Тетяна Симоненко: «Зі мною завжди фотоапарат, бо нащадки мають знати справжню історію»
Фотографією жителька Слов’янська Тетяна Симоненко займається з 2012 року. Основним жанром був пейзаж, але з початку війни у 2014 році почала займатися документуванням через фото. З березня 2022 року жінка веде волонтерську діяльність, допомагаючи українським військовим та скрізь бере з собою фотоапарат. У жовтні 2023 року стала членом національної спілки журналістів України і вважає фотографування надважливою місією та справою життя.
Як почалось ваше життя з постійним супутником — фотоапаратом?
Спочатку це було машинобудівне підприємство. У 2015 році мене запросили як фотографа на роботу до Краматорського машинобудівного підприємства. Я створювала різні тематичні світлини, дошки пошани у кожному цеху, які ми оновлювали щороку до дня машинобудівника. Тобто це була промислова фотографія. Окрім цього працювала з дітками — це вже була портретна фотографія, потім пейзажна. З 2013 року стала членом Краматорського фотоклубу «Юріс» і почала активно навчатися та займатися з фотографами, які давали базові знання від пейзажу до портретної зйомки.
Більшість ваших фотографій сьогодні пов’язані з війною та її наслідками. Коли ви стали ще й військовим фотокореспондентом?
У 2014 році з початком встановлення перших барикад в країни та моєму місті. Тоді почалась вже конкретна діяльність у цьому напрямку. Але до цього я потрапила на Майдан у Києві, побачила жахіття, які відбувались і почала робити світлини. Я привезла ці фотографії додому та залишила їх в архівах нашого краєзнавчого музею. Для мене було дуже важливо зберегти історію.
Як до фотодіяльності додалось ще й волонтерство?
Я була і досі є членом команди БФ «Слов’янська мрія». Коли почалась повномасштабна війна у 2022 році наше машинобудівне підприємство заморозили, а я залишилась вдома з дитиною. Ми просто просиділи місяць вдома, не знаючи, що робити. А потім директорка фонду Євгенія Алфімова каже: «Дівчата, якщо беретесь щось робити — робимо!». Так ми почали допомагати людям, які цього потребували. Спочатку це було 200 людей, потім, коли отримали першу партію гуманітарної допомоги наприкінці липня у нас було вже до 5 000 осіб. Я складала списки, ми співпрацювали з волонтерами і наш фонд почав забезпечувати місцевих жителів, зокрема дітей та літніх людей харчуванням, засобами гігієни тощо. Саме з цього почалась моя активна волонтерська діяльність.
Читайте також: БФ «Слов’янська мрія» продовжує впроваджувати зміни навіть під час війни
Потім разом з Яною Коноваленко (жителька Слов’янська, волонтерка — ред.) ми допомагали евакуювати дітей з тих територій, які на той час вже були дуже вкрай небезпечними, а потім — окупованими. Щурове, Лиман, Райгородок… звідусіль, де це було потрібно. Під час таких поїздок нам говорили про небезпеку, особливо запам’ятались слова: «Ось тут лежали нещодавно руки-ноги, а ви приперлись». Тоді відповідала: «Хіба у нас є вибір?» Вибору немає, мали робити, тому їхали, шукали, вивозили.
Донеччина. Часів Яр. Жовтень 2023
У кожну таку поїздку я завжди брала фотоапарат. Тобто, коли ми могли кудись потрапити, намагалась зафіксувати те, що бачу, всі ці руйнування та наслідки російської агресії. Лиман, Ізюм, гойдалки без дітей, будинки та діри, вирви… Це наш край сьогодні. І я дуже хочу, щоб це залишилось в історії.
Будинок літніх людей на Черкащині. Але кожен з них сюди потрапив як ВПО з Донеччини. Бахмут, Авдіївка, Часів Яр….
Ваша родина сьогодні у Києві. Коли вирішили евакуюватися?
У липні 2022, коли були масштабні обстріли міста. Рішення прийняла після того, як під час роздачі дитячої гуманітарної допомоги відбувся черговий обстріл, а у мене якраз були родини з дітьми. Ми просто не знали, куди ховалися і як їх рятувати… Потім їх всіх вивезли з міста. І тільки коли вже сама з дитиною приїхала до Києва, зрозуміла весь масштаб трагедії й наскільки там було страшно.
Однак ви все одно у Києві не «осіли» та постійно буваєте на сході України, тільки тепер вже з іншою допомогою. Як це сталось?
