Вибори головнокомандувача
Менше чотирьох днів лишилося до виборів головнокомандувача Збройних Cил України. Так, читач не помилився. В неділю український народ обиратиме не тільки президента України, але заодно і головнокомандувача Збройних Cил України. А ця роль президента, як лідера воюючої країни, стає однією з визначальних.
Історія знає немало випадків, коли в одній особі суміщалися таланти і здібності як державного діяча, так і полководця. Таким, наприклад, був Наполеон Бонапарт. Природні таланти, працелюбність та гігантська працездатність дозволяли французькому імператору протягом всіх воєн займатися всіма сферами Французької імперії. Чого вартий один «Кодекс Наполеона». Також історія знає багато випадків, коли досвідчений полководець виявлявся нездатним керувати державою. Таким був союзник гетьмана Івана Мазепи, шведський король Карл ХІІ, який все своє життя провів у війську і не займався нічим, окрім безперервних воєн. Також історія знає керівників держави, які будучи глибоко цивільними людьми, спромоглися перемагати у війнах. Таким був президент США Авраам Лінкольн.
Україно-Російська війна вимагає від президента України негайних та рішучих дій. Що мав би зробити президент країни. На думку автора, він мав би зробити дві засадничі речі. Перша – це нарешті перевести державу у воєнний стан. А по друге – знайти собі полководців.
Що потрібно
Президент воюючої країни має чітко осягнути головну істину. Війна, це комплексне потрясіння, яке зачіпає самим серйозним і згубним чином всі сфери державного і національного життя. Довготривалий конфлікт повільно, але вірно руйнує державу, що може призвести до її розпаду. Тому є два варіанти: або перемога у війні, або мир на будь-яких умовах. Для перемоги у війні потрібно хоча б частково, або повністю перевести промисловість і господарство країни на воєнні рейки, обірвати на корню будь-які економічні зв’язки з країною агресором. Не менш важливим є і мобілізація народу на боротьбу. Президент зобов’язаний повсякчас пояснювати власному народу, що війна – це не є лише справа президента чи правлячої еліти, це є справою всіх громадян. Що територіальна цілісність та незалежність держави є найвищою цінністю, за яку потрібно віддавати в тому числі і своє життя. І це правило стосується всіх: від громадянина до президента. Лише мобілізація народу та країни допоможе добитися перемоги і припинити війну. Припинення війни можливе лише шляхом перемоги.
Далі. Якщо головнокомандувач збройних сил сам не спроможний командувати військом, він мусить призначити того, хто візьме на себе керування армією. Ясна річ, що це має бути військовий професіонал, або людина, яка протягом війни здобула значний бойовий досвід керування великими військовими з’єднаннями. Саме такий, умовно назвемо його «генерал східного фронту» несе повну політичну і кримінальну відповідальність за всі військові поразки на фронті. Саме ці два критерії мають бути покладені в оцінку кожного кандидата на таку посаду: професіоналізм та військовий досвід. Все інше, в тому числі партійна приналежність мають бути відкинута на задній план. Натомість «генерал східного фронту» має отримати повну свободу дій у веденні наступальної війни проти агресора. Також він має право самостійно призначати та зміщати командирів військових з’єднань відповідно до їх дій, самостійно планувати та виконувати бойові операції по звільненню окупованих територій.
Що маємо
Натомість, уже на шостому році Україно-Російської війни чинний головнокомандувач Збройних Сил України так і не пояснив ні українському народу, ні міжнародній спільноті, а чи дійсно Україна знаходиться у стані війни? А якщо так, то чому він не вжив заходів, які має вчинити національний лідер під час війни? Попри гучні заяви і гасла, за шість років війни головнокомандувач так і не спромігся розірвати дипломатичні відносини з Російською Федерацією, перекрити газотранспортну систему, так і не розбудував військово-промисловий комплекс. Автор вже не говорить про інші гучні обіцянки, а саме – люстрація силових структур, покарання убивць Небесної Сотні. А скандал з сімейством Свинарчуків-Гладковських став тим останнім цвяхом у домовину репутації президента, як національного лідера і головнокомандувача Збройних Сил України.
