Безпритульні тварини у прифронтових регіонах: які проблеми та як держава може допомогти
Через повномасштабну війну кількість безпритульних тварин в Україні збільшилася в десятки разів. Щодня тисячі українських собак і котів гинуть від голоду, зневоднення й поранень. Абсолютно всі притулки України переповнені – у кожному десь удвічі-втричі більше тварин, ніж було до повномасштабної війни. Проте найгіршою є ситуація в деокупованих та прифронтових регіонах.
Про актуальні проблеми волонтерів, які регулярно відвідують Донеччину, що можна зробити вже сьогодні та як держава може допомогти у розв’язанні проблем, ми поспілкувались з представницею «Tiernothilfe Ukraine e.V» Людмилою Юрашко.
Людмило, чому почали займатися прифронтовими територіями та що робить організація?
Наша організація «Tiernothilfe Ukraine e.V» німецька. Ми створили її ще у 2017 році, допомагали притулкам, зокрема зі стерилізацією. Але ж потім настав нещасливий наш рік з війною, і ми сфокусувалися більше на прифронтові та деокуповані території. Чому? Бо проходить ця навала, ця орда, і після них залишається тільки горе та біда. І торкнулась ця біда не тільки людей…
Ми — люди, і ми можемо дати собі раду, у нас є якийсь вибір. А тварини… Голодні, покинуті. Ми можемо комусь подзвонити, щось сказати, а вони не мають голосу, не можуть підійти та сказати: «Візьміть мене з собою». Тому й вирішили допомагати саме таким регіонам. І слава Богу, це вдається, бо навіть просто приїхати на кілька днів насправді виявляється дуже ефективним. Стараємося в першу чергу взяти всіх безпритульних і тих, хто стали такими внаслідок війни та живуть на вулицях.
Під час кожного приїзду ви намагаєтесь насамперед вакцинувати тварин від сказу, навіть якщо йдеться про домашніх котів та собак. Наскільки це важливо?
Не знаю, чи для когось це секрет, але через бойові дії дуже зсунулися, скажімо так, міські межі. Особливо у вашому регіоні. Дикі тварини заходять у міста та села і заражають сказом тварин, які знаходяться на вулицях. Зараз дуже багато громад вже знають, що є підтверджені випадки сказу. Зважаючи на це, ти розумієш, що треба допомагати саме там. І коли ми приїжджаємо задля стерилізації, то обов’язково проводимо вакцинацію.
Чи робить щось у цьому напрямку держава?
На жаль, державні установи у нас якось не дуже в цьому зацікавлені. Навіть коли просто йдеться про вакцину. Є ж у нас безплатна державна програма, вакцина українського виробництва «Рабістар». Вона видається безплатно державним ветеринарним лікарям і вони зобов’язані насправді проводити щорічну вакцинацію для дільниці, за яку відповідають. Але хто це робить? Абсолютно ніхто.
І цю вакцину ми могли б отримувати у місцевих державних лікарів, але коли приходимо, просимо… Дуже складно її отримати. Вони просто не хочуть її давати, а нам потрібно лишень здати підписаний акт після проведення заходу. Це не є проблемою, якщо ідеться про офіційно зареєстровану громадську організацію. От через такі перепони доводиться іноді її купувати та витрачати кошти замість того, щоб спрямувати їх на додатковий корм, ліки тощо.
На жаль, це дійсно проблема. Взяти ту ж Святогірську або Лиманську громади — там ліси, а в них лисиці, й вони виходять за межі заповідника. Під час війни немає відстрілу, їх не вакцинують як раніше, коли в корм додавали оральну вакцину, яка пахне м’ясом, і яку брусками розкидали. Зрозуміло, що зараз це не на часі, ще й багато території заміновано, але ж ситуація погіршується. Тому вакцинація від сказу у прифронтових зонах — один з головних напрямків нашої роботи.
Якщо говорити про стерилізацію, то чим загрожує безконтрольне розмноження тварин і як вона може допомогти у перспективі?
Дивіться, навіть якщо не брати до уваги те, що тварин стає більше і вони страждають, хворіють та помирають, тут можна говорити й про загрозу для людей. Особливо якщо йдеться про собак. Наприклад, Добропілля має таку проблему, адже сформувалось кілька зграй, і люди ввечері бояться виходити на вулицю. Це дійсно може бути страшно, бо якщо тварини не стерилізовані, то бувають агресивними в період спарювання. Звісно, вони можуть гавкати та навіть напасти, бо відчувають якусь загрозу. А стерильні собаки вже так себе не поводять, бо у них відсутній інстинкт до розмноження, не грають так гормони й вони не збиваються в зграї. Тобто для людей це все одно проблема зараз. Але через природню регуляцію тварини, як і будь-яка жива істота, помирають і через відсутність потомства чисельність скорочується.