Я шукала допомогу нашим хлопцям військовим зі Слов’янська і тоді були дуже потрібні медикаменти та ноші. Так познайомилась з фондом «Милосердя та здоров’я», сказала про потреби й про те, що це дуже-дуже важливо. Вони відгукнулись, а після цього я вже знала дорогу до них (сміється), їхню діяльність і стала періодично приходити. Вже через два місяці доєдналась до фонду, щоб мати змогу їздити частіше на Схід, більше допомагати військовими, а крім них ще дітям та лікарням.
Знову ж таки, тут у мене є можливість брати з собою фотоапарат і робити документальні зйомки, адже ми приїжджали на самісінький «нуль». Навіть туди, куди інші не могли дістатись. Пам’ятаю, у січні, коли приїхали до першої танкової бригади, вони сказали, що ми перші волонтери, які змогли до них доїхати. Ховали автівку від ворожих дронів і на це були лише хвилини. Вони нас відігріли, напоїли чаєм… В таких умовах розумієш, що там зовсім інше життя, воно безцінне, але ось ці секунди…
Скажу також, що фото — це пам’ять. Це важливі світлини, які допомагають все зберегти. Зокрема й тоді, коли людини вже немає. Знаєте, до нас звертались хлопці, які казали: «Ви робили інтерв’ю з тим та з іншим бійцем, а зараз тих хлопців немає. Чи можна отримати ці світлини?». У такі моменти стає дуже боляче, і ти розумієш, що треба продовжувати.
Читайте також: «Всі бояться, але роблять свою справу»: харківський волонтер вивозить людей з гарячих точок Донеччини
Як ви все це витримуєте, де берете сили?
Це гарне запитання, бо можу порадити скористатися цим варіантом всім, кому потрібно відновлювати сили. У Києві мене, як переселенку, запросили до Театральної студії —Плейбек-театр «На Варті». Але це не класичний театр, це наче повернення історії людини, проживання та вихід зі стану тривоги. Тобто це більше психологічна складова, адже історію людини розповідають актори і повертають її назад так, щоб не занурити знову у поганий стан, а навпаки — витягнути її з цього стану.
З нами майже рік у волонтерському проєкті працювали викладачі, постановники, режисер театру. І це настільки дає сил і надихає, що потім я пішла ще й у подальше навчання. Ми навіть на базі цього створили свою групу з людей, які також потребують підтримки і де у кожного своя власна якась історія. І коли ти приходиш, пропрацьовуєш всі ці історії чи ситуації, цей внутрішній стан, свій біль, то група тебе підіймає і ти просто на цих крилах ідеш далі, їдеш в наступну поїздку…
Такі направлення, тобто плейбек-театри, є не тільки у Києві. Точно знаю про Одесу, Львов, Харків і, впевнена, що можна знайти в інших містах. Тож дуже рекомендую спробувати всім, хто потребує відновлення сил або не може впоратися з емоціями та потребує підтримки.
Які плани на найближче майбутнє чи може мрія?
Мені дуже хочеться зберегти якомога більше життів наших хлопців, і ми всі для цього робимо все можливе. Веземо по всім напрямкам (Донеччина, Харківщина, Запоріжжя, Херсон) медичне обладнання, засоби медицини й взагалі все можливе медичне забезпечення. У понеділок (як раз під час виходу інтерв’ю — ред.) їдемо у Дніпро —веземо карету швидкої допомоги хлопцям у частину, а назад повертаємось потягом. Ще отримали три рефрижератори, один з них днями передали пошуковцям ГО «Плацдарм» зі Слов’янська, які займаються пошуком загиблих та повертають їхні тіла родинам. Тож треба просто продовжувати робити все для перемоги та захисту наших воїнів.
А мрію про те, щоб люди могли бачити справжню нашу історію, зокрема через світлини, через відео, через історії свідків. Є фонди, які вже цим займаються, зокрема є Чернігівський освітній Дім прав людини, з яким я пів року працювала. Дуже важливо зберегти це все і передати нашим нащадкам, щоб вони знали правду, а не те, що можуть показати телебачення або щось проплачене комусь на користь. Вони мають знати реальну історію і побачити її, коли прийдуть до краєзнавчого музею свого міста, селища або будь-якого населеного пункту. Побачити на власні очі те, що було або досі є наживо. Для мене це важливо, тому зі мною завжди фотоапарат, куди б я не їхала. І якщо бачу, що щось потрібно зберегти як пам’ять і потім показати це дітям та дорослим, то обов’язково роблю ці кадри. Хочу, щоб люди бачили все і берегли свою країну, своє життя, своїх рідних, своє місто, свою землю.
Ця публікація здійснена за підтримки Фонду «Партнерство задля стійкості України», який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Антикризовий медіа-центр» не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.
Відстежуйте події, що відбуваються на сході України, разом з нами на наших сторінках - YouTube або Facebook або Twitter або Telegram. Долучайтесь!