Коментар з приводу. На побутовому рівні повна відсутність оборонної політики простежується у щоденному курсуванні потягів «Київ-Москва» і «Львів-Москва».
Далі. Чинний головнокомандувач аж ніяк не полководець. Але складається враження, що він як магніт збирає навколо себе або бездарностей всіх мастей, або відвертих зрадників. Хіба можна вважати досвідченим полководцем міністра оборони Валерія Гелетея, який несе пряму відповідальність за Іловайський розгром? Чи можна було вважати компетентним начальником генерального штабу Віктора Муженка, який в унісон з головнокомандувачем стверджував, що російських збройних формувань на території України не має? І це в час Дебальцівського розгрому! Чи можна вважати відповідним займаній посаді голову СБУ Василя Грицака? Який розмножив у своєму відомстві корупціонерів типу свого заступника Семочка і зрадників типу співробітника ЦА СБУ Василя Прозорова! Цей список запитань можна продовжувати ще і ще. І що найголовніше – досі вищеназвані суб’єкти, які прямо винні у військових поразках, не понесли ніякої відповідальності. Ніякої. Вони або досі перебувають на своїх посадах, або формально паразитують на інших хлібних посадах.
Гелетей, Муженко і Грицак
Петро Порошенко примудрився віддати армію та СБУ в руки некомпетентних бездарів… За їх прорахунки і поразки буде відповідати президент, як головнокомандувач, своїм рейтингом і недоброю славою перед українським народом.
Якщо порівнювати передвиборчі гасла інших кандидатів, то одразу можна виділити кандидатів капітулянтів. Це відверті зрадники Вілкул і Бойко, які не приховують своїх симпатій до агресора. Проте ще більш небезпечними є кандидатура коміка Володимира Зеленського. Який пропонує Україні і українцям замість боротьби і перемоги капітуляцію і національне приниження. Під гаслом: «Надо просто перестать стрелять» – Зеленський висловив бажання люмпенізованої, найбільш політично безграмотної частини населення України. Саме ця частина народу України «втомилась від війни».., а насправді втомилась за відпустками у Крим, заробітчанством у Російську Федерацію та від відсутності російських естрадних зірок на телеекрані. Хоча, наприклад, жителі міста Києва не пережили і сотої долі того, що пережили мешканці Лондона і Ковентрі під час німецьких бомбардувань у 1940 році і не пережили тисячної долі того, що пережили жителі Берліна і Дрездена під час ударів авіації Союзників у 1944-1945 роках. Тож про яку втому від війни може іти мова, автору досі не зрозуміло? Тим не менш, з прикрістю треба визнати факт, що примітивна демагогія Зеленського знайшла відгук серед українських виборців, яка і вивела його у лідери президентських перегонів.
Володимир Зеленський: «Надо просто перестать стрелять»
Прикро усвідомлювати, що українець готовий замість перемоги обрати приниження. І прикро, що чинний головнокомандувач Збройних Сил України за п’ять років своєї каденції так і не спромігся розтлумачити українському виборцю, що національне приниження не врятує від нової, ще більш кровопроливної війни.
Як має бути
Існує в цілому виправдана думка, що вищеописана мобілізація всіх людських та матеріальних ресурсів держави заради перемоги можливі тільки у тоталітарних державах. Під час Другої світової війни саме так воювали Нацистська Німеччина і Радянський Союз. Проте така теза не є аксіомою.
Найбільш яскравим прикладом ефективних дій головнокомандувача демократичної держави в умовах війни є біографія президента США Авраама Лінкольна, на президентство якого припала Громадянська війна у США (1861-1865 р.р.), проти Конфедеративних Штатів Америки (КША).
