АКМЦ-online: Нові підприємці: як у Черкасах підтримують релокований бізнес

В Україні досі немає повноцінного державного механізму евакуації людей із тимчасово окупованих територій. Найбільше проблем виникає у літніх людей, осіб з інвалідністю та сімей із дітьми, для яких виїзд часто стає небезпечним випробуванням.

Про це повідомляє Дмитро Лубінець, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Евакуація мешканців тимчасово окупованих територій України досі значною мірою залежить від волонтерів та самих людей, які намагаються виїхати з окупації.

Про це заявляють правозахисники та волонтери, які допомагають організовувати евакуаційні маршрути для цивільних.

За їхніми словами, найбільше труднощів виникає у людей похилого віку, осіб з інвалідністю та родин із дітьми. Для багатьох із них виїзд із ТОТ стає складним і небезпечним процесом через відсутність системного супроводу та підтримки.

Проблеми часто не закінчуються після евакуації. Люди стикаються з труднощами під час пошуку житла, відновлення документів та отримання базової допомоги.

Правозахисники наголошують, що наразі підтримка евакуйованих працює фрагментарно, а доступ до державного захисту залишається нерівним.

На їхню думку, Україні потрібна окрема державна програма евакуації з тимчасово окупованих територій. Вона має передбачати супровід людей під час виїзду, тимчасове житло, допомогу з документами та базову адаптацію після евакуації.

Чотири роки тому Вікторія була впевнена, що їде з Краматорська ненадовго. Сьогодні вона вже подала документи на п’ятирічну візу в Чехії, її син завершує навчання, а повернення додому залишається радше мрією, ніж планом. Війна забрала не лише звичне життя, а й бізнес, у який родина вкладала роки праці та заощаджень. Натомість з’явилися нова країна, нова мова і нова реальність, до якої довелося пристосовуватися. Свою історію Вікторія Савченко розповіла журналістці «Антикризового медіа-центру».

Не думала про бізнес – рятувала дітей

Наприкінці лютого 2022 року я сказала, що нікуди не поїду з дому. Ми облаштували підвал і прожили в ньому місяць. Зі мною був 13-річний син, а 20-річна донька – у Києві. Та коли я прочитала про Бучу, мене охопив страх. Чоловік наполягав на виїзді, тож зрештою погодилася. Тоді була впевнена, що ми їдемо лише на два-три місяці, як у 2014 році.

У Краматорську понад 20 років мала бізнес – канцелярський магазин. Буквально перед пандемією ми відкрили другий. Вклали в нього всі гроші – і раптом локдаун, зачинені магазини. У 2021 бізнес тільки почав відновлюватися, а за рік почалося повномасштабне вторгнення.

Магазин у Краматорську. Фото героїні

Власної справи зараз уже немає. Канцтовари, що залишилися, вдалося вивезти й продати майже за безцінь. Але у 2022 році я не думала про бізнес – рятувала дітей.

За кордон ми виїхали автівкою: я та діти. З собою взяли дві валізи. Обрали Чехію, бо тут жив далекий родич, який знайшов волонтера, аби нас прихистили. У невеликому містечку в Моравії надали місце в гуртожитку для матерів із дітьми. Допомогли оформити документи, за два тижні влаштували сина до школи, знайшли лікарів, а перший час навіть привозили їжу.

Згодом я перевезла сюди й батьків. Вони досі живуть у Моравії та отримують допомогу, оскільки вже не можуть працювати.

Перші два роки ми жили безоплатно. Без такої підтримки я навряд чи впоралася б самотужки: тут діє обов’язкове медичне страхування. Батькам його оплачують досі, як і синові, адже він ще неповнолітній.

Зроду не тримала інструментів у руках

За місяць після приїзду мене влаштували на завод. Я ніколи не тримала інструментів у руках. Але з’ясувалося, що маю технічний хист. Я швидко навчалася і вже змінила чотири заводи. Тут дуже розвинене автовиробництво, і донька жартує: «Ще два заводи – і сама машину збиратимеш».

На першому підприємстві виготовляли дорогі дизайнерські меблі ручної роботи: стільці та крісла. Заводу понад 150 років, сюди навіть туристи приходили.

