні. У мене є роботи, написані завдяки першим емоціям в Україні безпосередньо перед та під час повномасштабного вторгнення Росії. Також є композиції, які були написані після зустрічі з солдатами.
На Донеччині?
Так, адже якщо з’являється можливість займатися військовими, я її використовую. Розкажу один випадок, який трапився у серпні тепер вже минулого року, коли ми зустрілися з воїнами «Азовцями». Я проводила з тими, хто був на той час у Святогірську, музичну терапію та просто спостерігала, як вони відкриваються, змінюються їхні обличчя. Воїни серйозні такі, а потім почали потроху грати щось з бубнами, іншими інструментами. Стали більш відкритими, сміливими у цьому. І ми так захопились цим створенням музики, ритмами, що забули про реальність. А потім я їм розповіла, що нещодавно написала твір, присвячений загиблим військовим, і що коли ми виконували його під час концерту, то на екранах показували фотографії тих воїнів, які віддали своє життя. А вони кажуть: «Можна це побачити?» Ми під’єдналися до інтернету, вони дивляться це відео і кажуть: «О, ми знаємо цю людину, і цю теж». А потім раптово всі зупинилися і говорять: «Це ось наш найкращий товариш, найближчий друг, побратим, «Азовець». Єгором його звали. Загинув».
Тобто це якесь відчуття нереальне, що я граю цей твір у Лондоні, на іншому кінці світу, а вони у цьому ролику довжиною 3,5 хвилини, знайшли його. Вони були дуже вражені. Воїни розуміють, що про них говорять, не забувають. І не тільки в Україні. Це важливо.
Які у вас плани на найближче майбутнє?
Плани? Не втратити свій оптимізм, як би важко не було. Організувати черговий концерт. Записати у Києві мій твір для квінтеру «Tears» («Сльози» ), який відображає біль та відчай від того, що ми не можемо зупинити це безумство і покласти край війні. Але водночас він висловлює злість на тих, хто допустив цю війну, злість, що гинуть найкращі і що ніхто нічого не робить для її закінчення, а просто спостерігає. Я подумала, що буде доречно записати її з українськими музикантами у Києві, нашій столиці. Цей твір хочу присвятити третій річниці повномасштабного вторгнення і нагадaтy людям, які вже «втомилися», що війна триває, боротьба іде і нам потрібна підтримка. Також у мене в планах… Знаєте, я написала балет для дітей. Його прем’єра була у Києві буквально за рік до повномасштабної війни — грав Cимфонічний Oркестр Yкраїнськoго Radio під керівництвом Володимира Шейко.
А ще у мене вже запланована наступна поїздка до Святогір’я на літо, і буду старатись приїхати так, щоб побути довше. Зараз дуже важко виїхати, тому що в мене син, який повинен був сьогодні піти до школи (усміхається). Коли є діти, то трошки зв’язаний. От приїду влітку, дасть Бог, щоб була жива та здорова, і будемо далі продовжувати.
Також у планах відбудувати школу мистецтв у Святогірську і, сподіваюсь, це станеться згодом. Є також мрії охопити більше селищ. Наприклад, ми в Маяках займалися, Яровій. Дуже цього хочеться. Знаєте, якби я могла себе клонувати і кілька людей там залишити, то зробила б це. Тут мова не тільки про гроші, просто дуже важко знайти людей, які б могли і хотіли б цим займатися. А для мене важливо, щоб у дітей була любов до мистецтва, до музики. Щоб вони могли, не зважаючи на всі ці жахіття, себе проявити і розвиватися. Ми ж не знаємо, можливо, хтось у Святогірську або в Хрестищі майбутній видатний художник чи композитор або музикант. І якщо ми не будемо підтримувати оці заняття, ми так ніколи і не дізнаємось про це. Просто втратимо ще якийсь талант, який міг би представляти Україну на міжнародній арені.
Талановитий скрипаль, який живе з родиною на території Лаври
Якою ви бачите Україну після війни?
Ігор Бірча (відомий український актор) написав чудовий вірш: «В моїй Україні ніхто не стріляє». Кожен рядок цього вірша повністю відображає мої думки. Якщо б пан Бірча його не написав раніше, то тоді б його написала я (посміхається). Я бачу Україну, де живуть люди, справжні українці, які люблять її усім серцем, а не деруть на шматки. Я бачу мирну, багату Україну, де всі цінують свою історію та пам‘ятки, бо без минулого у нас немає майбутнього. Країну, де люди не крадуть та б’ються, а об’єднуються і роблять добрі справи. Козацькою та православною сверхдержавою. Такою я хочу бачити свою Україну.
Ірина Міщенко
Відстежуйте події, що відбуваються на сході України, разом з нами на наших сторінках - YouTube або Facebook або Twitter або Telegram. Долучайтесь!