З початком війни виявилось, що попри чисельну перевагу армії США, нею просто нікому керувати. До війни американський офіцерський корпус і так був не чисельним. З початком війни частина офіцерів та генералів з південних штатів стали на службу Конфедерації, а інша частина під гаслом «мы же братья» зайняла явно капітулянтську позицію. Не менше дошкуляли Лінкольну генерали-політикани, такі як Джордж Маклеллан. Останній в різний час вдало суміщав генеральську посаду і опозицію президенту в Конгресі. Та і сам президент Лінкольн, будучи цивільною особою мало знався на військовій справі. Проте сповнений рішучості зберегти єдність США, він повністю перевів країну на воєнний лад.
В першу чергу це торкнулося економіки. Армії бракувало всього: від локомотивів і гармат до вояцьких пайків. Не меншою проблемою була і банальна корупція, коли губернатори штатів та просто нечисті на руку чиновники не гребували погріти руки на військових бюджетах. Таким собі «Свинарчуком» був військовий секретар Саймон Камерон, про якого сам Лінкольн сказав, що він не крав лише розпечене залізо. При ньому США закуповували закордоном озброєння (часто списане на непридатне) за астрономічними цінами. Наприклад, за закуплені у Великобританії гвинтівки «Енфілд» казна заплатила суму в 26 доларів за одиницю, при реальній вартості у 20 доларів за одиницю. Партія револьверів Кольта вартістю в 15 доларів за одиницю, була куплена за 35 доларів за одиницю!
Коментар з приводу. Ну чим вам не «Амерікеноборонпром»?
Врешті решт терпець президента урвався і Камерон відправився у політичне заслання – послом США у Петербург. Натомість Лінкольн призначив на його місце енергійного і компетентного управлінця Уільяма Стентона, який тут же «взяв тура за роги». Нечисті на руку чиновники полетіли зі своїх крісел, з ненадійними підрядниками було розірвано контракти. Під наглядом Стентона арсенали армії США запрацювали на повну потужність і з того часу армія ні в чому не мала нужди. Трохи цифр. За перші 14 місяців війни армія США отримала 3 000 000 одностроїв та 2 500 000 ковдр! За всю війну промисловістю США було випущено 7892 гармати та 4 000 000 одиниць стрілецької зброї! За час війни на озброєнні армії США з’явилися шестизарядні гвинтівки Спенсера, багатоствольні кулемети Гатлінга, броненосці, дирижаблі і маса іншої корисної техніки та озброєння.
Не менш ефективно США спрацювали і на міжнародній арені. У 1862 року корабель ВМФ США затримав у Атлантичному океані поштовий корабель «Трент», на борту якого знаходились «посли» Конфедеративних штатів Америки. «Дипломати» направлялись у Європу, щоб підбурити Великобританію і Францію втрутитись у війну на користь КША. Факт затримання судна Конфедерації викликало обурення у Лондоні і Парижі. Тим паче Об’єднане королівство мало свої комерційні інтереси у Конфедеративних штатах. Проте в результаті майстерної дипломатичної роботи посла США в Лондоні Чарльза Адамса, європейські держави не наважились воювати і відмовились допомагати конфедератам.
Коментар з приводу. В наших же краях депутати казнокради типу Бойка і московські агенти типу Медведчука спокійно їздять у столицю країни-агресора і від імені держави Україна сміють про щось домовлятися з ворогом!!!
На початку війни кадрову політику президента не можна було вважати вдалою. Впродовж 1861-1862 років армія союзу раз по разу зазнавала страшних поразок, які здавалося ставлять під сумнів саме існування Північних штатів. Після поразок Лінкольн не вагаючись відправляв у відставку генералів, через бездарність яких військо програвало битви. Так позбувся своєї посади генерал Джон Поуп, який через свою пиху та тактичну безграмотність програв другу битву при Булл Рані. Негайно пішла на спад кар’єра генерала Емброуза Бернсайда. Останній керував військом так бездарно, що був розгромлений набагато меншою армією конфедератів під Фредеріксбергом. Впертість та бездарність Бернсайда коштувала армії США страшних втрат в більше 12 000 убитими і пораненими. Після такого Лінкольн прямо натякнув нездарі, що для уникнення скандалу він чекає прохання про відставку.