Я готувала меблі до фарбування і щовечора поверталася додому зі сльозами. Це була важка восьмигодинна фізична праця. Водночас зарплата була хорошою, а я мала всі соціальні гарантії нарівні з чехами: оплачувані лікарняні, премії тощо. Там пропрацювала рік і чотири місяці, поки через економічні труднощі на підприємстві не почали скорочувати робітників.

Я потрапила під третю хвилю звільнень. Того дня скоротили близько ста працівників: на завод приїхали представники Уряду праці. Ми заповнили необхідні документи, а вже наступного дня почали отримувати допомогу з безробіття – приблизно половину попередньої зарплати.

Фото героїні

Через півтора місяця я знайшла найкращу роботу за весь час перебування в Чехії – на заводі з виробництва автомобільних фар. Працювала в чистих умовах і займалася складанням дрібних деталей. Мені дуже подобалося, але заради цієї роботи довелося переїхати в інше місто.

Батьки залишилися із сином, який саме закінчував дев’ятий клас. Згодом він вступив до технікуму на спеціальність, пов’язану з інформаційними технологіями. Ще в Україні він захоплювався робототехнікою.

Донька прожила зі мною рік, потім повернулася до Києва, але через обстріли та блекаути знову приїжджала до Чехії на півроку. Зараз у неї в Києві наречений, тому фактично вона живе між двома країнами.

Нині я переїхала ближче до Острави, майже на польський кордон, і працюю на невеликому підприємстві, де всі колеги чехи. Можливо, саме тому, що вже добре володію мовою, це перше місце роботи, де в мене з’явилися подруги.

Хоча я б хотіла працювати у великій торговельній мережі на кшталт «Lidl», де вищі зарплати. Вже намагалася туди влаштуватися, але тоді ще недостатньо добре знала чеську.

Сумніви щодо бізнесу

Я помітила, що в Чехії досить слабкий сервіс. Перукарні, манікюрні салони чи автомайстерні значно поступаються українським. Щоб просто поміняти колеса на авто, іноді доводиться чекати два місяці. А на стрижки багато чехів записуються саме до українських майстрів.

Колись я замислювалася про власну справу. Ще задовго до того, як стала підприємницею, отримала диплом перукаря. Давно стрижу всю родину, а після переїзду навіть навчилася стригти наших собак – тоді доводилося економити буквально на всьому.

Ідеї бізнесу були різні. Але починати все з нуля у 50 років непросто. До того ж після втрати двох магазинів я більше не хочу вкладати гроші в обладнання чи приміщення. Тому серйозно про відкриття власної справи вже не думаю.

Загалом, якщо працювати, на життя тут вистачає. Можна навіть повезти дітей влітку на море або взимку гірськолижний курорт.

Втім, якщо порівнювати з Україною, то живу я значно скромніше. У Краматорську належала до людей із достатком вище середнього. Могла дозволити собі значно більше, ніж зараз. Нині живу лише на зарплату, хоча вона й вища за українську.

Хотіла б повернутися у своє минуле життя

Моя найбільша мрія – повернутися додому, у своє колишнє життя. Мене все влаштовувало. Я не хотіла нічого змінювати й нікуди їхати.

Перші два роки в Чехії я ніби не жила. Працювала, поверталася додому, читала новини, плакала, спала і знову йшла на роботу. Потім усе повторювалося. Не знаю, як взагалі пережила той період.

Лише через два роки поступово повернувся інтерес до життя. Захотілося поїхати на море, почала помічати світ навколо, усвідомила, що потрібно серйозно вивчати чеську мову.

Фото героїні

Я давно приїхала б в Україну, але сину скоро виповниться 18 років. Він і сам хотів би жити вдома, але я пояснила йому, що після повернення його можливості будуть обмежені. Та й повертатися нам фактично нікуди. Хіба що до доньки в Київ.

Тому ми домовилися, що він продовжить навчання в Чехії. За ці роки ми багато вклали в адаптацію, соціалізувалися. Я подала документи на п’ятирічну візу. Якщо не отримаю її, через півроку подаватиму документи на громадянство.

Це дуже складне рішення. Я не відкидаю можливості повернення. Але поки що не знаю, коли саме це може статися.

