Одна керує молодіжними проєктами у шведській міськраді. Інша за дев’ять місяців виросла з оператора складу до помічниці майстра. Третя попрощалася з усім, що мала в Україні й дотепер не вирішила, чи повертатиметься. Це не історії успіху і не історії поразки. Шість жінок із Донеччини у циклі «Наші за кордоном» розповіли журналістам «Антикризового медіа-центру» про адаптацію, невизначеність і те, чого їм бракує, щоб повернутися додому. Виявилось, що однієї безпеки замало. У матеріалі також про те, який досвід та практики інших країн можна впровадити в Україні.
Життя за кордоном як стан довготривалої тимчасовості
Українки, які виїхали через війну, рідко говорять про повернення як про чітке й остаточне рішення. Частіше – як про невизначеність, яка за роки повномасштабного вторгнення перетворилася на тривалий життєвий стан.
Відчуття тимчасовості поступово стало фоном, а на перший план вийшли більш нагальні та практичні питання: пошук роботи, освіта дітей та інтеграція в інше суспільство. Те, що спершу сприймалося як вимушена пауза, з часом стало новою реальністю без чітко окресленого плану повернення.
Зрештою у новому житті наші героїні почали шукати власні точки опори. Одні знайшли себе у роботі, інші реалізувалися через участь в ініціативах громад країн, які надали їм прихисток.
Кожна мала свої стимули для інтеграції: від поступового згортання інституційної підтримки до необхідності забезпечити стабільну освіту для дітей і вибудувати побут у нових умовах.
Адаптація не має єдиного сценарію та водночас для частини жінок ключовим і спільним фактором стабілізації стала саме робота, навіть якщо стартувати доводилося з низькокваліфікованих позицій. Так, наприклад, Олександра Хничкова у Чехії починала як операторка на складі, однак за дев’ять місяців отримала підвищення і стала помічницею майстра.
Інша героїня – Ксенія Ковальова у Лунді (Швеція) – пройшла шлях від прибиральниці до роботи в муніципальній системі управління.
«Спочатку чотири місяці я пропрацювала прибиральницею в готелі, і це для мене було справжнім випробуванням: важка фізична праця, обмежений час, за який треба прибрати все ідеально, а гроші платили невеликі. На ярмарку вакансій мені запропонували попрацювати педагогом для підлітків протягом трьох літніх місяців у комуні – це як наша міська рада. Я погодилася, бо така робота була мені близька. До того ж добре себе показала: придумувала нові проєкти, збирала багато людей на заходи. Мені запропонували продовження співпраці, а згодом і контракт. Тепер я керую проєктом з організації дозвілля для дітей у комуні», – розповіла Ксенія.
Читайте також: «Українців може повернути впевненість, що на тебе чекають»
Одночасно із професійною адаптацією важливим залишається й звикання до нового повсякденного життя – інша мова, нові правила та звички. І хоча цей процес не має пауз чи вихідних, та саме через нього поступово виникло відчуття нормальності в умовах чужої країни.
Місто Лунд (Швеція). Фото Ксенії Ковальової
У більшості історій перехід від тимчасового до довготривалого не був окремим, усвідомленим рішенням. Це радше результат поступових змін у повсякденному житті. Робота, освіта дітей та власне і сам побут перетворили повернення з конкретного плану на відкладену й умовну можливість, а нове життя у чужій країні не замінює старе – воно нашаровується на нього.
Адаптація, виклики, нові перспетиви
Першим бар’єром, який довелося долати за кордоном героїням нашого циклу, – іноземна мова. Водночас саме вона виявилася й першим ключем адаптації до нового життя.
«У пошуках квартири треба було телефонувати за оголошеннями, а ми не розуміли польської. На роботі спілкуємося українською або англійською. У Познані достатньо високий рівень англійської – хоч у ресторан підеш, хоч до лікаря. Та згодом я зрозуміла, що дитина вчить польську в садочку, скоро піде до школи, читатиме, а я не зможу щось їй пояснити. Тому і сама почала займатися з репетитором», – розповіла Вероніка з Краматорська.
Для Ксенії Ковальової у Швеції вивчення нової мови стало не лише побутовою необхідністю, а й умовою доступу до професійної реалізації та соціальних можливостей.
