«Я його два роки не бачу і рік не чую», – розповідь матері захисника Маріуполя про сина в російському полоні
Світлана Широких мешкає в Краматорську. З початку повномасштабного вторгнення жінка разом зі своєю мамою лишаються у рідному місті. Світлана працює електромонтером на підстанції у Краматорському ТТУ.
Вже два роки вона не бачила свого сина – Юрія Широких. Український захисник потрапив у ворожий полон 18 травня під час виходу з «Азовсталі».
В останнє говорила з ним телефоном 31 липня, коли чоловік ще був в Оленівці. Нині Юрій знаходиться на території росії і з ним немає зв’язку.
Історію свого сина нашим журналістам розповіла Світлана.
«Мамо, не плач. Обіцяю, я повернусь»
Юра мріяв працювати на заводі, йому це дуже подобалось. Після закінчення ДДМА (Донбаська державна машинобудівна академія – ред.) він пішов працювати на «Енергомашспецсталь», але йому потрібно було пройти строкову службу. І він пішов. У жовтні 13-ого року Юра прийняв присягу у Львові і його відправили на постійне місце служби в Ужгород. А в 14-ому році почався Майдан (Революція гідності – ред.), потім вторгнення росії і він перевівся у липні 14-ого у Маріуполь, підписав контракт і став служити у військові частині 3057. Там здобув звання старшого сержанта.
Юрі дуже подобався Маріуполь. У нього там було багато друзів. Жив він із дівчиною, цивільною дружиною, яка служить у полку «Азов». Вони прожили п’ять років разом. Йому подобалось служити. Роки три тому Юра збирався піти працювати на завод в Маріуполі, але потім передумав. Сказав, що не може залишити службу, бо там його друзі, та й зрештою – це його життя. У нього є нагороди та подяки від частини. Юра був на хорошому рахунку, усі його поважали. Він дуже чуйний і зараз таким залишився. Хлопці, яких обміняли, казали, що Юра дуже сильно усіх підтримує. Багато хто у полоні падає духом, але він підтримує. Коли мій син був на «Азовсталі», то казав: «Мамо, не плач. Обіцяю, я повернусь».
Юрій Широких
Я щороку їздила в Маріуполь. Востаннє була у жовтні 2021 року, коли вони з дружиною купили квартиру. Їздила до них на новосілля.
Маріполь-Оленівка-Камишин
24 лютого 2022 року почалося вторгнення росії в Україну. Юра захищав Маріуполь, зрештою потрапив на «Азовсталь». Там дуже багато його друзів загинули. З «Азовсталі» вони вийшли 18 травня за наказом Головнокомандувача для збереження життя.
Спершу Юра був в Оленівці. 29 липня відбувся теракт. Ту добу ми ледь пережили, нічого не знали про нього, тому що списків не було ніяких. А 31 липня він сам зателефонував, сказав, що живий, що з ним все гаразд, вони були поряд і все бачили. Хочу сказати, що їм з Оленівки давали телефонувати. 31 липня був крайній дзвінок від Юри.
Коли був обмін полонених 21 вересня, то цивільна дружина мого сина бачила його крізь ґрати. Її коли обміняли, то вона розповіла, що там дуже страшно, це – концтабір ХХІ сторіччя.
З 22 на 23 вересня Юра був вивезений з Оленівки у невідомому напрямку. Куди їх відправили, ми не знали до грудня. Тоді від звільнених хлопців ми дізналися, що Юра знаходиться у Волгоградській області, у місті Камишин. І на цьому все: ніхто нам більше ніякої інформації не надавав.
«Чому росія не віддає навіть поранених ми не можемо зрозуміти»
Десь 28 квітня Юра був підтверджений російською федерацією – країною-агресоркою, що він знаходиться у них (в полоні-ред.) І ось півтора тижні тому з’явилося коротке відео на сайті «Повернись додому», 44 секунди. Звичайно він замучений, дуже сильно схудлий. Коли я побачила це відео, я на весь світ можу сказати, що у ХХІ сторіччі – це концтабір: їх не годують, над ними знущаються. Юра контужений, у хлопців, які там разом із ним, теж багато контузій. Є поранені. Умови жахливі. У грудні хлопець, який повернувся з полону, розповідав, що на повітря їх не випускають, а якщо і виводять туди, то на 5-7 хвилин. Стільки ж дають і на їжу. Постійні побиття та знущання.
Скрін з відео, де Юрій Широких у російському полоні
У Юри права сторона червона. Ми показували лікарю і він сказав, що це може бути від електрошокера. Мій син дуже нервовий. Видно, що він виснажений і морально, і фізично. Він дуже сильно змінився. Я розумію, що це у всіх, хто знаходиться в полоні в росії, у наших хлопців та дівчат. Це дуже страшно. З мого сина залишилася третя частина, він був високим, могутнім хлопцем. У квітні йому виповнилося 32 роки.
Ось уже 2 роки я його не бачу і рік не чую. Ми всюди зверталися: і до СБУ, і до МВС, і до частини, і до Координаційного штабу (Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими-ред.), – всюди мій син підтверджений, що він у полоні. Відео ми відправили. Що він бранець, засвідчують і в Червоному Хресті. З території росії обмінюють дуже мало. Сил немає, звичайно ми тримаємося, стараємося, молимося.
У мого сина багато друзів. Його колишні однокурсники мене підтримують: і телефонують, і пишуть, і приїжджають. У мене мама лежача, вона чекає, плаче, молить Бога, аби знову побачити онука. Ми спілкуємося з дівчатами захисників «Азовсталі», підтримуємо одна одну. У нас є група. Дівчата їздять і на мітинги, і на зустрічі, я не можу, у мене не виходять фізично. Нам треба, щоб наших хлопців повернули. Наша частина б’ється, нам дуже хочеться, щоб захисники Маріуполя, які стримали дуже багато, повернулися додому. Але їх, вивезених в рф, дуже погано обмінюють, їх там судять. Чому росія не віддає навіть поранених з нашої частини, ми, матері, не можемо зрозуміти.
Зі Світланою Широких поспілкувалася журналістка АКМЦ Ірина Мартинова
Фото надані Світланою Широких
Відстежуйте події, що відбуваються на сході України, разом з нами на наших сторінках - YouTube або Facebook або Twitter або Telegram. Долучайтесь!