Що забрала б в Україну

Перше, що впадає в око, – дороги: настільки звикла до їхньої якості. Мене також вразила робота Уряду праці. Це певною мірою аналог українського Центру зайнятості, але система працює швидко й зрозуміло. Якщо людина втрачає роботу, їй допомагають оформити виплати та знайти нове місце праці. Хоча й чехам є чому повчитися в України. Наприклад, цифровізація через «Дію» та інші електронні сервіси в нас з’явилися значно раніше.

У Чехії непросто знайти сімейного лікаря, з яким можна укласти договір. Але якщо вже маєш такого, то отримуєш дуже якісне обслуговування. В одному кабінеті можуть зробити аналізи, обстеження та необхідні процедури на сучасному обладнанні.

Водночас людина сама несе відповідальність за своє здоров’я. Потрібно регулярно проходити профілактичні огляди. Якщо цього не робити, можуть виникнути проблеми навіть зі страховою компанією чи лікарем.

Мабуть, тому люди тут більше дбають про себе. Багато хто бігає, їздить на велосипеді, ходить у гори. Популярні басейни, сауни, джакузі. Майже кожен має якесь хобі. Я теж почала більше рухатися: їжджу на велосипеді, взимку ходжу до басейну і навіть зацікавилася мотоциклами.

Авторка тексту – Олена Костенко

Матеріал створений за фінансової підтримки ІТ-компанії «QuartSoft». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Антикризового медіа-центру і не обов’язково відображає позицію фінансових партнерів.

Ще дитиною Поліна Павкіна з батьками залишила рідний Часів Яр через війну. Спершу переїхала до Івано-Франківська, а згодом – до Кракова у Польщі на навчання. Життя за кордоном не стало для неї остаточною інтеграцією: вона свідомо зберігала думку про повернення. Сьогодні вона говорить про потребу в корінні та посилення зв’язку з Україною. Для неї питання повернення – не лише про географію, а й ідентичність. Журналістці «Антикризового медіа-центру» Поліна розповіла свою історію.

Навіть на психологічному рівні не дозволяю інтегруватися

Я народилася і жила з родиною в Часовому Яру. У 2014 році місто було дуже близьким до тимчасово окупованого Бахмута (тоді окупація міста тривала з квітня до липня – ред.), і я бачила місцевих маргіналів зі зброєю, які знімали українські прапори. Тоді знайомі нашої родини виїхали до Івано-Франківська. Пізніше ми теж поїхали туди подивитися. Батькам дуже сподобалося це спокійне й приємне місто. Вони дочекалися, поки я закінчу четвертий клас, і у 2015 році переїхали до Івано-Франківська.

Для батьків війна була основною причиною переїзду. Я ж переїжджала в спокійних умовах: не жила в спортзалах і навіть не мала статусу ВПО. У Часовому Яру я навчалася в українськомовній школі, тому перейти на українську в новому місті мені було легко. Я навіть дуже цього хотіла і невдовзі перестала говорити російською навіть удома.

Фото героїні

У 2022 році я закінчила школу і поїхала на навчання до Польщі – не як біженка, а з розумінням, що повернуся після завершення навчання, а не після закінчення війни. Для мене це питання того, з якою країною хочеться пов’язувати своє життя.

Навіть на психологічному рівні не дозволяю собі по-справжньому інтегруватися. Я вже чотири роки живу в гуртожитку, бо це справжній апогей тимчасовості. Звідси весь час хочеться втекти.

Спочатку я вивчала лише польську. Там мені прищепили відчуття перфекціонізму: якщо не говорити достатньо добре, то краще мовчати. Через це я закрилася в собі, усе навколо здавалося чужим, а сама думала тільки про те, що треба перетерпіти й закінчити навчання.

Коли ж вивчила польську на достатньому рівні, цей простір відкрився для мене. Я стала почуватися комфортно і навіть маю певні сентименти до Польщі.

Я відчула потребу в корінні

Про Часів Яр у мене дуже мало спогадів – переважно про якісь природні місця. Водночас до міста в мене багато теплих почуттів з’явилися лише у 2022 році. Раніше було байдуже, що я з Часового Яру. Могла навіть роками не згадувати про це в розмовах. Це не було важливим фактом про мене.