«Грошова допомога була невеликою – 110 євро. Для Швеції це навіть менше рівня виживання і радше мотивація щось робити. Ми користувалися магазинами, де можна дешевше купити товари, від яких відмовилися покупці. Завдяки цим магазинам і виплатам я могла рік жити й вчити мову. У скандинавських країнах добре володіють англійською, але для тих, хто нею спілкувався, це іноді гальмувало вивчення шведської. Моєї англійської було недостатньо для роботи, яку я хотіла отримати, і це теж стимулювало», – розповіла Ксенія.
Переїзд для більшості став не лише зміною місця проживання, а й шляхом до повної перебудови повсякденного життя. У короткий проміжок часу довелося одночасно вирішувати цілу низку питань. Однак ані вивчення мови, ані влаштування на роботу не гарантували, що країна-прихисток стане новим постійним домом. Багато рішень доводилося ухвалювати в умовах тимчасового захисту, а майбутнє залишалося залежним від міграційної політики приймаючих країн.
«Коли в Чехії почали видавати спеціальний довгостроковий дозвіл на проживання – Zvláštní dlouhodobý pobyt (ZDP) – одразу на п’ять років, багато звичайних працівників змогли його отримати, якщо відповідали вимогам. Я також оформила його для себе і сина, адже тимчасовий захист потрібно продовжувати щороку. І щоразу боялася, що нам його не подовжать. У листопаді ми отримали ZDP, і тепер принаймні на п’ять років маємо спокій», – поділилася переживаннями Олександра Хничкова.
Окрім роботи та документів, героїням доводилося звикати до нових суспільних правил і моделей взаємодії. Саме в повсякденних практиках вони найчастіше помічали відмінності між країнами, які їх прихистили, та Україною. У Польщі, наприклад, саме відчуття безпеки, якого бракувало вдома через російське вторгнення, формувало повсякденний побут.
«Тут я відчуваю безпеку. Просто на вулиці, за невеликими огорожами, поляки залишають речі, іграшки, меблі. На вікнах майже немає ґрат», – ділиться Вероніка.
Познань
Читайте також: «Цю турботу про людей я б привезла в Україну»: історія жительки Краматорська»
Для Олександри Хничкової важливим відкриттям стала передбачуваність роботи державних інституцій та відсутність звичних для пострадянського простору неформальних практик.
«Я ніколи не бачила черг: усе за записом і вчасно. Також не стикалася із корупцією. Тут немає поняття «віддячити», наприклад, коробку цукерок лікарю чи вчителю, бо кожен робить свою справу і отримує за це нормальну зарплату», – розповіла Олександра.
Ксенія Ковальова серед головних відмінностей життя у Швеції називає розвинену систему соціального захисту.
«Переваги в побуті, структурі та певній турботі про людину. Наприклад, якщо втрачу роботу або захворію, в мене є страхування і я можу не хвилюватися щодо найближчого майбутнього», – розповіла героїня.
Попри складний початок нового життя, у більшості історій поступово з’являється відчуття стабільності. Нова країна перестає бути лише місцем тимчасового прихистку і перетворюється на простір, де можна працювати, виховувати дітей, будувати професійне майбутнє та планувати життя хоча б на кілька років уперед.
Саме ця поступова нормалізація повсякденності стала одним із найскладніших викликів для майбутнього повернення. Адже що довше триває адаптація, то міцнішими стають нові соціальні зв’язки, професійні можливості та відчуття стабільності, які людина вибудувала за кордоном.
Безпека необхідна, але вже не єдина умова
Через чотири роки після початку повномасштабної війни питання повернення в Україну вже не зводиться лише до безпеки. Майже всі героїні говорять про неї як про базову умову, без якої приїзд назад неможливий. Водночас за роки життя з’явилися й нові фактори, які впливають на рішення.
«Окрім безпеки, українців додому могла б повернути впевненість, що тобі є куди вертатися, що на тебе чекають. Для мене дім починається з людей», – говорить Ксенія Ковальова.
Серед причин, які тримають на новому місці, – діти. Для багатьох саме їхня безпека стала головним аргументом для виїзду за кордон. Нині ж діти дедалі більше впливають і на рішення щодо повернення в Україну. Адже за роки життя в інших країнах вони глибше інтегрувалися: навчаються за іншими освітніми програмами, вільно володіють мовою країни перебування та сприймають нове середовище як звичну частину свого життя.