Дехто вважає, що мобільні бригади не несуть відповідальності за стан тварин після стерилізації. Як насправді?
Ну, такі думки можуть бути. Хтось щось комусь розповів, хтось когось налякав. Але можу сказати одне: справжній ветеринарний лікар несе особисту відповідальність і ніколи не випустить тварину до того моменту, поки вона не вийде з наркозу, він її не обстежить, не впевниться, що з нею все гаразд.
До того ж ми щоразу залишаємо свої контактні дані та перебуваємо в регіоні кілька тижнів. Власники або опікуни отримують розписку з описом, де вказано, як і що може відбуватися, на що слід звернути увагу. Люди спостерігають і у разі виникнення питань телефонують нам, а ми вже вирішуємо, що робити далі. Було й таке, що повертались у населений пункт та проводили дообстеження, давали рекомендації.
Також буває, що лише під час операції виявляється, що тварина була хворою. Наприклад, проблеми з серцем. Вкрай рідко, але таке, на жаль, трапляється. Тоді тварина може не вийти з наркозу, але у будь-якому випадку вона б довго не прожила.
Не варто забувати й про відповідальність самих власників, зокрема у плані підготовки тварини. Бувають, наприклад, випадки, коли шкода тваринку, бо голодна і годують, а цього не можна робити.
Читайте також: Подолання проблем з безпритульними тваринами під час війни: дієвий приклад Святогірської громади
Як держава може допомогти розв’язати проблему з безпритульними тваринами?
Потрібно працювати з населенням, зокрема пояснювати, що хатніх тварин теж варто стерилізувати. Коти та собаки можуть народжувати кілька разів на рік і чи гуманніше те, що малюків намагаються потім втопити, закопати або підкинути до якогось притулку? Ні.
Також мають бути програми якісь, щоб забезпечити стерилізацію. У нас в Україні немає адекватного доступу до ветеринарних державних послуг, у тому ж Лимані чи Святогірську — точно. Найближчий заклад є у Слов’янську, але державний не працює на повну, а у приватних стерилізація коштує щонайменше 800 грн. Це велика сума для людей у селі, хоча у Києві, наприклад, це обійдеться у 1,5 тисячі. І я розумію, що бабуся, яка має 5 кішок, ніколи їх не повезе і ніколи цього не зробить, навіть якщо захоче.
Проте ті ж самі громади можуть запросити ветеринарів або якісь гуманітарні організації та виділити якісь невеликі кошти, навіть мінімальні 300-400 на тварину. Всі будуть задоволені та зацікавлені, адже вони, наприклад, сплачують таку суму з бюджету, а бабуся додає 200 грн. Для неї це вже буде відносно «підйомна» сума. Якби це впровадили, було б більше таких виїзних бригад. Ви ж розумієте, на волонтерстві не проживеш, до того ж сюди входять витратні матеріали, робота лікаря, ліки, бензин тощо.
Вакцину від сказу можна було б безплатно видавати, якщо планується якась комплексна вакцинація. Насправді це є, але у прифронтових та деокупованих громадах не працює, взагалі такого нічого немає.
Що зараз найбільше вас турбує?
Війна. У всіх сенсах. І якщо говорити про безпосередньо нашу роботу, то як ми бачимо, наступальних дій з боку ворога стає більше. А отже страждає більше громад. Якщо раніше ми спокійно працювали у Мирнограді й там було відносно тихо, то зараз все набагато складніше. Навіть місцевий притулок евакуюється. Світлана, яка з 2014 року опікувалась тваринами (у тому числі приймала врятованих військовими з самого початку війни й до сьогодні), сказала, що притулку вже немає — росіяни розбомбили вщент. Добре, що на той час там не було людей і тварин, ніхто не загинув.
Де ви знаходите сили?
Іноді буває доволі тяжко. Але ми все одно знаходимо в собі цей ресурс, щоб працювати далі, щоб допомогти хоч тим, кому ще можна. Шкода, але насправді у нас в усіх регіонах катастрофічна ситуація як з людьми, так і з тваринками.
І знаєте, мене дуже часто запитують, мовляв: «Що ти так переживаєш, чого хвилюєшся, це ж просто тварини? Може краще допомагати дітям?» І тоді я кажу: «Слухайте, люди можуть про себе попілкуватися так чи інакше, а вони — ні. До того ж я не знаю, чим і як могла б допомагати дітям або дорослим. Єдине, що я можу робити добре — ось цю справу, тому саме цим і займаюся». Не можна розірватися на кілька частин — це шлях в нікуди. Кожен має робити те, на чому він знається і де може бути дійсно корисним.
Відстежуйте події, що відбуваються на сході України, разом з нами на наших сторінках - YouTube або Facebook або Twitter або Telegram. Долучайтесь!