Читайте також: «Українців може повернути впевненість, що на тебе чекають»

Поворотним став 2022 рік. Мені було 17, коли відчула потребу в корінні, у землі під ногами, у тому, щоб дізнаватися власний родовід, де все пов’язує мене з Донеччиною. Франківськ – хороший простір, у якому відбулося становлення моєї особистості, але географічно себе з ним не асоціюю. Досвід життя в Часовому Яру став опорою для моєї ідентичності.

Я почала досліджувати історію Донеччини, індустріалізацію, міфи, пов’язані з регіоном, і з’явилося відчуття, що це щось сакральне. Особливо коли бачиш, як його поступово руйнували. На щастя, всі мої родичі та знайомі виїхали до моменту знищення міста.

Коли батьки надсилають мені фотографії місць, де колись стояв наш дім, я вже нічого не можу впізнати. Показую ці світлини іноземцям, бо від початку повномасштабної війни була налаштована репрезентувати Україну назовні.

Хочу досліджувати пам’ять

Я занурилася у вивчення пам’яті: моєю бакалаврською роботою в університеті стало дослідження стратегій пам’яті про місце походження людей, які у 7–11 років виїхали з Донеччини та Луганщини.

Було цікаво, як у них формується пам’ять про місто або регіон, чи мають регіональну ідентичність. Зазвичай вона формується там, де людина живе. Коли ж підлітки вже перебувають в іншому регіоні й лише тепер починають пов’язувати свою ідентичність із Луганщиною чи Донеччиною, у них ніби виникає прив’язаність до того, чого вони не пережили загалом в реальності. Можливо, на це впливають відчуття втрати, неможливість повернутися.

Серед тих, кого я опитала, є люди, для яких такі спогади стали важливим елементом ідентичності, і це навіть фізично тягне їх на схід. Для інших – важливий факт про себе, з яким вони живуть: час від часу дивляться в інтернеті на свої окуповані міста, але він не впливає на їхні життєві стратегії.

Таке дослідження для мене також є способом пам’ятати про втрачену й знищену територію. Це болісні спогади та досвід, але звертатися до них – теж спосіб пам’ятати.

Я хотіла й надалі досліджувати пам’ять, тож знайшла відповідну програму в київському виші, де викладають науковці зі сходу України. Для мене було б привілеєм опинитися в середовищі дослідників, які теж звідти. Та навіть якщо я не вступлю туди, все одно займатимуся пам’яттю або документуванням історій, які пам’ятають люди.

Зараз пріоритет – повернутися в Україну

Я достатньо добре знаю польську, щоб спілкуватися з людьми, але ніколи не зможу настільки глибоко пізнати цю культуру, щоб будувати по-справжньому близькі стосунки й відчувати, що мене повністю розуміють. Тому що досвід війни, переїзду та втрати – фундаментальний. Спільні контексти та історія дуже сильно об’єднують людей. Цього я не знайду в Польщі. Навіть якщо весь час проводитиму з українцями за кордоном, все одно – не те саме, що бути в Україні.

За освітою я – соціологиня і хочу досліджувати Україну. Звичайно, що можу займаюся цим і в Польщі, але мені хочеться бути в контексті, в курсі всього, що відбувається в моїй країні.

Та й якщо я асоціюю себе з Донеччиною, чи можу дозволити собі любити її на відстані, коли хтось віддає там своє життя за те, щоб ще один метр землі не став окупованим?

Навіть розглядаю можливість брати участь у мілітарних процесах. Давно спостерігаю за війною і думаю, що вона може набувати різних форм, але загроза з боку росії, найімовірніше, не зникне за мого життя. Часом легше сприймати реальність, коли думаєш, що це доля. Я асоціюю себе з українським народом, і якщо мої люди проходять через це, то чому маю бути осторонь і лише спостерігати. Нащо жити за кордоном, якщо всі мої сенси крутяться навколо українського народу.

Фото героїні

Що допоможе повертати українців за кордону

Думаю, що точно допомогли б програми фінансової підтримки. Наприклад, у Київській школі економіки є спеціальна програма для людей, які повертаються в Україну саме для навчання. Вона враховує той факт, що за кордоном перебуває багато українців і з ними потрібно працювати, надавати фінансову підтримку, адже переїзд потребує чималих витрат.