«Якщо нам треба буде повертатися, найбільше мені шкода сина – йому доведеться пережити вдруге і переїзд, і адаптацію», – додає Ксенія.
Складніше думати про повернення й тим, хто втратив дім. Наприклад рідний Бахмут для Ганни Бокової зруйнований і перебуває в окупації. У такому випадку повернення означає не відновлення попереднього життя, а черговий переїзд і необхідність знову проходити шлях адаптації хоч і в рідній Україні, однак у чужій громаді.
Німеччина. Фото Ганни Бокової
«Є люди, які повертаються в Україну, але вони їдуть додому. Їм є куди: житло, родина, знайомі, все соціальне середовище. А якщо ми зараз поїдемо в Україну – то це буде нова громада і знову доведеться адаптуватися. Треба буде шукати гроші на проживання, налаштування побуту тощо. Для мене такий варіант неприйнятний. Якби можна було повернутися у свій довоєнний Бахмут, я б у Німеччині не жила», – розповіла Ганна.
Читайте також: «Не можу тут бути собою» – історія українки з Бахмута в Німеччині»
Для декого повернення означає не просто переїзд з країни в країну, а вже й відмову від частини нового життя, попри те, що й нині мають відчуття нестабільності. Марія з Краматорська зізнається, що ці чотири роки вона живе одним днем. Нічого більшого, ніж випускні та вступ дітей, не планує, адже її статус у Чехії не дає можливості ані купити житло, ані перереєструвати автівку.
«Мені нікуди вертатися в Україні: під мій будинок в Краматорську прилетіла бомба, дім під Ізюмом розбитий до фундаменту. Я вже попрощалася з усім, що в мене було. У Чехії за чотири роки нажила більше, ніж маю в Україні, враховуючи і вивчену з нуля мову. Тож я ще подумаю, чи повертатися», – розповіла Марія, яка нині живе у Празі.
Для більшості важливими є також наявність житла, зрозумілі перспективи роботи, можливості для дітей та відчуття, що в Україні на них справді чекають. І чим довше триває війна, тим більше значення набуває не лише питання повернення додому, а й питання того, яким буде це життя після приїзду на Батьківщину.
Орієнтири для відбудови
Для більшості героїнь життя за кордоном стало не тільки досвідом адаптації, а й можливістю побачити інші підходи до взаємодії між державою, громадами та людьми. І мова не лише про окремі сервіси чи побутові зручності, а радше про принципи, за якими живуть у тих чи інших країнах. Героїні нашого циклу звертали увагу на передбачуваність державних послуг, відсутність корупції, підтримку громадських ініціатив, якісну освіту та повагу до людини на робочому місці. Саме ці речі вони найчастіше називали тим досвідом, який хотіли б бачити в Україні після війни.
«Мені дуже подобається, як у Швеції працюють із громадським сектором. Тут не громадський сектор виживає у державі, а країна працює над тим, щоб він розвивався. Міська влада не бере на себе основну роль в організації всіх процесів – для цього вона надає фінансування різним організаціям. І це добре працює. Я побачила в цьому велику силу: громадяни відчувають себе частиною держави через те, що вони роблять і бачать результат», – розповіла Ксенія Ковальова.
Матеріали з циклу «Наші за кордоном» читайте за покликанням.
Подібні спостереження звучали й в інших історіях. У Німеччині Ганну Бокову вразила система громадянської освіти та підтримка соціально вразливих людей. Марія у Чехії відзначала культуру сортування відходів, чистоту громадського простору та рівність можливостей під час пошуку житла чи роботи. Водночас для багатьох героїнь важливим відкриттям стало ставлення до працівника як до людини, а не лише як до виконавця функцій.
В історіях циклу «Наші за кордоном» немає ідеалізації інших країн. Майже кожна з героїнь розповідала і про труднощі адаптації, і про мовний бар’єр, і про невизначений правовий статус чи відчуття тимчасовості. Втім, саме досвід життя за кордоном дав їм можливість побачити те, що могло б бути корисними для післявоєнної України. Самі ж практики іноземних країн пропонуються не як запозичення чужого заради наслідування, а як можливі орієнтири для відбудови країни, з якою багато хто з героїнь усе ще відчуває сильний зв’язок.
Павло Піскун
Матеріал створений за фінансової підтримки ІТ-компанії «QuartSoft». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Антикризового медіа-центру і не обов’язково відображає позицію фінансових партнерів.