В той же час Лінкольн просував на вищі командні посади ініціативних офіцерів, які добивались перемог. Такими стали генерали Улліс Грант (згодом – 18 президент США), який у 1864 році очолив всю армію США, Філіп Шерідан та Уільям Шерман. Саме вони стали тими, хто нарешті повів армію США до перемоги. Особливої слави здобув собі генерал Шерман. У листопаді – грудні 1864 року він зі стотисячною армією сміливим «Маршем до моря» буквально розітнув Конфедерацію навпіл по штатам Джорджія, Північна та Південна Кароліни і вийшов аж до океану. Похід Шермана відбувався в час президентських виборів, де суперником республіканця Лінкольна став уже згадуваний демократ Джордж Макклелан, який обіцяв припинити війну шляхом переговорів. Блискуча перемога Шермана схилила громадську думку на користь Лінкольна і 8 листопада 1864 року на президентських виборах Лінкольн отримав 2 200 000 голосів виборців, в той час як Макклеллан – 1 700 000. Нова перемога Лінкольна повністю позбавила КША будь-якої надії на мирне вирішення конфлікту.
«Миротворці» Картина Джорджа Хілі.
Зліва-праворуч: генерали Уільям Шерман та Улліс Грант, президент Авраам Лінкольн та адмірал Девід Портер. На скромну думку автора, картині більше б личила назва «Архітектор перемоги та її виконавці».
Коментар з приводу. На відміну від інших, трійця генералів Лінкольна не страждала синдромом «мишебратьєв». За свою безкомпромісну позицію по відношенню до конфедератів Грант отримав прізвисько «беззастережна капітуляція». Шерідан, у відповідь за спалене конфедератами містечко Чеймберсберг, наказав спустошити всю місцевість на шляху відступу ворожого війська, поставивши його на грань голодної смерті. Під час «Маршу до моря» армія Шермана реквізувала у «бунтівників» (читай «населення штатів Джорджія») всі харчі та коней, винищувала залізничні колії та мости, а полонених вояків-конфедератів залучили до знешкодження мінних полів. Сам Шерман з цього приводу висловився коротко і ємно: «Якщо цей народець (населення Джорджії) підніме вереск з приводу мого варварства і жорстокості, я відповім, що війна – це війна, а не гонитва за популярністю. Якщо вони хочуть миру, то їм і їх родичам слід припинити цю війну».
Безмежна рішучість зберегти єдність США та вміння підібрати людей, які вміють перемагати, допомогли Аврааму Лінкольну зберегти єдність країни і стати для нащадків національним героєм.
Післямова
Після просторого історичного екскурсу, та повернувшись думками на грішну українську землю автор з прикрістю зазначає, що серед кандидатів на пост головнокомандувача Збройних Сил України немає ні талановитих полководців, ні досвідчених адміністраторів, які зможуть призначити таких. Автору страшно уявити, скільки ще воєнних поразок, втрачених територій та соціальних потрясінь потрібно Україні, щоб нарешті з’явилися такі полководці. Кажуть, що саме епоха потрясінь породжує таких людей. Але потрясіння тривають для Україна аж з 1991 року. А щось їх все не має і не має. Але це вже зовсім інша тема для розмови.
Востаннє автор просить виборця звернути увагу, що він обиратиме не просто президента, а і головнокомандувача Збройних Сил України. Хай здатність кандидата бути головнокомандувачем також вплине на ваш вибір.
Курт Оберст
Відстежуйте події, що відбуваються на сході України, разом з нами на наших сторінках - YouTube або Facebook або Twitter або Telegram. Долучайтесь!