Гадаю, багато людей уже ухвалили рішення залишатися за кордоном, і не завжди вдасться щось із цим зробити. Та є й такі, як я, кого мотивують страх і сором через те, що в Україні відбуваються жахливі обстріли, а мені просто нестерпно бути в безпеці, коли мої люди переживають таке.

Думаю, у багатьох є схоже відчуття: я належу до української спільноти, але фізично перебуваю поза нею. Це поширена мотивація, особливо серед молоді, яка повертається. Їй важко прижитися за кордоном, бо вони відчувають, що український контекст їм ближчий.

Я виявила, що для багатьох людей їхня ідентичність – дуже приватна річ, про яку не говорять у родинах. Це не допомагає гуртуватися. Водночас молодь пишається тим, що вона з Донеччини або Луганщини, цікавиться історією свого краю, читає та досліджує її на своєму рівні.

Думаю, ця тема точно не зникне. Нещодавно була в Києві на конференції, присвяченій пам’яті про Донеччину та Луганщину, яку ініціювала саме молодь. Важливо, щоб ці розмови виходили за межі вузьких спільнот і люди гуртувалися навколо цього досвіду, аби було відчуття, що вихідці з Донеччини, Луганщини чи Криму можуть поговорити, поділитися своїми історіями та відчути, що їх розуміють.

За кордоном мені подобається, що гроші вкладають у розвиток інфраструктури, громадського транспорту, пішохідного простору. Тобто урбаністика насамперед працює для людей. В Україні для цього бракує не стільки фінансів, скільки політичної волі – будувати міста для жителів, а не для автомобілів, не віддавати історичні споруди під забудову.

Мені дуже імпонує, що в Європі підтримують локальні ініціативи. Хотілося б, щоб так було в моїй рідній країні.

Авторка тексту – Олена Костенко

Матеріал створений за фінансової підтримки ІТ-компанії «QuartSoft». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Антикризового медіа-центру і не обов’язково відображає позицію фінансових партнерів.

Після виїзду з Краматорська у 2022 році Ксенія Ковальова почала нове життя у Швеції – без мови, стабільності й звичних опор. Сьогодні вона працює в комуні міста Лунд і говорить про адаптацію як про щоденну роботу над собою. Вона переконана: повернення українців додому можливе лише тоді, коли є відчуття, що на тебе справді чекають. Свою історію Ксенія Ковальова розповіла журналістці «Антикризового медіа-центру».

Дорога з дому

Тиждень наприкінці лютого 2022 року я ще протрималася в Краматорську. Щодня читала повідомлення «Сьогодні буде найпотужніша атака…» і уявляла, як прилітає ракета, а я не можу захистити п’ятирічного сина. Тоді зрозуміла, що втрачаю здоровий глузд – і на початку березня ми виїхали.

Мені допоміг знайомий, який усе організував: мене зустріли у Львові та направили до Польщі. Я дуже вдячна йому, бо сама вже не могла нічого планувати.

Ми жили польському селищі неподалік кордону. Постійно чула літаки і це мене непокоїло, тому не могла усвідомити, що робити далі. Крім того, було побоювання, що до Польщі приїхало дуже багато українців і мені не вдасться влаштуватися роботу. У фейсбуці знайшла оголошення про можливість пожити два-три місяці у Швеції й подумала, що цього часу мені вистачить, аби оговтатися. Та й була надія, що війна завершиться і ми поїдемо додому.

Холодно, темно та з турботою про людей

Швеція – країна специфічна: холодна й темна. Тут я зрозуміла, що таке нестача вітаміну D, коли можеш бути на межі втрати свідомості. Коли завершується зимова темрява, люди щиро радіють сонцю.

Переваги Швеції не одразу можна помітити – вони заховані в побуті, структурі та певній турботі про людину. Наприклад, якщо втрачу роботу або захворію, в мене є страхування і я можу не хвилюватися за найближче майбутнє.

Мені сподобалися люди, які підтримують Україну. У місті Лунд, де працюю, висить український прапор. Шведи поважають простір інших людей і хочуть, щоб цінували їхній. Тут жартують, що під час ковіду не потрібно було встановлювати дистанцію. Мене дивувало, коли в автобусі сидить людина, а місце поруч вільне – туди ніхто не сяде.

Я адаптуюся до цього і тепер знаю, як ми, українці, іноді порушуємо межі інших людей. Швеція вчить: перед тим як порадити, спочатку запитай: «А чи можу я це зробити? Чи зараз це доречно?»

Фото героїні

Думаю, у нас такий радянський пережиток – непрохані поради. Зараз Україна змінюється і на цьому шляху здобуває свою ідентичність, де люди дозволяють бути самими собою і не зазнавати осуду. Гадаю, це добре, і тут ми маємо підтримувати одне одного.

Я вчилась всюди, де могла

Ми трохи пожили у волонтерів, а потім близько два з половиною роки – у гуртожитку, який надала міграційна служба. Це була велика підтримка, бо коли є житло, можеш спокійно вчити мову.

Грошова допомога була невеликою – 110 євро. Для Швеції це навіть менше рівня виживання і радше було мотивацією щось робити. Ми користувалися магазинами, де можна дешевше купити товари, від яких відмовилися покупці. Завдяки цим магазинам і виплатам я могла рік жити й вчити мову.

Я раділа, що сина у школі безоплатно годували і він міг там їсти фрукти. Також була безкоштовна медицина для екстрених випадків.

Спочатку чотири місяці я пропрацювала прибиральницею в готелі, і це для мене було справжнім випробуванням: важка фізична праця, обмежений час, за який треба прибрати все ідеально, а гроші платили невеликі. Ми, українці, дуже працьовиті, і щойно приїжджаємо за кордон, одразу хапаємося за роботу.

Перші півтора року війни Швеція не поспішала інтегрувати дорослих: і гроші на наше навчання не виділяли. Але діяли різні європейські програми з адаптації українців, тож одразу почала вчити мову в денній школі, а вечорами – онлайн. Я хотіла займатися тим, до чого в мене лежить душа.

І тепер впевнена: краще повчитися два-три роки, щоб у майбутньому мати хороший фундамент. Тим більше, що кілька років тому Швеція надала українцям можливість стати на програму, за якою можна отримувати 800–900 євро на місяць.

У скандинавських країнах добре володіють англійською мовою, але для тих, хто нею спілкувався, це іноді гальмувало вивчення шведської. Моєї англійської було недостатньо для роботи, яку я хотіла отримати, і це теж стимулювало.

Мені дуже подобається моя робота

На ярмарку вакансій мені запропонували попрацювати педагогом для підлітків протягом трьох літніх місяців у комуні – це як наша міська рада. Я погодилася, бо така робота була мені близька. До того ж добре себе показала: придумувала нові проєкти, збирала багато людей на заходи. Мені запропонували продовження співпраці, а згодом і контракт.

Тепер я вже керую проєктом з організації дозвілля для дітей у комуні Лунда. Мені дуже подобається моя робота, ідеї, які генерую, та те, що їх підтримують.

Також керую грантовими програмами для громадських організацій. Наприклад, футбольна організація хоче влаштувати турнір під час канікул і шукає на це фінансування. Я переглядаю заявки, оцінюю їх і затверджую, щоб вони могли реалізовувати свої ідеї за кошти громади.

Мені вдалося об’єднати різні культурні інституції Лунда – і ми реалізуємо спільні програми. Зараз, наприклад, впроваджуємо квиток для дітей на безплатне відвідування всіх музеїв протягом літа.

Фото героїні

У Краматорську в мене був аматорський театр «СТУЛ», і тут мені теж вдається реалізовуватися творчо. У нас є українська недільна школа, де діти займаються українською мовою, малюванням, співом і театром.

Я щонеділі працюю в цій школі і нещодавно ми поставили виставу «Лісова пісня». Діти добре виступили й отримали хороші відгуки. Це магічно: спостерігати, як діти й глядачі занурилися у світ Лесі Українки.

Мені було цікаво не просто зануритися в процес театрального руху, а й показати результат. Тому ми разом із батьками справді доклали багато зусиль, щоб створити виставу. Я всіх попереджала, що театр потребує часу і певної поваги. Вони погодилися та водили дітей за будь-якої погоди, і всі були в захваті від результату. Я щаслива, що ми це зробили.

Жити можна тут і зараз

Якість життя не сприймаю через зовнішні фактори. Для мене це більше про те, що сьогодні я можу зустрітися з друзями, добре провести час, створити хороші емоції та спогади.

У мене було класне життя і в Україні. Тут коли чогось мені не вистачає, я створюю це собі й іншим. У Швеції прийшло розуміння, що жити можна тут і зараз. Тепер я частіше роблю те, що колись відкладала.

Мені дуже подобається, як у Швеції працюють із громадським сектором. Тут не громадський сектор виживає у державі, а країна працює над тим, щоб він розвивався. Міська влада не бере на себе основну роль в організації всіх процесів – для цього вона надає фінансування різним організаціям. І це добре працює. Наприклад, саме з Лунда пішла традиція проведення культурної ночі.

Я побачила в цьому велику силу: громадяни відчувають себе частиною держави через те, що вони роблять і бачать результат. І ми називаємо це не грантами, а підтримкою реалізації. Навіть у цьому формулюванні є велика сила – воно показує ставлення держави.

Тут інший підхід до керівників і підлеглих. Усі однаково працюють на спільну мету – зробити свій внесок і покращити державу. Там, де я працюю, у керівників навіть немає свого місця, зокрема й окремого кабінету. У нас є шафки: взяли свої речі й сіли там, де є місце. Цієї простоти мені дуже не вистачає в Україні.

У Швеції не дозволять собі підвищити голос на підлеглого чи говорити з неповагою, бо тут сильні профспілки. Туди можна звернутися зі словами: «Я не відчуваю, що на роботі мене цінують». А ще у Швеції можна піти на лікарняний через вигорання. Лікар ставить діагноз, людина проходить реабілітацію і повертається до роботи. У Швеції людина на першому місці, а вже потім робота, результат і все інше. Тому я намагаюся надихати колег бути дружнішими, і вони помічають ці старання.

Чи не буду я вдома чужа?

З боку Швеції правляча партія не надто підтримує мігрантів і створює такі умови, за яких залишитися тут дуже складно. Для отримання робочої візи потрібен певний рівень зарплати. Навіть на моїй посаді я до нього не дотягую і маю лише тимчасовий захист.

Фото героїні

Якщо нам треба буде повертатися, найбільше мені шкода сина – йому доведеться пережити вдруге і переїзд, і адаптацію.

Я вважаю Україну своєю землею, своїм домом. Однак стежу за тим, що відбувається з Краматорськом, і мені сумно, коли читаю в коментарях про переселенців «понаїхали». І я думаю: чи не буду я вдома чужою?

Не дозволяю у своєму оточенні ділити людей на тих, хто «поїхав», і тих, хто «залишився». Мої друзі не знецінюють мій досвід, бо знають, через що я проходжу і скільки всього проживаю.

Ми маємо бачити зони розвитку: що можемо зробити самі, а не чекати, що хтось змахне чарівною паличкою. Окрім безпеки, українців додому могла б повернути впевненість, що тобі є куди вертатися, що на тебе чекають. Для мене дім починається з людей.

Усвідомлюю, що не можу повернутися у Краматорськ 2021 року. Уже немає тих людей, яких я об’єднувала і які надихали мене. Збудувати це в іншому місті буде надзвичайно складно, але не думаю, що неможливо.

Авторка тексту – Олена Костенко

Матеріал створений за фінансової підтримки ІТ-компанії «QuartSoft». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Антикризового медіа-центру і не обов’язково відображає позицію фінансових партнерів.

26 травня у хабі Старобільської РВА в Києві проведуть прийом для внутрішньо переміщених осіб. Переселенці зможуть звернутися до фахівця Пенсійного фонду Луганщини.

Про це повідомляє Олексій Харченко, начальник Луганської обласної військової адміністрації.

У вівторок, 26 травня, у Києві відбудеться прийом внутрішньо переміщених осіб з пенсійних питань.

Консультації проводитиме фахівець Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області.

Прийом організують у хабі Старобільської районної військової адміністрації за адресою: м. Київ, бульвар Лесі Українки, 26-А, кабінет 318. Найближча станція метро – «Печерська».

Звернутися за консультацією можна буде з 10:00 до 15:00.

Переселенці зможуть отримати роз’яснення та допомогу щодо пенсійного забезпечення й інших питань, пов’язаних із виплатами.